Іларіон Свєнціцький - мистецтвознавець

 

Іларіон Свєнціцький - мистецтвознавець

Біографічний нарис



Свєнціцький Іларіон Семенович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Свєнці́цький Іларіо́н Семе́нович (*7 квітня 1876, Буськ, Львівська область — †18 вересня 1956, Львів) — український філолог, етнограф, музеєзнавець, громадсько-культурний діяч, доктор філологічних наук з 1902 р., дійсний член НТШ з 1914 р.

Закінчив фізико-математичний факультет Львівського університету (1899), продовжив навчання як вільний слухач історико-філологічного факультету Петербурзького університету та Археологічного інституту. Лінгвістичну освіту поглиблює у Відні під керівництвом В. Ягича, захистив докторську дисертацію. З 1913 приват-доцент кафедри слов'янської філології Львівського університету, 1944—1950 завідувач кафедри слов'янської філології Львівського університету. У 1921—1925 викладає у таємному університеті у Львові. 1905—1952 директор Національного музею у Львові (з 1939 р. — Державний музей українського мистецтва). З 1944 — завідувач Львівського відділу Інституту мовознавства, який (1951) увійшов до структури Інституту українознавства.

Наукові інтереси: мовознавство, зокрема історія української мови, порівняльно-історичне мовознавство, діалектологія, палеографія, літературознавство, рукописні пам’ятки і стародруки, українське мистецтво найдавнішого періоду, музейна справа тощо.

Як філолог вивчав мову окремих рукописних пам'яток (дипломатика старокиїв. договорів з греками, Бучацьке євангеліє 13 ст., Лаврашівське євангеліє поч. 14 ст., Новосадський апостол 14 ст., Гал.-Волинський літопис), дав «Нариси з історії української мови XI — XVIII ст.» (1920) з даними про сер. добу в історії укр. літ. мови, описав фонетичні особливості бойківської говірки с. Бітлі, склав граматики української мови для поляків (1922) та рос. мови! для українців (1902) і для поляків (1915, 1931). Досліджував історію відродження Закарпаття («Материалы по истории возрождения Карпатской Руси», 2 тт., 1905-09) і зв'язки українців з Ф. Міклошічем. 1957 вийшли його «Нариси з історії болг. літератури», а нариси сербохорв. літератури й обох літ. мов залишилися в рукописі. С. склав також нариси з історії рос. літератури 19 — 20. ст. (1902-05), вивчав окремих укр. письм.: «Винниченко, спроба літ. характеристики» (1920), «Шевченко в світлі критики й дійсности» (1922), «Суспільне тло творчості І. Франка 1856—1916 pp.» (1930) та білор. літературу. З ділянки бібліографії дав «Опис рукописів Народився дому з колекції А. С. Петрушевича», т. 1-3 (1906-41), «Опис кириличних рукописів Національного Музею. Пергамінові рукописи XII — XV ст.» (1933) та ін. При всьому знанні давніх джерел С. не (раз робив хибкі висновки (напр., «Слово о полку Ігореві» уважав твором 15 ст., Лаврашівське євангеліє характеризував як білор. рукопис та ін.). С. був першим гал. фаховим музеєзнавцем: під його керівництвом Нац. Музей став верстатом наук.-студійної праці. Мистецтвознавчі дослідження С: зосередив насамперед на вивченні орнаментики рукописної книги: «Прикраси рукописів Гал. України XVI в.» (1922-23), гравюри: «Початки книгопечатання на землях України» (1924) та гал. іконопису: «Іконопись Гал. України XV—XVI ст.» (1928), «Ікони Гал. України XV—XVI вв.» (1929, і досі ілюстративно найповніше вид, з цієї ділянки). С. є автором праці «Розвиток укр. мистецтва в Західній Україні» (1944). Як історик мистецтва С. належав до т. зв. «старої школи», що гол. натиск клала на опис мист. творів; зібрав і упорядкував великий музейний матеріал. С. був також ентузіястом нового мистецтва 1 з 1931 влаштовував у музеї ґалерію укр. модерних картин. Як етнограф вивчав виникнення укр. колядок і щедрівок («Різдво Христове в поході віків», 1933) та похоронні голосіння. Перелік праць С. у ж. «Питання слов. мовознавства», кн. 5 (1958).


Праці

Бучацьке євангеліє XIII ст. (1911)
Основи науки про мову українську (1918),
Мова Галицько-Волинського літопису (1949),
Опис рукописів народного дому з колекції А. Петрушевича (т.1-3, 1906—1911)
Початки книгопечатання на землях України (1924)
Смоленська грамота 1229 р. у світлі дослідів чергування напівголосних і голосних у слов'янських мовах XIX—ХХ ст. // Питання слов'янського мовознавства. Кн.3. — Львів, 1955. — С. 114—122;
Західноукраїнські грамоти XIV-XV ст. // Питання українського мовознавства. Кн. 2. — С. 3—27 та ін.


Див. також
Свєнціцька Віра, дочка, мистецтвознавець


[ред.] Література
Кізлик О. Д., Луцик Ф. Я. І.С. Свєнціцький. Короткий бібліографічний покажчик. — Київ, 1956
Гумецька Л. Л. Іларіон Семенович Свєнціцький // Мовознавство. — 1976
Закревська Я. В. Свєнціцький Іларіон Семенович // Енциклопедія «Українська мова». — Київ, 2000

 

 

ІЛАРІОН СВЄНЦІЦЬКИЙ

 

Сучасником Євгена Петрушевича був на тринадцять років молодший від нього знаменитий його земляк український вчений філолог і мистецтвознавець Іларіон Свєнціцький. Народився він у Буську 7 квітня 1876 р. в родині вчителя. З малих літ хлопець виявив великі здібності до науки, і батько його Семен Свєнціцький подбав про те, щоб дати йому освіту. Після навчання вдома він віддає Іларіона до Української академічної гімназії у Львові, в якій раніше навчався і Євген Петрушевич.

Після закінчення гімназії Іларіон Свєнціцький вступає на математично- філософський факультет Львівського університету. Такий вибір факультету не відповідає його покликанню. Захоплюючись філологією, славістикою, він одночасно відвідує лекції з гуманітарних дисциплін.  Влаштувавшись на роботу в Ставропігіївському музеї, залишає навчання в університеті і в 1899 р. їде до Петербурга, щоб поглибити свої знання в музейній справі. Там в університеті і археологічному інституті відвідує лекції видатних учених, засвоює курси ряду гуманітарних наук. В 1900 р. він повертається до Львова і, відбувши однорічну військову службу, в 1901 р. починає працювати в українському Народному домі й одночасно під керівництвом професора Віденського університету вченого славіста Ватрослава Ягіча пише докторську дисертацію про роль Максима Грека в розвитку російської філософії. Захист її в 1902 р. приніс йому ступінь доктора.

Етапним для молодого вченого стає 1905 р. Коли тодішнє москвофільське керівництво Народного дому позбавляє його праці в цій установі, він дістає запрошення від митрополита Андрея Шептицького взятися за упорядкування його музейних збірок. Свєнціцький з ентузіазмом став готувати основу майбутнього музею, який спочатку існував як церковний. З метою архівних розшуків він відразу, як тільки взявся за доручену йому Шептицьким справу, здійснив чотиримісячну подорож по Наддніпрянській Україні, Росії, Білорусії. Повернувшись до Львова, того ж року об'їздив шістдесят сіл Бойківщини і Лемківщини, де зібрав дуже багато особливо цінних для музею матеріалів. Пізніше вчений писав: "За ціль новозаснованого музею митрополит Андрей ставить: зібрати, систематизувати, упорядкувати і зберегти для науки пам'ятки культурно-церковного життя південно-західної Руси-України".

Проте музей швидко переріс первісний задум засновника. Вже в

1908-1909 роках утверджується думка назвати його національним музеєм. Цю ідею підтримав митрополит, і така назва з 1911 р. стала офіційною. Під керівництвом Свенціцького музей став авторитетною науковою установою. З позначкою наукової фундації митрополита Шептицького "Національний музей у Львові" публікувалися солідні наукові праці. Ініціатором їх видання і часто й автором був Свєнціцький. Його перу належать такі цінні для дослідників книги, як "Галицько-руське церковне малярство 15-16 ст."(1914 р.), "Прикраси рукописів Галицької України 16 в". (1-3, 1922-23 рр.)

Майже півстоліття від часу заснування в 1905 р. до 1952 р. Іларіон Свєнціцький з незначними перервами був директором Національного музею у Львові. І якщо ця установа протягом перших тридцяти п'яти років свого існування відіграла особливу роль в житті галичан, то в цьому головна заслуга її керівника. Національний музей у Львові в цей період виконував не тільки історико-культурні, а й суспільно-політичні функції. Він багато прислужився до зміцнення національної самосвідомості галицьких українців.

Свєнціцький турбувався про заснування українських музеїв і в інших містах Галичини. При його сприянні вони відкрилися в Коломиї, Самборі, Перемишлі, Стрию, Сокалі, Яворові, Тернополі. Він домігся повернення до Львова музейних збірок Ставропігії і Народного дому, які під час Першої світової війни були вивезені в Росію.

Та свою діяльність І. Свєнціцький не обмежував тільки рамками музейних справ. Він активно досліджував   давні писемні джерела.           В 1911 р. світ побачила його велика праця з мовознавства "Бучацьке Євангеліє 13 ст.". В 1917 р. виходить друком інший твір з цієї ж галузі "Основи науки про мову українську".

Ввений брав активну участь у міжнародних конгресах етнографів та бібліографів, істориків та візантистів, що відбувались у столицях багатьох європейських держав. Він чи не перший зорієнтував європейський науковий світ у багатьох актуальних питаннях української історії та культури.

В 1913 р. доктор Свєнціцький став приват-доцентом Львівського університету. Там він давав лекції з південно-і східнослов'янських літератур, використовуючи при цьому збірки Національного музею, а в самому музеї вів курс краєзнавства і археології для студентів Греко-католицької духовної семінарії. Та викладацьку роботу перервала війна. Львів був окупований російськими військами. Відступаючи з міста, вони в кінці червня 1915 р. захопили Свєнціцького разом з іншими представниками української інтелігенції і вивезли до Києва. Але й там, перебуваючи на становищі заложника московського режиму, він продовжував займатися улюбленою справою – йому пощастило влаштуватися на посаду  заступника директора Київського міського музею.

Після падіння царського режиму вчений ще деякий час перебував на Великій Україні, а повернувшись до Львова, продовжував працювати в Національному музеї і в університеті, з якого після падіння ЗУНР і відмови присягнути на вірність Польщі був звільнений. В 1922-1926 роках він влаштовував у приміщенні Національного музею лекції для студентів заснованого у Львові Українського таємного університету.

Большевицький режим не вдавався до прямих репресій проти вченого. Після Другої світової війни він продовжував працювати в рідній йому установі, яка стала називатися вже не Національним, а Львівським музеєм українського мистецтва, і в державному університеті, вів наукову роботу як філолог, мистецтвознавець. В 1949 р., зокрема, вийшло в світ його дослідження "Мова Галицько-Волинського літопису".

Помер Іларіон Свєнціцький 18 вересня 1956 р. Большевики не трактували його, як Є. Петрушевича, українським буржуазним націоналістом, але й не популяризували імені вченого із світовою славою. Причиною цьому була, мабуть, сама сфера його наукових зацікавлень.

 

 

Савчин І. П. Буськ у вирі століть: Історичний нарис. – Львів: Львівські новини, 1996. – 159-161с.

 

СЛАВЕТНІ ПОСТАТІ

 

СВЄНЦІЦЬКИЙ І ФРАНКО: ВЕЛЕТИ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ

 СВЄНЦІЦЬКИЙ І ФРАНКО: ВЕЛЕТИ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ

 

СВЕНЦІЦЬКИЙ І ФРАНКО. 1856-1956, - рівно сто років, у які "вмістилось" життя цих двох велетів української науки. 1856 – рік народження Івана Франка, - 1956  - рік смерті Іларіона Свєнціцького. Вони були сучасниками, хоча Свєнціцький був  молодший від Франка  на 20 років: коли Іларіон Свєнціцький народився – 7 квітня 1876 року, - Іван  Франко вже був студентом університету.

 

У 1893 році Свєнціцький, учень гімназії (до того часу, безперечно, дуже добре ознайомлений з творами Франка з домашньої бібліотеки батька – народного вчителя Семена Свєнціцького), вперше побачив Франка, як він сам про це написав у статті "Франко в моїй  пам'яті": "Тільки шестикласникові у жовтні 1893 року довелося бачити живого Франка, як він холодного ранку прямував на горішню частину "Єзуїтського саду"… Невисока постать – з русявими вусами, з червонавими блисками очей, у свитці бурого сірякового сукна, м'якому темному капелюсі, з кошиком картоплі в руці, - повагом ступала немов у задумі. Обличчя і зараз здається обрамлене прямокут-ником по лінії брів і широкого підборіддя".

Через три роки, у 1896-му, вже студентом-третьокурсником, разом з групою товаришів Іларіон Свєнціцький був на вшануванні 25-річчя письменницької діяльності Івана Франка у приміщенні львівського "Руського театру": "Поет, у чорному сурдуті, промовляв до зібраного товариства про свою роботу спокійно, без всякої афектації. Тільки буйна русява чуприна, злегка кучерява, своїми хвилястими рухами придавала промовцеві саме виразу переживання. В заглиблинах очей блискали червоні сліди хронічного запалення".

Запам'яталися студенту Свєнціцькому і лекції про "Таємниці поетичної творчості", з якими Франко виступив у Народному Домі у 1898 році на запрошення дирекції. (Пригадаємо, що на цей час Франко вже "мав за собою" монографію "Варлаам і Йоасаф" (1895 р.), кілька томів "Апокрифів і легенд" та ряд студій про староруське оповідання). Про ці лекції Свєнціцький згадує так: "Два відчити Франка…були неабиякою несподіванкою для 200 слухачів. Не тільки зміст, але його безпосередня жива подача – поетом і теоретиком поетичної творчості – була предметом такої глибокої уваги, що його слово доходило і до слухачів у коридорі.

Обидві доповіді викликали живий відгомін у товариських розмовах та серед захопленої цими таємницями поетичної творчості молоді. Галицька суспільність вперше познайомилася з цією дуже важливою проблемою тільки із доповідей Франка". Згодом у дослідженні "Місце Івана Франка в історії української фільольогії" Свєнціцький так відгукнувся про Франкові "Із секретів поетичної творчості": "Це була безперечно перша спроба по українськи познайомити українського читача з внутрішнім світом поета і відслонити дещо з "таємниці" техніки літературної праці".

Загалом І.Франкові І.Свєнціцький присвятив декілька праць. І якщо за життя Франка це були невеликі публікації чи рецензії на Франкові праці (виділимо тут "Добу великих можливостей: (З приводу "Листування Івана Франка І М.Драгоманова 1877-1895 рр.) //Нові шляхи. – 1929), то, за визначенням відомого дослідника Івана Лозинського "після смерті Каменяра він (Свєнціцький тобто) розпочав систематичне наукове дослідження і широку популяризацію його постаті, творчості та громадсько-політичної діяльності".

Присмак гіркоти і печалі має остання стаття Свєнціцького про Франка "Франко в моїй пам'яті". Напевно це пояснюється тим, що Свєнціцький відчував кінець і своєї життєвої дороги, як він зазначив,"коли хоч-не-хоч бачиш і свій близький кінець творчого життя". Свєнціцький згадує свою першу зустріч з Франком, те незабутнє враження від виступу Франка про "таємниці" поетичної творчості і зустріч останню: "Востаннє ми зустрілися обдва біля ложа покійного Михайла Павлика (січень 1915 р.). Впосліднє прощалися з Павликом і одночасно з Франком…З кінцем травня1916 р. не стало і Франка". Стаття була написана в грудні 1955 року, 7 квітня 1956 року громадськість Львова привітала Свєнціцького з 80-річчям, а 18 вересня він пішов з життя).

"Чи велетень творчої праці – Іван Франко – на різних ділянках галицького життя в роках 1874-1916 вповні виконав її, сьогодні ледве чи може хто про це говорити". "Сьогодні Франко стоїть перед нами символом невгомонної буденної праці, що тільки з неї велике виходить; бо був він – і поетом-письменником, і публіцистом-громадянином, і вченим-дослідником-учителем, одним словом був він живою великою книгою найвищих досягнень українського творчого духа".

Марія Іларіонівна Свєнціцька, згадуючи батька, розповідала, що Іларіон Семенович дуже любив поему Франка "Мойсей", часто повторював слова з поеми, що стали його життєвим "сгеdо". Ці Франкові слова у перекладі грецькою мовою стали епітафією на могилі Іларіона Семеновича Свєнціцького:

Все, що мав у життю, він віддав

Для одної ідеї

І горів, і яснів, страждав

І трудився для неї.

 

 

                                Людмила Панів (Друкується зі скороченням)

"Воля народу" № б/н 2006 р.           

  

                                                    СЦЕНАРІЙ

 

          засідання за „круглим столом”, приуроченому 135-й річниці                                                       від дня народження видатного вченого, науковця, педагога Іларіона Свенціцького

 

                                                                            Дата проведення: 7 квітня 2011р.

                                                                            Місце проведення: Буська ЦРБ

                                                                            Початок: 15.00 год.

 

   Славиться Бущина видатними людьми, яскравими особистостями, які відомі не тільки в Україні, а й у світі. Наші земляки зробили вагомий внесок у скарбницю української науки, культури та духовного життя.

       У великому списку видатних людей Бущини одне з перших місць належить Іларіону Семеновичу Свенціцькому.

     У 2011 році виповнюється дві дати в історії української науки і культури: 135 років від дня народження і 55 років з дня смерті нашого земляка, видатного українського вченого-філолога і мистецтвознавця, педагога і громадського діяча, доктора філологічних наук, професора Іларіона Семеновича Свенціцького.

     Вклад, який зробив він в українську науку, освіту і культуру є надзвичайно вагомим і плідним, хоч і до нині належно неоціненим. Вчений-енциклопедист, широко відомий у наукових та мистецьких колах Європи, І.Свенціцький залишив велику і різносторонню спадщину як філолог, мистецтвознавець, історик.

     У своїх численних роботах вчений глибоко і ґрунтовно досліджував актуальні питання філології, славістики, фольклористики, етнографії, музейної справи. Як видавець, редактор та публіцист, І.Свенціцький був видатним організатором культурного життя в Україні і, зокрема, в Галичині.

     Народився І.Свенціцький 7 квітня 1876 року у нашому м.Буську, у Буську пройшли дитячі роки І.Свенціцького.

     В день ювілею нашого земляка ми проводимо засідання за „круглим столом”. Запрошені керівники району, працівники культури та освіти, члени товариства „Бужани”, читачі ЦРБ. Розпочати наше засідання запрошуємо керівника відділу культури та туризму Л.Ціхоцьку.

     Про життя і діяльність нашого земляка І.Свенціцького розкаже нам бібліотекар юнацької кафедри Буської ЦРБ Леся Цюпка.

                 Виступ.

     У 80-роки культурологічне товариство „Бужани” в місцевому часописі друкує сторінку „Клекіт бузька”.  З  публікацій „Учений європейського масштабу”, „Подвижник західноукраїнського музейництва”, „Він служив рідному народові” жителі району читали про свого земляка І.Свенціцького. 

     Сьогодні члени товариства „Бужани” є учасниками засідання за „круглим столом”. Запрошуємо до слова  голову товариства Зіновія Павлика.

                    Виступ.

 

     І.Свенціцький немало зробив на ниві народної освіти. Він був одним із провідних вчених-філологів в Україні і , як професор Львівського університету, виховав велику когорту молодих спеціалістів, заклав відому школу львівської славістики.

     У 1913 році І.Свенціцький став приват-доцентом кафедри слов’янської філології Львівської університету, з яким пов”язана майже 40-річна його педагогічна і наукову діяльність. У спадщині вченого десятки монографії, брошур, статей, оглядів, рецензій, присвячених різним галузям гуманітарних наук.

     Особливу велику увагу І.Свенціцький у своїй науковій та викладацькій роботі приділяв проблемам україністики і, зокрема, українській мові. Відомі праці Свенціцького:

                              „Основи науки про мову українську”

                              „Нариси з історії української мови”

                              „Мова Галицько-Волинського літопису”

     Про вченого, філолога, про праці Свенціцького з українського мовознавства розкаже нам  Леся Вовк – зав. методично-бібліографічним відділом ЦРБ.

                              Виступ.

    У 1956 році наукова громадськість міста широко відзначала 80-ий ювілей Свенціцького, на якому ювіляр, подавши своєрідний звіт про свою наукову і громадську діяльність, закликав присутніх, особливо наукову молодь, ніколи не шкодувати своїх сил і часу для служіння народові.

      А зараз я хочу запросити до слова Романа Михайловича Бучка. Роман Михайлович навчався у Львівському університеті. У 1956 році, коли в університеті святкували ювілей І.Свенціцького, він був слухачем святкової академії, був слухачем науково-теоретичної конференції 1986року, яка проводилась в Буську за участю доньки Віри Іларіонівни, кандидата мистецтвознавства, написав відгук на подаровану нею книжку „Нариси з історії української мови”.

                             Виступ.

     Про працю Іларіона Свенціцького Русь і Половці в староукраїнському письменстві” розкаже Тарас Дишкант, член товариства „Бужани”.

                            Виступ.

     Але найбільш відомий для нас І.Свенціцький як видатний мистецтвознавець і знавець музейної справи.

      З 1901 по 1905 роки  працює у Львові в Нородному домі. В цей час митрополит Галицький Андрей Шептицький засновує Церковний музей і запрошує І.Свенціцького для упорядкування своїх збірок, як фундаменту майбутнього музею. Якраз з бібліотеки і колекції Андрея Шептицького засновується Церковний музей.

     Для поповнення книгозбірні та музею І.Свенціцький подорожує по Україні, Росії, Білорусії. Багато було описано, зібрано, вивчено і закуплено для музею.   

     Митрополит Шептицький та Іларіон Свенціцький ставили собі за ціль зібрати, впорядкувати і зберегти для науки пам”ятки культурно-церковного життя південно-західної Руси-України.

     У 1908 році збірка суто церковного характеру переростає у наукову фундацію „Церковний музей у Львові”, а в 1911р. на основі нотаріального акту було змінено назву фундації на „Національний музей у Львові”.

     В цьому ж році, за надані А.Шептицьким гроші,  був закуплений будинок на теперішній вул. Драгоманова,42, який дотепер є головним корпусом музею.

    З 1939 по 1952 рік І.Свенціцький був директором Національного музею у Львові.

    Одна з найбільших заслуг І.Свенціцького – активні розшуки витворів українського мистецтва. Завдяки постійним пошукам Свенціцького та його колег у музеї сформувались унікальні збірки рукописів і стародруків давнього українського малярства, декоративної різьби, графіки й народного мистецтва, предметів давньоруського періоду.

       І.Свенціцький в першу чергу думав про підвищення за допомогою музею рівня освіченості серед своїх краян.

    Він був „двигуном” у видавничій діяльності музею. Регулярно з”являлися каталоги виставок, літописи національного музею, серії видань „Збірки Національного музею”. Вийшли солідні наукові праці І.Свенціцького „Галицько-руське церковне малярство ХУ-ХУІ ст.”, „Прикраси рукописів Галицької України ХУІст”, „Опис кириличних пергаментових рукописів Національного музею ХІІ-ХУст”, „Початки книгопечатання на Землях України”, „Іконопись Галицької України ХУ-ХУІвіків”, „Ікони Галицької України ХУ-ХУІст”.

    І.Свенціцький у постійному полі зору тримав реставраційну справу, розвиток якої сприяв би збереженню скарбів для прийдешніх поколінь.

    І.Свенціцький був ініціатором створення таких музеїв у Галичині, як Музей ім..о.Йосафата Кобринськог в Коломиї, Музею греко-католицької Богословської академії у Львові, музеїв „Бойківщина” в Сам борі, „Стривігор” у Перемишлі, „Лемківщина” в Сяноці, „Верховина” в Стрию, невеликих колекцій в Сокалі, Яворові, Тернополі.

     Саме поява українських музеїв у довоєнній Галичині є заслугою І.Свенціцького, оскільки він став чи не першим українським теоретиком музейництва.

     І.Свенціцький завжди притримувався думки, що усі музейні збірки, незважаючи на зміни суспільно-політичної ситуації, мають залишатись і бути збереженими у томі культурно-національному середовищі, де вони були зібрані, де найбільш необхідні народу.

     Помер І.Свенціцький 18 вересня 1956р. і похований на Личаківському цвинтарі у Львові. З того дня минуло 45 років, але у вдячній пам’яті його учнів, колег, людей, які знали і спілкувалися з ним, він залишився назавжди. Доброзичливість і людяність, щедрість на добро, яке він завжди робив людям – ось головні риси його характеру. Разом з тим, він був вимогливим , коли мова йшла про виконання обов'язку, але й водночас і толерантним у стосунках з тими, хто мав щастя з ним зустрічатися. Професор І.Свенціцький любив науку, а в ній майбутнє своїх учнів, яким з радістю віддавав не лише свої знання, але й прищеплював їм любов до всього прекрасного, що може дати людям рідна земля. Тому він дуже любив квіти, які вирощував біля своєї оселі по вулиці Драгоманова у Львові, де часто збиралася молодь на лекції свого професора, на бесіди з ним або для того, щоб познайомитись з якоюсь книжкою з його унікальної бібліотеки. Понад усе Вчитель любив свій народ, якому залишив дорогоцінний скарб. Він сподівався, що колись його нащадки обовя”зково відвідають музей.

    Свого часу Іларіон Свєнціцький працював бібліотекарем   Музей і книга - поняття  вічні, вони є життєдайним джерелом для нащадків. Сьогодні працівники Національного музею у Львові гідно продовжують справу свого вчителя, наближують мистецтво до народу. Минулого року  бібліотекарі Львівщини, в тому числі Бущини, були запрошені до Львівського Національного музею на святкування Дня музеїв і  отримали в дарунок цінні книги з мистецтвознавства. Цьогоріч  напередодні ювілею нашого земляка бібліотекарі ЦРБ знову побували у  Львівському Національному музеї та долучилися до прекрасного, оглянули експозиції музею. Вразили нас експозиції, зібрані в минулому столітті І.Свенціцьким з церков нашого району.

     Ми, бужани, гордимося своїм земляком, і пам’ять про І.Свенціцького, про його справу буде жити у наших серцях і передаватися із покоління в покоління.

 

Сценарій написали: директор Буської ЦБС О.Б.Стецик та завідуюча методично-бібліографічним відділом Л.Я.Вовк

 

МИСТЕЦТВО ДОВГЕ, 

   ЖИТТЯ КОРОТКЕ 

(Із спогадів про Іларіона Свєнціцького його молодшої дочки Марії) 

 

         Мій Батько Іларіон Семенович Свєнціцький був особливою людиною. Вважав, що головним завданням батьків є підготовка своїх дітей до самостійного життя, яке є складним і не завжди таким, як ми того бажали б. Слід це робити систематично, непомітно, без зайвого повчання і нагадуван-ня, адже часто вони не сприймаються дітьми і можуть викликати навіть з їх боку різкий протест. Це все, незважаючи на свою зайнятість, намагався здійснювати. Спочатку пробуджував в нас любов до природи, до квітів і дерев, а також до домашніх тварин.

         Згодом Батько для пробудження любові до книжки дарував своїм дочкам (Вірі, Марії і Ксені, яка померла шестилітньою дівчинкою) народні казки, спочатку українські, а потім й інших народів, бо постійно ними збагачував свою бібліотеку, якою ми користувались. Пізніше були на черзі більш серйозні книжки – Франка «Коли ще звірі говорили», Гоголя «Оповідання», Шевченка «Кобзар» й ін.

         Велику увагу приділяв вивченню іноземних мов, тому послав мою старшу сестру Віру і мене в німецьку народну школу. Віра перейшла потім в гімназію сестер-василіянок, а я закінчила німецьку гімназію. Цей факт вирішив, що я стала германісткою, а Віра – мистецтвознавцем, адже в українській гімназії мала додаткову нагоду глибше знати українську літературу, історію і культуру.

         Відповідно до віку ми мали також свої обов’язки, наприклад, ми особисто з раннього дитинства платили (до каси) за навчання, усвідомлюючи згодом, що Батько мусить багато витрачати на нашу освіту.

         Зауваживши здібність до рисунків у сестри Віри, запрошує для приватного навчання учителя, який професійно знайомить її з правилами рисування і малювання, а згодом з іконописною технікою. До мене запрошує вчителя гри на скрипці, а потім посилає в музичну школу. Рівночасно весь час дбає про те, щоб ми вивчали іноземні мови, а саме додатково французьку і англійську, в чому допомагала наша Мама, яка свобідно читала на цих мовах художню літературу.

         Коли я була вже ученицею гімназії,брав мене Батько в зв’язку з різними нагодами, інколи з собою. Так я побувала в художній майстерні Олекси Новаківського, з яким батько домовлявся про передачу картин для Національного Музею. Я тоді побачила, з яким захопленням відносився маестро до своїх творів. Іншим разом ми відвідали на Кайзервальді (тепер Шевченківський гай) робітню Сергія Литвиненка, що в той час працював над скульптурою засновника Національного Музею Галицького митрополитта Кир.Андрея Шептицького.

         Батько був також великим ентузіастом видавничої справи і хотів мені показати, яким складним шляхом з’являються книжки, тому запровадив мене до друкарні «Просвіти», що знаходилася на площі Ринок. Від часу до часу любив ходити у «Віденську кав’ярню», щоби переглянути журнали, випити чашку кави і поспілкуватись зі знайомими вченими: Михайлом Возняком, Василем Щуратом і Станіславом Людкевичем. Одного разу взяв мене з собою, щоб обговорити з композитором питання про моє майбутнє навчання у Вищому Музичному Інституті ім. Лисенка. Завдяки цьому всьому мій світ ставав ширшим і не обмежувався лише домом, школою і Національним Музеєм.

         На жаль, Марія Іларіонівна не дочекалася до батькового ювілею. Вона відійшла у кращі світи 10 лютого цього року…


 



Обновлен 30 авг 2014. Создан 22 апр 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
ААААААААА