Микола Андрусяк

 

Микола Андрусяк

Серія матеріалів



110-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 

МИКОЛА АНДРУСЯК :

 

Визначна постать в українській історичній науці

 Протягом багатьох років незаслужено замовчувалися ім'я та наукова діяльність нашого земляка Миколи Андрусяка – визначного українського історика, доктора філософських наук, дійсного члена НТШ, професора УВУ (Мюнхен) та Гарвардського університету, педагога, публіциста, історико-літературного критика, краєзнавця, громадського діяча. Все його життя й творчість, патріотична діяльність суперечили духові комуністичного тоталітарного режиму, який присвоїв йому ярлик "український буржуазний історик".

М.Андрусяк після академіка І.Крип'якевича – найвизначніший історик Галичини. Цією публікацією відкриваємо для наших бущан – читачів "ВН" М.Андрусяка – нашого славетного земляка, гордість нашого краю. Її автор Михайло Степанюк збирає особисті наукові праці М.Андрусяка для створення музею в с.Переволочна.

Микола Григорович Андрусяк народився 20 лютого 1902 р. у с.Переволочна Золочівського повіту (тепер Буського р-ну) на Львівщині в родині селян – Григорія (2.01.1870 р. – 2.12.1953 р.) і Насті (9.01.1877-14.07.1952 р.). В родині було вже три дочки. В селі закінчив початкову школу. В автобіографії він пише: "…переволочанські селяни вже в 70 роках ХІХ ст. почали посилати своїх синів до гімназії. Першим, хто здобув вищу освіту, був Василь Лагола, згодом директор "Народного дому" у Львові".

Батько був розумним і освіченим селянином і намагався дати синові освіту, хотів конче, щоби Микола був священиком. Але не так сталося.

Поступає на навчання в Бродівську гімназію, до української бурси ім.М.Шашкевича, де закінчив лише один (1913/14 рр.) навчальний рік – почалася Перша світова війна. Пробув три роки на селі. В "Автобіографії" писав: "…стратив всяку надію на можливість колись далі вчитись в гімназії, тому що мого батька з початком 1916р. покликано до війська".

Завдяки матері і о.Петру Івахіву продовжив навчання в Яворівській українській приватній гімназії, попередньо склавши вступний іспит до третього класу, який закінчив у 1918 р. Жив у міщанина Григорія Балакима. В тому часі відкрилась в Золочеві державна українська гімназія, в якій продовжує навчання. Про той період згадує: "В гімназії я продовжував перерване в Яворівській гімназії образування. Та й тут не скінчив я четвертого класу, бо дня 23 травня зголосився до війська, й переживаючи всі недолі УГА, перебув аж до її ліквідації. Опісля вступив до армії УНР (перебував у складі її Юнацької школи), в рядах якої пробув до 22 листопада 1920 р.".

Про той період М.Андрусяк згадує в своїх публікаціях-споминах, поміщених в "Літописі Червоної Калини" та в "Календарі-альманаху Червоної Калини".

Опісля М.Андрусяк повертається додому, допомагає батькам по господарству і протягом п'яти місяців сам готується до вступного іспиту в Академічну гімназію у Львові, в якій закінчує 7 і 8 класи в 1921/22; 1922/23 н. рр. В кінці травня 1923 р. складає іспит. В тому ж році вступає до Львівського університету ім. Яна Казимира (з польською мовою викладання). Там на філософському відділі навчається протягом п'яти років (1923-28 рр.). На канікули приїжджає в село, бере активну участь в культурно-освітньому і громадському житті. "Літом 1924 року я перебував у часі вакацій у селі й міг підготувати дві вистави, з яких першу виставлено під голим небом на вигоні біля школи. Цього ж літа відбув я з громадянами в читальні кілька нарад і скликав збори в справі заснування кооперативи", - згадує в своєму нарисі "Вибрані питання з церковного, громадського й освітнього життя в Переволочній".

М.Андрусяк активно включається до наукових історичних дослідів. Так на семінарі історії Польщі він "часто забирав голос у дискусії", і на нього звернув увагу професор Станіслав Закшевський, який вів семінар. Він поручає М.Андрусяку опрацювати тему з історії польсько-українських відносин, простудіювати працю А.Лукашевського про гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, опрацювати проблеми православ'я у Польщі за часів ВолодиславаІУ.

З новим академічним роком за дорученням професора С.Закшевського М.Андрусяк збирає архівні матеріали для написання життєпису львівського єпископа Йосифа Шумлянського. На життя заробляє лекціями, що свідчило про його високі розумові здібності. В "Автобіографії згадує: "…Тільки на четвертому році подбав професор Закшевський за стипендію в розмірі 45 золотих місячно. Опісля порадив мені вписатись на п'ятий рік, запевняючи мені й на цей рік стипендію".

М.Андрусяк був активним і в студентському житті. Він був одним із ініціаторів створення історичної секції істориків-студентів при "Студентській громаді", ставши невдовзі і керівником.

На М.Андрусяка звернув увагу М.Возняк, коли той збирав матеріали про Й.Шумлянського у бібліотеках НТШ та Оссолінських і рекомендував його І.Крип'якевичу. М.Андрусяк згадував: "Крип'якевич поручив мене професору М.Кордубі, а цей як референт бібліотеки НТШ постарався, щоби мене прийнято за бібліотечного помічника. На цім становищі спершу як стипендіат, а опісля як урядовець, пробув я від листопада 1927 року до кінця червня 1928 р. ("Автобіографія").

У листопаді 1928 р. М.Андрусяк склав учительські іспити з історії та німецької мови. За сприяння голови "Рідної школи" І.Кокорудза отримав роботу вчителя (у двох класах) німецької мови в гуманітарній дівочій гімназії "Рідної школи" Львова, в якій викладав до кінця червня 1929 р. З червня 1929 р. був призначений на військову примусову службу (спочатку школа підхорунжих у Замброві Ломшинського повіту і з кінця червня 1930 р. – 30 піхотний полк у Варшаві).

У 1928 р., спираючись на підтримку професора С.Закшевського, М.Андрусяк захистив докторську дисертацію, присвячену Й.Шумлянському. Талант молодого ученого високо цінив академік М.Грушевський. Він надав М.Андрусяку значну допомогу, "Мушу відзначити, що видатки, зв'язані з докторськими іспитами й промоцією, покрив я завдяки щедрій підмозі академіка М.Грушевського, який за посередництвом д-ра І.Крип'якевича платив мені за збирання бібліографічних матеріалів. Я сподівався співробітничати в його історичних видавництвах і тим віддячитися заслуженому батькові української сучасної історіографії, одначе, на жаль, наслідком незавидної його теперішньої долі й упадку його видавництв не можу цього сповнити" ("Автобіографія").

 

 

Михайло СТЕПАНЮК, с.Переволочна "Воля народу" 4 травня 2012року № 19 (2091) с.3.

 

110-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

 

МИКОЛА АНДРУСЯК

Визначна постать в українській історичній науці

 

Протягом багатьох років замовчувалися ім'я та наукова діяльність Миколи Андрусяка – визначного українського історика, доктора філософських наук, дійсного члена НТШ, професора УВУ (Мюнхен) та Гарвардського університету, педагога, публціста, історико-літературного критика, краєзнавця, громадського діяча. У минулому номері ми розпочали розповідь про нашого славного земляка. Сьогодні читайте продовження.

В 1932 Р. М.Андрусяк був обраний дійсним членом НТШ. Його неперевершений талант, як дослідника історії проявився в 1930 – на початку 40 років. Архівні пошуки дали добрі результати. У цей період виходить друком цілий ряд наукових праць:

  1. Зв'язки Мазепи із Станіславом Лещинським і Карлом ХІІ //ЗНТШ-1933 том 133.
  2. Політика Мазепи і Запоріжжя //Київ – Філадельфія, 1938 р.
  3. Мазепа і Правобережжя – Львів, 1938.
  4. Загальний огляд української історіографії за 1921-1930 рр. (Літопис Червоної Калини, 1932 р. № 9, 10).
  5. Нариси з історії Галицького москвофільства, Львів, 1935 р.
  6. Історичні нариси (Княжа доба) – Краків, 1940 р.
  7. Історія козаччини: курс викладів у 3 томах, Мюнхен, 1946 р.
  8. Історія України. Прага, 1941 р.
  9. Михайло Грушевський як історик, народник і державник ЗНТШ, 1938 т. 194.

10.  Етапи в розвитку української нації, Прага, 1941 р.

11.  Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч, Прага, 1942 р.

Завдяки цим працям М.Андрусяк стає відомим істориком. Протягом 1930 років він активно співпрацює з галицькими періодичними виданнями, зокрема з газетами: "Діло", "Нова Зоря", "Неділя", журналами "Новий час", "Життя і знання", "Поступ", "Минуле і сучасне", "Нові шляхи".

Друкувався в "Записках НТШ" і "Літописі Червоної Калини". Його науковий діапазон був досить широкий. Йому належить ряд розвідок, присвячених відомим українським історикам М.Грушевському, М.Костомарову, С.Томашівському, Д.Багалію та ін. Залишив грунтовні розвідки про гетьманів Б.Хмельницького, П.Дорошенка, І.Виговського, П.Тетерію. Вагомий внесок професора М.Андрусяка у дослідженнях діяльності гетьмана І.Мазепи, його зв'язків з королями Швеції і Польщі (Зв'язки Мазепи з Станіславом Лещинським і Карлом ХІІ"), правобережною Україною ("Мазепа і Правобережжя"). У своїх працях М.Андрксяк намагається показати І.Мазепу як вірного й гідного послідовника гетьманів Б.Хмельницького, П.Дорошенка. У його працях І.Мазепа постає гетьманом "обох сторін Дніпра", який не був ні "східної", ні "західної" орієнтації, а далекоглядним політиком, для котрого на передньому плані стояли інтереси його країни.

Впродовж 1937-1938 рр. М.Андрусяк був ректором та викладачем історії України в Робітничому університеті товариства "Сила" у Львові.

Значні заслуги М.Андрусяка – на просвітницько-духовному полі. Він повернув з небуття імена багатьох священнослужителів, котрі, крім церковної праці, пропагували українську національну ідею.

Велике значення мають такі праці, опубліковані в газетно-журнальній періодиці: "Іван Хлопецький, черемиський єпископ-номінат в 1632-1633 рр." (ЗНТШ-1927. Том.147); "Іван Могильницький" ("Діло" – 1931; 20-31 травня); "Греко-католицьке духовенство в українсько-національних змаганнях (ХУІІ-ХХ ст.) /Календар для всіх на 1937 р. Львів, 1936), "Україна в писаннях хорватського черця Юрія Крижанича" ("Поступ" 1927 р. 9-10 ч.) та інші.

М.Андрусяк грунтовно досліджував діяльність галицького москвофільства. Популярна його розвідка "Нариси з історії галицького москвофільства", а його "Генеза і характер галицького русофільства в ХІХ-ХХ ст." вийшла окремим виданням в 1941 р. Головний постулат москвофільства: прилучення (возсоєдиненіє) до Росії в "Єдину Русь", з одним письмом та двома вимовами московською і українською. В селі (60 роки ХІХ ст.) була читальня "Общества ім.Мих.Качковського", організована О.Н.Саловським, який вважав себе твердим русином".

М.Андрусяк спіпрацював з багатьма науковими товариствами. Він був членом товариства "Молода громада", яке об'еднувало ветеранів УГА та Армії УНР (з 1935 р.). У 1936 р. його обирають дійсним членом історично-правничої секції Богословського наукового товариства у Львові, у 1941 р. – Українського історико-філологічного товариства у Празі.

Значне місце в науковому доробку М.Андрусяка займають краезнавчі дослідження Лемківщини, Покуття, Слобожанщини, Карпат. У 1932 р. він власним коштом видав краезнавчий нарис "З минулого Знесіння" про підльвівське село (тепер у складі Львова), який написав на прохання членів читальні "Просвіта".

Розвідка "З історії українського культурного та національного руху Яворівщини (ХУІІ-ХІХ ст.)" вийшла в часописі "Яворів" в 1931р.

 

М.Андрусяк грунтовно дослідив історіографію. Так, публікуючи працю "Укр.історіографія" (Прага, 1939 р.), він виказує свій погляд на розвиток і характер української історіографії упродовж 900 років (1039-1939), починаючи від культурної діяльності Я.Мудрого. З інших історіографічних  досліджень ученого слід відмітити: "Загальний огляд української історіографії за 1921-1930 рр." (Літопис Червоної Калини – 1932-49,10); "Досягнення і завдання сучасної української історіографії" ("Діло" – 1934-18 трав.).

 

 

Михайло СТЕПАНЮК с.Переволочна "Воля народу"  11 травня 2012 р. № 20(2092) с.3.

 

 

110-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ

МИКОЛА АНДРУСЯК

Визначна постать в українській історичній науці

 

Протягом багатьох років замовчувалися ім'я та наукова діяльність Миколи Андрусяка – визначного українського історика, доктора філософських наук, дійсного члена НТШ, професора УВУ (Мюнхен) та Гарвардського університету, педагога, публіциста, історико-літературного критика, краєзнавця, громадського діяча. у минулих номерах (див. №№ 19,20) ми розповідали про нашого славного земляка. Сьогодні завершуємо цю розповідь.

З 16 жовтня по 15 грудня 1939 р. М.Андрусяк був проректором по науковій роботі у Львівському університеті. 17 вересня 1939 р. Червона Армія перейшла польський кордон і вступила в Західну Україну і Західну Білорусію. "Визволителі" принесли жорстокий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, в т.ч. "Просвіта", "Рідна школа", "Сокіл", НТШ. Над доктором М.Андрусяком нависла реальна небезпека арешту. Тому він в кінці березня 1940 р. перебирається в окуповану німцями Польщу, у м.Краків.

Щоб відродити національно-духовне піднесення серед українців Кракова, Володимир Кубійович за погодженням з німецькою владою організовує випуск газети "Краківські вісті", в якій активно співпрацює М.Андрусяк разом з Оленою Телігою, літературознавцем Євгеном Пеленським, професором Іваном Зілинським. Тут виходять ряд праць М.Андрусяка "Історичні нарииси: Галицько-Волинська держава"; "Історичні нариси: назва народу"; "Розвиток і розпад Київської держави" та інші.

М.Андрусяк, як активний член ОУН, авторитетний і визначний науковець-історик, в складі похідної групи ОУН Мельника в другій половині вересня 1941 р. прибуває в окупований німцями (19 вересня) Київ.

Зусиллями поетеси Олени Теліги вдалося створити Спілку письменників, видавати журнал "Літаври", як літературно-мистецький додаток до газети "Українське слово", редактором якої став карпатський українець, журналіст Іван Рогач, його помічником галичанин Петро Олійник.

М.Андрусяк активно співпрацює в газеті "Українське слово", яке виходило тиражем 50 тис. примірників, й поширювалося далеко за межами Києва. Упродовж листопада 1941 – лютого 1942 р. він був проректором Київського університету, працював у міській управі, брав активну участь у відновленні суспільного і культурно-освітнього життя Києва.

Німецька окупаційна влада вирішила якнайсуворіше придушити діяльність українських націоналістів,УН рада була заборонена 17 листопада 1941 р. і пішла в підпілля. Подружжя Теліг – Олену й Михайла гестапо заарештувало в Спілці письменників. Були заарештовані також Іван Ірлявський, Кость Гупало. 21 лютого 1942р. Олена Теліга з чоловіком Михайлом були розстріляні. Над М.Андрусяком знову нависла загроза арешту. Він звертається до о.Йосифа Кладочного (був парохом у Києві) за допомогою-посприяти йому у виїзді з Києва.

"Уможливив мій виїзд референт Централі Цукротресту на Київ. Централя була тоді ще в Житомирі, а її київський референт відсилав автом інженерів-фахівців до Житомира і вписав на їхню листу й мене. Отак добирається до Львова в кінці лютого 1942 р.

У Львові працював бібліотекарем НТШ, викладав у Першій українській державній гімназії, Вчительській семінарії та Греко-католицькій богословській академії (тепер Український католицький університет).

У березні 1944 р. М.Андрусяк був учасником наради у митрополита А.Шептицького в справі збереження історичних документів, на якій були присутні кардинал Йосип Сліпий, архімандрит Климентій Шептицький, історики Мирон Кордуба, Іван Крип'якевич, Олександр Оглоблин та інші.

У липні 1944 р. М.Андрусяк переїздить до Праги. В Українському Вільному Університеті (УВУ), як приват-доцент, на кафедрі історії України викладає історію України, стає членом Українського Історично-Філологічного Товариства (засноване 1923 р.), плідно працює над дослідженнями української історії та історіографії. Після війни М.Андрусяк перебував у таборах для переміщених осіб у Західній Німеччині, у м.Аусбург. В цей час на посаді надзвичайного професора в УВУ в Мюнхені викладав історію козаччини. Виходить ряд його праць,зокрема "Історія козаччини" у трьох рукописних книгах користувалась великою популярністю серед студентів. М.Андрусяк брав активну участь у культурно-освітньому та науковому житті української еміграції другої половини 40 років ХІХ ст. Був членом Церковно-археологічної комісії апостольського візитатора для українців у Західній Європі.

У 1950 р. Андрусяк перебирається в США. Викладав російську історію, а також російську,німецьку,українську та польську мови в коледжах та університетах США (Західний університет Огайо, коледж святого Вінсента, Уолш коледж, Університет Акрон, Огайо). Вийшовши в 1983 р. на пенсію, досліджував історію Галицько-Волинського князівства, гетьманщини, козаччини, української церкви ХУІ-ХУІІ ст., українсько-польських відносин, українську історіографію та геральдику.

Наукова спадщина М.Андрусяка становить біля 600 наукових праць українською, польською, англійською, французькою мовами. Перебуваючи поза межами України понад 40 років, М.Андрусяк ніколи не забував про неї, про свій рідний край, своє родинне село Переволочна. Щоразу його помисли з тугою летіли до рідної оселі, до отчого порога. Він провів дослідження про рідне село під назвою "Вибрані питання з церковного, громадського й освітнього життя в Переволочній". У цих любов'ю написаних рядках М.Андрусяк досліджує давню історію церкви Переволочної, відтворює часи, про які чув від односельчан, рідних, свідком і учасиком яких був і пережив сам. Рукопис дослідження М.Андрусяка ліг в основу написання історії села Переволочна (2003 р.).

Постать М.Андрусяка на теренах історичної науки залишається взірцем безкомпромісності, високої національної свідомості, людської гідності. Поняття чесності і честі були для нього святими. Свій талант, освячений благодаттю Господа Бога, М.Андрусяк сповна віддав рідному народові і Україні.

Останні роки життя М.Андрусяк жив у м.Акроні (штат Огайо, США). Помер 25 січня 1985 року у Бостоні (штат Масачусетс). Управа Українського історичного товариства в Мюнхені на смерть М.Андрусяка відізвалась сумною вісткою: "Редакція "Українського історика" ділиться сумною вісткою з читачами журналу і українським громадянством, що 25 січня 1985 р. в Бостоні на 83 р. життя помер бл.п.проф. д-р Микола Андрусяк. Співробітник "Українського історика" б.професор УВУ, дійсний член НТШ і видатний український історик. Достойній родині складаємо глибоке співчуття".

У плеяді визначних постатей Бущини о.М.Шашкевича, Є.Петрушевича, о.В.Кальби, В.Кука достойне місце займає М.Андрусяк – видатний історик України.

 

 

Михайло СТЕПАНЮК с.Переволочна "Воля народу" 24 травня 2012

року № 22(2094) с.3.

 

 

 

Микола Андрусяк

(20.02.1902 – 25.01.1985)

 

   Микола Григорович Андрусяк народився 20 лютого 1902 року у с. Переволочна у родині селян. Батько був освіченим селянином і намагався дати синові освіту. Микола Андрусяк в селі закінчив початкову школу, навчався у Бродівській, а згодом у Яворівській гімназіях. В 1918 р. продовжив перерване війною навчання в державній українській гімназії у м. Золочів. У 1919 р. зголосився добровольцем до УГА. Прослужив один рік, після ліквідації УГА вступив до армії УНР, в рядах якої перебував до листопада 1920р. У 1921-22 рр. закінчив Академічну гімназію у Львові. Вчителями

М. Андрусяка були відомі історики М. Возняк, І. Крип’якевич, М. Кордуба. В 1923 р. складає іспит і вступає до Львівського університету ім. Яна Казимира ( з польською мовою викладання). Там на філософському відділі навчається протягом п’яти років. М. Андрусяк  активно включається до наукових історичних дослідів. Активний і в студентському житті, ініціатор створення історичної секції істориків – студентів при „Студентській громаді”.

   На Анрусяка звернув увагу М. Возняк, коли той збирав матеріали у бібліотеках НТШ і рекомендував його І. Крип’якевичу, а той доручив професору М. Кордубі як референту бібліотеки НТШ прийняти М. Андрусяка за бібліотечного помічника. Так з листопада 1927 року до кінця червня 1928 року М. Андрусяк працював бібліотекарем НТШ у Львові. До сьогоднішнього дня у Центральному державному історичному архіві зберігається окремий фонд бібліотекаря НТШ

М. Андрусика, в якому зібрано 63 справи, датовані 1913-39 роками.

   У 1928 р. захистив докторську дисертацію при матеріальній підтримці М. Грушевського. На його прохання М. Андрусяк плідно працював над збиранням архівних матеріалів для наукової праці „Історія України – Руси”, бібліографічних матеріалів для ВУАН (Всеукраїнська Академія Наук).

   У 1828р. викладав німецьку мову в гуманітарній дівочій гімназії „Рідної школи у Львові”. В 1932р. був обраний дійсним членом НТШ. Його неперевершений талант, як дослідника історії проявився в 1930 – на початку 40-х років. У цей період виходить друком цілий ряд наукових праць, завдяки яким він стає відомим істориком. У 1930-х роках М. Андрусяк був активним співпрацівником українських та зарубіжних часописів, публікував свої статті у різних львівських виданнях.

   М. Андрусяку належить ряд розвідок, присвячених відомим українським історикам

М. Грушевському, М. Костомарову, С. Томашівському, розвідки про гетьманів Б. Хмельницького,

П. Дорошенка, І. Виговського, П. Тетерю, дослідження діяльності гетьмана І. Мазепи. Значні заслуги М. Андрусяка на просвітницько-духовному полі. Він повернув з небуття імена багатьох священнослужителів, котрі, крім церковної праці, пропагували українську національну ідею. Ґрунтовно досліджував діяльність галицького москвофільства.

   Впродовж 1937-1938 рр. М. Андрусяк був ректором та викладачем історії України в Робітничому університеті товариства „Сила” у Львові, співпрацював з багатьма науковими товариствами.

   Значне місце в науковому доробку М. Андрусика займають краєзнавчі дослідження Лемківщини, Покуття, Слобожанщини, Карпат. Ґрунтовно дослідив історіографію.

   У роки війни над доктором М. Андрусяком нависла реальна небезпека арешту, тому він перебирається у 1940 р. в окуповану німцями Польщу, у м. Краків. В 1941р. повертається в Київ, співпрацює в газеті „Українське слово”.

   В лютому 1942 р. повертається до Львова. У Львові працював бібліотекарем НТШ, викладав у Першій українській державній гімназії, Вчительській семінарії та Греко-католицькій богословській академії.

   В липні 1944 р. М. Андрусяк переїздить до Праги. В Українському Вільному Університеті (УВУ) викладає історію України. Після війни перебував у таборах для переміщення осіб у Західній Німеччині у м. Аусбург. Працював у Мюнхені професором УВУ. У 1950 р. Андрусяк перебирається в США, викладає російську історію, а також російську, німецьку, українську та польську мови в коледжах та університетах США. Вийшовши в 1983 р. на пенсію, досліджував історію Галицько – Волинського князівства, гетьманщини, козаччини, української церкви ХYІ-ХYІІст., українсько-польських відносин, українську історіографію та геральдику.

   Наукова спадщина М. Андрусика становить біля 600 наукових праць. Перебуваючи поза межами України понад 40 років М. Андрусяк ніколи не забував про свій рідний край, своє село. Він провів дослідження про рідне село Переволочно.

   Останні роки життя М. Андрусяк жив у м. Акроні ( штат Огайо, США). Помер 25 січня 1985 року у Бостоні.   

 

                                             Література:

 

-          М. Андрусяк, Г. Сірський. Історія села Переволочна [Текст] / Микола Андрусяк, Григорій Сірський //Львів, 2003. – 180с.; фото.

-          Гаєвська І. Дослідник історії України[Текст]: про Миколу Андрусяка / І. Гаєвська // Воля народу. – 2008. – 26 черв.

-          Степанюк М. Микола Андрусяк: визначна постать в українській історичній науці [Текст]: 110 річниця від дня народження / Михайло Степанюк // Воля народу. – 2012. - № 19,20,22.   

 

Над матеріалом працювала директор ЦБС О.Стецик

 

                                 

 

 

 

 



 

556       Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 18/2009

 

 

 

 

 

Марина Чебан 

 

МИКОЛА АНДРУСЯК ЯК УЧАСНИК І ЛІТОПИСЕЦЬ УКРАЇНСЬКИХ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

 

У статті реконструйовано маловідомі факти біографії М. андрусяка періоду його служби в лавах збройних сил ЗУнР, проаналізовано історико-мемуарні праці відомого історика, розглянуто громадсько-політичну діяльність в міжвоєнний період ХХ ст.

Ключові слова: М. андрусяк, ЗУнР, УГа,   історія.

 

Помітне місце в українському громадському й науковому житті 30–40-х років ХХ ст. займав Микола Григорович Андрусяк (1902–1985) – історик, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) у Львові, проректор Львівського державного університету (жовтень–грудень 1939 р.), директор Інституту історії України у Києві (листопад 1941 р. – лютий 1942 р.). У його науковому доробку   є низка студій, присвячених історії козацтва, церкви, москвофільського руху в Галичині, а також Визвольним змаганням новітньої доби. Маловідомою сторінкою його життя залишається служба в Збройних силах Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та Армії Української Народної Республіки (УНР).

Про дитячі та юнацькі роки майбутнього історика відомо небагато, здебільшого із фрагментарних спогадів та автобіографії, датованої 1932 р.1. У ній, зокрема, зазначалося, що першолистопадове повстання 1918 р. завадило юнакові продо- вжити навчання в Українській приватній гімназії в Яворові. Микола Андрусяк два тижні “ходив вартувати біля різних магазинів, опісля ж, коли вже змобілізовано відповідну кількість війська”2, зміг повернутися додому. Продовжувати навчання Миколі довелося вже в новоствореній Державній українській гімназії в Золочеві. Не закінчивши навіть четвертого класу, він 23 травня 1919 р. разом з золочівськими гімназистами зголосився до 4-ї золочівської бригади Другого корпусу Галицької армії (ГА, УГА), де прослужив до кінця квітня 1920 р.3. Фронтовому періоду жит- тя, вишколу та вихованню стрілецтва М. Андрусяк присвятив декілька історико- мемуарних студій4.

Командантом його вишкільного куреня призначено сотника Олександра Малиновського, командантом сотні – гімназійного учителя, сотника Сологуба. Під час травневого відступу галицьких бригад перед поляками курінь “робив скорі марші через Поділля аж до села Щупарки в Зборівськім повіті”5, де обирали стрільців для граничної сторожі над Збручем. Сотник Сологуб радив гімназистам іти з ним, однак, М. Андрусяк залишився вартувати. “Нам було ближче до Збруча в напрямі на Окопи, але ми рушили на північ. Виглядало, наче наші пішли вперед. Ми йшли вздовж Збруча на північ і над вечір зайшли до села, що звалося, здається,

 

Вербівка і лежало мабуть недалеко Скали. Там ми заночували, і на другий день ранку ми таки перейшли Збруч у селі, що лежало обабіч Збруча”6. Після блиска- вичного чортківського пролому у червні 1919 р., варту знову об’єднали з сотнею вишкільного куреня О. Малиновського. Її командантом став Петро Кабаровський, колишній зборівський повітовий командант7. На літній постій сотня затрималася в селі Бодачівці, де після жнив започатковано рекрутування юнаків до війська. “Виявилося, що наші брати нічим не різняться від галичан, і можна було раніше провести мобілізацію”8, – зауважив Микола Андрусяк. 31 серпня 1919 р. його сотню перекинули до Жмеринки, де вояки з часописів довідалися про тимчасо- ве здобуття об’єднаним українським військом Києва, а відтак захоплення його денікінцями. Зі Жмеринки група передислокувалася до Вінниці й була включена до 16-ї бригади9.

Наприкінці жовтня з Вінниці 8-й полк, в якому воював Микола Андрусяк, відійшов до бараків цукроварні в Щедровій біля Летичева, де поповнився волинсь- кими та подільськими новобранцями. В цей час галицькі частини охопила епідемія тифу, яка змусила командування заключити договір з А. Денікіним і тимчасово перейти в стан Добровольчої армії. “Тяжко хорі лежали в такій кімнаті, де вже від самих трупів можна було згинути. Всі лежали на соломі, повній вошей так, що коли у мене минулася горячка, я злякався, коли побачив, який їхній рій загніздився у моїм кожусі”10 – згадував М. Андрусяк.

1 січня 1920 р. полковий ад’ютант несподівано запитав стрільців, хто бажає відійти в напрямі Одеси, бо до Летичева наближаються поляки. Дізнавшись, що можна розраховувати на вози, М. Андрусяк вирішив мандрувати. 2 січня транспорт з напівхворими стрільцями вирушив в дорогу в напрямі Бару та Станиславчика11. Прибувши 6 січня до Мурахви, вояки відпочили і на другий день Різдвяних свят рушили в напрямі Томашполя, Комаргорода і Вапнярки. 20 січня стрільці зупини- лися на постій у палаці графа Собєського в Ободівці, де започатковано об’єднання знесилених галицьких частин з Червоною армією12.

У перших днях лютого 1920 р. серед вояків поширювалися чутки про прими- рення УГА з Червоною армією, а 10 лютого це стало безсумнівним фактом, бо до команди полку прийшли відозви та розпорядження Начального Ревкому Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА). Примирення спричинило реорганізацію галицьких бригад – із стаціонованих в Ободівці частин (8-й полк 4-ї золочівської бригади, 3-тя і 7-ма бригади) створено самостійний курінь. Можна лише уявити, як боями та хворобами були знекровлені війська, коли з трьох бригад створено тільки один етаповий курінь.

10 березня ц.р. в Ободівці відбулися курінні збори, на яких обирали делегатів до майбутньої Ради Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА). Однак вже на- ступного дня курінь зліквідували, старшин приєднали до Коша ЧУГА, а стрільців розприділили до трьох куренів 1-ї бригади Червоних Українських Січових Стрільців (ЧУСС) на чолі з Альфредом Шаманеком (2 березня його замінив Богдан Біленкевич). Вояків колишньої 4-ї золочівської бригади приділили до бригади УСС Другого корпусу генерала М. Тарнавського. Її перший полк, в якому служив М. Андрусяк, стояв у селі Берлівці неподалік Бершаді13.

Після огляду “товаришем командуючим” ЧУГА Василем Порайком перша бригада відмарширувала до Рудниці, звідки через Жмеринку, Вінницю, Бердичів

 

прибула на станцію Демчин. Оскільки далі поїзд вже не їхав, відділи пішки виру- шили в район Чуднова. Місцеве населення зустрічало галичан прихильно. Селянин з Демчина, в якого М. Андрусяк тимчасово замешкав, висловився так: “Побачивши наших стрільців, зрадів, бо думав, що ми знову прогнали більшовиків…”14.

У ніч з 26 на 27 квітня 1920 р. у Глубічку між Житомиром і Бердичевом роз- формовано 3-й курінь Першого полку бригади ЧУСС, який склав зброю польсь- кому війську. Старшини куреня, поручники Іваницький та Галушка агітували стрільців вступити до Армії УНР. Однак на цю пропозицію пристало небагато галичан, серед них і М. Андрусяк, більшість прагнуло повернутися додому. Відтак М. Андрусяк пробув майже тиждень у 6-й запасній бригаді Армії УНР у Бердичеві, потім зголосився до Кам’янецької пішої юнацької школи, очолюваної полковником Олександром Пучківським15.

У кінці травня 1920 р. з ініціативи полковника Миколи Лорченка та за підтримки ректора Кам’янецького університету Івана Огієнка (виділив приміщення та допомагав матеріально) сформовано Юнацьку школу16. Складалася вона з однієї пішої сотні й кулеметної чоти, згодом сформовано третю пішу, кінну та гарматну сотні. Основним завдання Юнацької школи було дати юнакам з середньою освітою військовий вишкіл. Її діяльність здійснювалася в умовах постійної зміни місця дислокації, відриву від навчання, незадовільного матеріально-побутового забез- печення, викликаного фронтовими умовами.

М. Андрусяка скеровано до кулеметної сотні, командантом якої був сотник Ліханський, молодшим старшиною – хорунжий Созонті. 10 червня Юнацька шко- ла відмарширувала з Вінниці в напрямі Кам’янця, а вже за місяць подалася че- рез Жванець, Коломию, Станиславів, Ходорів, Стрий, Дрогобич, Самбір, Хирів, Перемишль, Ярослав, Ланцут, Ряшів аж до Ясел. У липні 1920 р. керівництво юнацькою школою, що розмістилася в Яслі, перейшло від полковника Олександра Пучківського до Миколи Шаповала. Невдовзі її передислоковано до будинку станиславівської в’язниці на Дуброві, де в період ЗУНР стояв Кіш УСС17. У недавній каплиці Коша створено бібліотеку школи, де також проводилися виховні лекції. Серед доповідачів були міністр уряду УНР Іван Фещенко-Чопівський (про економічні осно- ви самостійної України), діяч ЗУНР Осип Безпалко (про український національний державний світогляд) та ін. Цикл доповідей про українське національне державне будівництво виголосив і генерал Микола Шаповал, підкресливши неможливість розбудови української держави без участі галичан: “Ми можемо зректися на якийсь час Волині, Чернігівщини, і це нам не перешкодить у будуванні української дер- жави, але без Галичини ми української держави не збудуємо”18.

Зі Станиславова Юнацьку школу перевели до Надвірної. Деякі з юнаків-гали- чан, що мали знайомих у тих околицях, залишили її. М. Андрусяк згадував: “У мене було бажання, щоби ми якнайскоріше відступили до чехословацької границі; там мігби я дістатися до своїх Галичан. Хоч до мене відносилися товариші наддніпрянці дуже ввічливо, то все таки душевно не чувся я добре”19.

Тим часом, у вересні 1920 р. Червону армію вибито з Придністров’я й юнаки знову повернулися до Станиславова, де Юнацьку школу розміщено в бу- динку “вселюдної школи” на вул. Липовій, а виклади проводилися неподалік в українській гімназії. Майже двомісячне перебування у недавній столиці    ЗУНР

 

дозволило відновити заняття з військової справи та українознавства. Юнакам викладали учителі гімназії – Кость Кисілевський (мову), Андрій Чайківський та Лев Лепкий (літературу), Степан Рудницький (географію України) та професор Кам’янецького університету Василь Біднов (історію України). Щоправда, серед лекторів-військовиків були й такі, “що з трудом говорили по українськи”20, – зга- дував М. Андрусяк.

В кінці жовтня М. Андрусяку вдалося відвідати родину. Дізнавшись, що зможе продовжити перерване в гімназії навчання, він, повернувшись з відпустки, навіть подав рапорт на звільнення з Армії УНР, однак, розгляд його справи затяг- нувся, оскільки школа виїхала за Збруч21. Вже в Кам’янці на звіті куреня сотник Володимир Немоловський заявив, що Андрусяка не затримують, одначе він не повинен звільнятися з української армії під час війни. Це вплинуло на юнака, і той залишився на Зазбручанщині22.

3 листопада 1920 р. військові частини УНР перебралися зі Станиславова до Кам’янця. Найпізніше подалися на схід вагони з Українською державною скарб- ницею, що охоронялася чотою кулеметної сотні Юнацької школи, до якої на- лежав М. Андрусяк. Для підтримання зв’язку з фронтовими частинами вислано 1-шу пішу сотню та чоту кулеметників під проводом сотника В. Немоловського. Наближаючись до передкам’янецького села Мокші, вояки довідалися від селян, що Кам’янець у більшовицьких руках. Сотня, в якій воював М. Андрусяк, звернула на південь і вночі перейшла в селі Манівці ріку Смотрич і подалася до Волочиська23. 21 листопада вояки прибули на станцію Фридрихівку, де перебували військові частини Армії УНР та балаховичівці. “На Сході чимраз більше чутно постріли, говорили, що бій іде під Чорним Островом. Пізно ввечері прибув до сотні полковник Дилецький та забрав свого сина-юнака, очевидно ситуація була складна. На другий день прибула до Волочиська також Юнацька школа (тобто 2-га і 3-тя піші, кінна та гарматна сотні, решта кулеметників). Одначе іншого виходу, як перейти Збруч та зложити зброю в руки поляків вже не було”24, – згадував М. Андрусяк.

22 листопада 1920 р. в околицях Підволочиська, окремі частини Армії УНР склали зброю. М. Андрусяк, переодягнувшись у селянське вбрання, щоб уник- нути інтернування в польські табори, подався до рідного села25. Юнацьку школу інтернували у Ланцут, згодом перевели до Вадовиць, де до 1923 р. здійснено три випуски хорунжих піхоти і кінноти26.

Повернувшись додому, Микола Андрусяк продовжив навчання у Львівській академічній гімназії (1921–1923) та Університеті Яна Казимира (1923–1928)27.  18 березня 1931 р. він отримав звання доктора філософії на підставі праці “Jozef Szumlanski: Pierwszy Biskup Unicki Lwowski (1667–1708)”28. Активно співпрацював з комісіями НТШ як історик і бібліотекар.

З 1935 р. М. Андрусяк вступив до товариства “Молода Громада”29, яке об’єднувало ветеранів УГА та Армії УНР, що перебували в Галичині. Члени товариства організовували військово-історичні лекції, святкування проголошення ЗУНР (1 листопада) та Акту злуки (22 січня), зеленосвяточні походи на могили січовиків30. З товариством співпрацював Видавничий кооператив “Червона Калина”, заснований 1921 р. у Львові вояками УСС і УГА з метою збирати і налагодити видання матеріалів, спогадів, документів до  історії    національно-визвольних

 

змагань. Його очолювали відомі старшини С. Шухевич, М. Матчак, Л. Лепкий, О. Навроцький та ін. Кооператив видавав воєнно-історичний місячник “Літопис Червоної Калини” (1929–1939) та “Історичний Календар-альманах Червоної Калини” (1922–1939), на сторінках яких друкувалися хроніки-літописи бойової слави конкретних полків, бригад та куренів, спогади про вирішальні бої або окремі епізоди військових операцій, біографічні матеріали31. Дописувачами журналів були Т. Коструба, В. Січинський, О. Терлецький, І. Крип’якевич, О. Думін, В. Кучабський, І. Карпинець, В. Левицький. Роздуми про фронтові дороги Галицької армії в 1919– 1920 рр. та Кам’янецької пішої юнацької школи опублікував і Микола Андрусяк (“Із стрілецьких споминів”, “В юнацькій школі: Після трагедії УГА”, “Останній відступ”, “Серед останків УГА: (Спомини)”, “Стрілецька вандрівка 1 січня 1920 р.”)32.

У рецензійній статті “Як прийшло до чортківського пролому” М. Андрусяк проаналізував книгу Антіна Крезуба (Осипа Думіна) “Нарис історії українсько- польської війни 1918–1919 рр.” (Львів, 1933) та зазначив, “що з неї читач не може довідатися, хто був ініціатором червневої офензиви і кому треба завдячити “чортківському пролому”33. Проаргументувавши, М. Андрусяк прийшов до висновку, що і О. Греків, і В. Курманович “наклонювали Омеляновича-Павленка, щоби Галицька Армія йшла до протинаступу; ними спонуканий рішився останній на цей крок у хвилині, коли обох перших не було в Начальній Команді. Але виконавцями пляну наступу на Ягольницю і Чортків були: Льобковіц (може і Льонер), Бізанц, Вольф і Дибуляк”34.

Молодий історик активно публікувався у львівському “Ділі”35, головним редактором якої у 1927–1939 р. був Василь Мудрий (заступник голови Українського національно-демократичного об’єднання), та суспільно-політичному і літературно- мистецькому щомісячному журналі “Вістник”, редактором і видавцем якого був Дмитро Донцов36.

Прихід радянської влади М. Андрусяк зустрів неоднозначно. За пропозицією ректора Михайла Марченка його призначили проректором по навчальній частині Львівського державного університету (26 жовтня – 15 грудня 1939 р.), пропонували зайняти посаду директора Інституту історії України при Львівській філії АН УРСР. Проте, згадавши публікації у “Вістнику”, компартійні керівники кваліфікували політичні й ідеологічні симпатії історика як відверто націоналістичні та відмовили йому в новій керівній посаді. Зрештою, й сам М. Андрусяк не бачив можливостей для академічної кар’єри за нових обставин. Відчуваючи реальну небезпеку арешту, наприкінці грудня 1939 р. він перебрався до Кракова, де зустрівся з письменницею Оленою Телігою та поетом, діячем націоналістичного руху Олегом Кандибою- Ольжичем37. Від імені ветеранів УГА М. Андрусяк виголосив 4 вересня 1940 р. прощальне слово на похороні Президента Національної Ради ЗУНР Євгена Петрушевича в Берліні38.

З 1944 р. історик проживав у Празі, Мюнхені, Нью-Йорку, Бостоні, Акроні39. В останні роки життя опублікував у історично-краєзнавчих збірниках діаспори низку студій, присвячених ЗУНР та українсько-польській війні 1918–1919 рр.40. Вважаємо за доцільне залучити військово-історичну спадщину Миколи Андрусяка до сучасних історіографічних студій Українських визвольних змагань першої половини ХХ ст. У нагоді дослідникам може стати розвідка М. Андрусяка “Історіографія українських державних змагань у 1917–1921 рр.”41 (ймовірно, написана наприкінці 1941   р.)

 

та зібрана ним “Бібліографія до історії українських визвольних змагань”42. У рукописі, збереженому в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, проаналізовано перші спроби організації систематичних історичних розглядів української революції й державного будівництва в 1917– 1921 рр., бібліографічні реєстри, джерела та історичні нариси видані у Західній Україні та УССР, а також за кордоном (Берлін, Варшава, Відень, Париж, Прага).

 

 



 

1 Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ). – Ф. 388. – Оп. 1. – Спр. 1 (Свідоцтва, довідки, залікові книжки та інші особисті документи Андрусяка Миколи. 1913–1939). – С. 1; андрусяк М. Автобіографія (вересень 1932) / Публ. Л. Тиміш // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 2000. – Вип. 4. – С. 468; Герасимова Г. Андрусяк Микола Григорович // Українські історики XX століття: Біобібліографічний довідник / Серія “Українські історики”. – Київ, 2004. – Вип. 2. – Ч. 2. – С. 10.

2   андрусяк М. Автобіографія. – С. 469.

3   ЦДІАУЛ. – Ф. 388. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 8; андрусяк М. Автобіографія. – С. 468; його ж.  З минулого Золочівщини // Золочівщина: її минуле і сучасне. – Нью-Йорк; Торонто; Канберра, 1982. – С. 83.

4   Його ж. В юнацькій школі: Після трагедії УГА // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1931. –

№ 10. – С. 18–20; його ж. Останній відступ // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1931. – № 12. – С. 7–8; його ж. Серед останків УГА: (Спомини) // Історичний Календар-Альманах Червоної Калини на 1932 рік. – Львів, 1931. – С. 113–115; його ж. Стрілецька вандрівка 1 січня 1920 року // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1931. – № 1. – С. 17; його ж. Із стрілецьких спогадів

// Літопис Червоної Калини. – Львів, 1930. – № 5. – С. 9–10.

5 Його ж. Зборівщина в часі Першої світової війни та Західно-Української Народної Республіки // Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи. Історично-мемуарний і літературний збірник / Ред. Б. Гошовський. – Торонто; Нью-Йорк; Париж; Сідней: Видання Комітетів Зборівщини, 1985. – С. 150.

6 Його ж. З минулого Золочівщини // Золочівщина: її минуле і сучасне. – Нью-Йорк; Торонто; Канберра, 1982. – С. 83–84.

7 Його ж. Зборівщина в часі Першої світової війни та Західно-Української Народної Республіки. – С. 150.

8 Його ж. З минулого Золочівщини // Золочівщина: її минуле і сучасне. – Нью-Йорк; Торонто; Канберра, 1982. – С. 84–85.

Його ж. Зборівщина в часі Першої світової війни та Західно-Української Народної Республіки.

– С. 151.

10 Його ж. Стрілецька вандрівка 1 січня 1920 р. // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1931. –

№ 1. – С. 17.

11 Там само. – С. 17; його ж. Зборівщина в часі Першої світової війни та Західно-Української Народної Республіки. – С. 151.

12 Його ж. Стрілецька вандрівка 1 січня 1920 р. // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1931. – № 1.

– С. 17; його ж. Серед останків УГА: (Спомини) // Історичний Календар-Альманах Червоної Калини на 1932 рік. – Львів, 1931. – С. 113.

13 Там само. – С. 114; Литвин М. Р., науменко К. Є. Історія ЗУНР. – Львів, 1995. – С. 290–291; Ковальчук М. Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння. – Київ: Темпора, 2006. – С. 78–85.

14 андрусяк М. Серед останків УГА: (Спомини) // Історичний Календар-Альманах Червоної Калини на 1932 рік. – Львів, 1931. – С. 115.

15 Його ж. В юнацькій школі: 1. Після трагедії УГА // Літопис Червоної Калини. – 1931. –

№ 10. – С. 18; Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921). – Київ, 2007. – С. 357.

 

16 Євтимович В. До історії Кам’янецької спільної юнацької школи // Літопис Червоної Калини. – 1936. – Ч. 4. – С. 4–6; Миронович М. Спільна військова юнацька школа // Літопис Червоної Калини. – 1936. – Ч. 2. – С. 3–5; Яськевич С. Кілька поправок до історії “Кам’янецької Спільної Юнацької Школи” // Літопис Червоної Калини. – 1936. – Ч. 7/8. – С. 28.

17  андрусяк М. Микола Шаповал: Галичина // Україна (Париж). – 1949. – № 2. – С. 85.

18 Його ж. Ще про юнацьку школу // Літопис Червоною Калини. – 1936. – Ч. 6. – С. 4–5; його ж. Микола Шаповал: Галичина // Україна (Париж). – 1949. – № 2. – С. 85; його ж. В юнацькій школі: Після трагедії УГА // Літопис Червоної Калини. – 1931. – № 10. – С. 19.

19  Там само. – С. 18–19.

20  Там само. – С. 19.

21  Там само. – С. 20.

22 Його ж. Останній відступ // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1930. – № 12. – С. 7; Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921). – Київ, 2007. – С. 298.

23  андрусяк М. Останній відступ // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1930. – № 12. – С. 7.

24  Там само. – С. 7–8.

25 Його ж. Микола Шаповал: Галичина // Україна (Париж). – 1949. – № 2. – С. 85; його ж. Останній відступ // Літопис Червоної Калини. – Львів, 1930. – № 12. – С. 8.

26 Євтимович В. До історії Кам’янецької спільної юнацької школи // Літопис Червоної Калини. – 1936. – Ч. 4. – С. 6; Колянчук О. Українська військова еміграція у Польщі (1920–1939). – Львів, 2000. – С. 61–84.

27  ЦДІАУЛ. – Ф. 388. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 13; 14–24; 44–53.

28  Там само. – Арк. 91.

29  Там само. – Арк. 119; Спр. 9. – Арк. 38 зв.

30 Енциклопедія українознавства. Т. 4. – Львів, 1994. – С. 1640–1641; Чайківський б. “Фама”. Рекламна фірма Романа Шухевича. – Львів: Видавництво “Мс”, 2005. – С. 37–60; Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали / Упоряд. Галайчак Т., Луцький О., Микитів Б. та ін. – Т. І (1939–1953). – Київ, 1995. – С. 708.

31 Передирій В. Видання “Червоної Калини” (1922–1939): Історико-бібліографічне дослідження / Відп. ред. Є. Наконечний. – Львів, 2004. – С. 17–47.

32 андрусяк М. В юнацькій школі: 1) Після трагедії УГА; 2) Останній відступ // Літопис Червоної Калини. – 1931. – № 10. – С. 18–20; 1930. – № 12. – С. 7–8; його ж. Із стрілецьких спогадів // Там само. – 1930. – № 5. – С. 9–10; його ж. Стрілецька вандрівка 1 січня 1920 року // Там само. – 1931. – № 1. – С. 17; його ж. Серед останків УГА: (Спомини) // Історичний Календар- Альманах “Червоної Калини” на 1932 р. – Львів, 1931. – С. 113–115.

33 Його ж. Як прийшло до чортківського пролому // Історичний Календар-Альманах “Червоної Калини” на 1936 р. – Львів, 1935. – С. 106.

34  Там само. – С. 111.

35 Його ж. До ревеляцій про Чортківський пролом і червневу офензиву УГА // Діло. – 1936. – Ч. 45. – 28 лютого; Ч. 46. – 29 лютого; його ж. Галицьке москвофільство і Талергоф // Діло. – 1933. – Ч. 201. – 3 серпня; Ч. 202. – 4 серпня; його ж. “Весна народів”. Галицькі українці // Діло. – 1933. – 12 травня.

36 Його ж. Хто деправує молодь? // Вістник (Львів). – 1938. – Т. 2. – № 6. – С. 447–451; його ж. Як зловлено Юрка Тютюнника? // Там само. – Т. 1. – № 3. – С. 228–230; никон немирон. Генерал Мирон Тарнавський [некролог] // Вістник. – 1938. – Т. 3. – Кн. 9. – С. 673–675; його ж. На галицькому загумінку // Вістник. – 1938. – Т. 2. – № 5. – С. 369–371;

37 Ясь О. Микола Андрусяк – історик та публіцист: матеріали до біографії // Молода нація. – Київ: Смолоскип, 2003. – № 3 (28). – С. 256–257.

38 Турчин а. Євген Петрушевич // Надбужанщина. – Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1994. – Т. 3. – С. 513.

39 Тиміш Л. Микола Андрусяк: матеріали до біографії // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – Дрогобич, 2000. – Вип. IV. – С. 466–467.

40 андрусяк М. Зборівщина в часі Першої світової війни та Західно-Української Народної Республіки // Зборівщина. Над берегами Серету, Стрипи і Золотої Липи. Історично-мемуарний і літературний збірник / Ред. Б. Гошовський. – Торонто; Нью-Йорк; Париж; Сідней: Видання

 

Комітетів Зборівщини, 1985. – С. 134–154; андрусяк М. З минулого Золочівщини // Золочівщина: її минуле і сучасне. – Нью-Йорк; Торонто; Канберра, 1982. – С. 83–86.

41 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ). – Ф. 4465 (Колекція документів і матеріалів українських емігрантських установ, організацій та різних осіб). – Спр. 377 (Стаття М. Андрусяка “Історіографія українських державних змагань у 1917–1921 рр.”). – 42 арк.

42  ЦДІАУЛ. – Ф. 388. – Оп. 1. – Спр. 57 (Бібліографія до історії визвольних змагань). – 98 арк.

 

 

 

Maryna Cheban. MYKOLA ANDRUSIAK AS THE PARTICIPANT AND CHRONOLOGER OF THE UKRAINIAN LIBERATION STRUGGLE

The article reconstructs the lesser known period of Mykola Andrusiak’s biography, when served in the ZUNR military forces. It analyzes historical studies and memoirs of the historian and explores his political and civic engagement during the Interwar period.

Key words: Mykola Andrusiak, the ZUNR, the Ukrainian Galician Army, history.

 



Обновлен 10 апр 2017. Создан 03 июл 2012



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
ААААААААА