Софія Караффа-Корбут - художниця

 

Софія Караффа-Корбут - художниця

Серія матеріалів



___________________________________________________________________________
РОДИННЕ ДЕРЕВО СОФІЇ КАРАФФИ-КОРБУТ, ХУДОЖНИЦІ З КУТКОРА

Пригадую, як Наталя Олексіївна Лещишин (учитель географії Куткірської школи) принесла згорток малюнків на пожовтілому папері. Це були перші роботи Софії-гімназистки, а згодом студентки: рідна хата у квітах, краєвид вулиці, у рідному колгоспі, портрети сусідських дітей. „А це, — каже Наталя Олексіївна, — портрет мого брата Аркадія у 12 років”. В очах родички гордість, радість, „бо таки талановита наша Соня”. „Чому наша?” — запитуємо.
З розповіді довідалися, що гілки родинного дерева Софії Петрівни та її переплелися. Дід Петро Береза та її дід Іван Береза — рідні брати, а вони з Сонею троюрідні сестри. Згодом додала, що бабця Софії — Анна Кучинська — з Буська, молодша сестра якої була матір’ю Іларіона Свєнціцького. Виходить, Софія Петрівна — двоюрідна сестра відомого українського вченого-філолога та мистецтвознавця, засновника і першого директора Національного музею у Львові фундації митрополита Андрея Шептицького.
У Петра Берези та Анни Кучинської було п’ятеро дітей, яким дали освіту. Старший син Сидір став адвокатом, одружився з угоркою, і загинув на італійському фронті у Першу світову війну, не залишивши по собі потомства. Під Перемишлем у боях за фортецю загинув і другий син Омелян, який студіював медицину. Наймолодшою в родині була мати Софії Караффи-Корбут Марія. Вона, як і старші сестри Євгенія та Михайлина, закінчила учительську гімназію і стала учителькою. Батько дітей був директором у Куткорі двокласної народної школи. У Львові в музеї Іларіона Свєнціцького і познайомилася Марія Береза із своїм майбутнім чоловіком Петром Караффою-Корбутом. Він був емігрантом з Росії, походив з древніх шляхетських родин відомих гербів, мав свої маєтності в Білорусії, які націоналізувала радянська влада, а його самого, як буржуя, вирішила виправляти на Соловках. Петро Караффа-Корбут по дорозі на заслання втік, емігрував нелегально в Галичину, по дорозі на Захід відвідав свого знайомого по Петербурзі Іларіона Свєнціць¬кого. Він розумівся на мистецтві, а Іларіон Свєнціцький в той час виявляв великий інтерес до білоруської культури, літератури та міфології.
Згодом нащадок гербової шляхти повіз молоду провінційну вчительку у Париж, де повін¬чалися і були обоє безмежно щасливі. Вони вирішили їхати в Америку, куди в той час вирушали заробляти гроші всі, хто міг. Однак Марія, тепер Караффа-Корбут, візи на виїзд не отримала: вагітних жінок на корабель не брали. Вирішили, що поїде сам чоловік, влаштує там всі справи і чекатиме приїзду жінки з дитиною. Та Марія боялася народжувати дитину між чужими людьми, у чужому краю, а тому поспішила до Куткора під мамину опіку. Вони опісля вже ніколи не знайдуть один одного. Пологи були дуже важкими. Без такої великої лікарської допомоги, як у Львові, могла б статися трагедія. Це було 23 серпня 1924 року. Хрестили дитину в церкві святих Петра і Павла.
Більш ніж символічно: її хрещеним батьком був Іван Тиктор, який пізніше став відо¬мим книговидавцем і з яким пов’язана ціла епоха в українському книгодрукуванні. Він був родом з Красного, кожного дня їздив до Львова на роботу в Академічному домі, а в своїх краях проводив велику просвітницьку роботу. Був другом батька та родини.
Хрещеною матір’ю новонародженої була пані Стефа, вихованка Анни Павлик, сорат¬ниці Івана Франка. Тоді ж при хрещенні дівчині дали, щоб була щаслива, аж три імені – Софія-Роксоляна-Романа. Кожне ім’я мало свій зміст.
Дитинство майбутньої художниці проходило у Куткорі. За словами батьків Наталії Олексіївни, Соня була гарною дівчинкою — рум’яною, кучерявою блондинкою, очі сині-сині. Була дуже допит¬ливою. Любила малювати квіти, птахів, ліпити різні фігурки.
У чотири роки вже читала „Світ дитини”, „Дзвіночок”. До школи пішла у шість років. Була зразковою ученицею. Нею піклувались мама Марія та тітка Євгенія, котра вчителювала у рідному селі. Сьогодні старші односельчани її пам’ятають як Березівну (так і на надгробку викарбувано).
Згодом Соню віддають на науку до школи сестер Василіянок у Львові, після закінчення якої у 1936 році стає ученицею жіночої гімназії сестер Василіянок. Ця школа заснована 1906 року і утримувалася на пожертву Андрея Шептицького. Митрополит неодноразово запрошував на канікули здібних гімназистів до своєї резиденції на відпочинок, серед яких завжди була Соня.
Навчається у художньому училищі, в інституті прикладного та декоративного мистецтва, який закінчує у 1953 році. Працювала на Львівській скульптурно-керамічній фабриці. Окрім кераміки, Софія Караффа- Корбут пробує свої сили у вітражі та мозаїчних панно. Пробує тво¬рити живопис, а її вабить графіка. Все частіше береться за різець.
Згадує сусідка Євгенія Ковальчук, ровесниця Софії, як вміло працювала різцем, карбуючи деталі картин. А які мозолі на руках! Найбільше наголошувала на доброті, чуйності цих трьох жінок: мами Марії, тітки Євгенії Петрівни та Софії. Ніколи не залишили людину в біді, допомагали то порадою, то ділом. У 70 роках Софія Петрівна забирає маму Марію та тету Євгенію до себе у Львів, бо отримала квартиру, там вони продовжували бути її порадниками, а краще, як сама казала, мамами.
Згадує Наталя Олексіївна, що її батьки (вони теж учителями були) і саме вона з своїм чоловіком Романом (про них є згадка в листі від Софії Петрівни, який зачитали на ювілейній виставці у музеї Івана Франка 23 серпня 1994 року) були тим віттям, яке живило родинне дерево мисткині. Підтримували Соню — так вони її називали — у важкі часи: помирають „мами”, які похоронені в рідному Куткорі, не відбулась зустріч із батьком (дізнався про неї на виставці у Торонто і знайшов її через Червоний Хрест, листувалися два роки, але смерть обірвала всі плани), якого ніколи не бачила. Розуміли і стан митця: талант неабиякий, а не визнаний на рівні держави. Скільки недоспаних ночей, які творчі муки, душевні страждання, злети натхнення, гіркі хвилини розчарувань — все це підривало здоров’я талановитої жінки. Як вміло вона — ця горда жінка — оцінила себе: залишити добру пам’ять по собі.
А надгробний знак, що височить на могилі художниці у Куткорі, яка померла 29 листопада 1996 року, говорить про неї, як людину, яка над усе цінувала не тільки труд, честь, а й свій рід.

Надія КУЧМА, директор Куткірської школи
"Воля народу" (Буськ) №33 13 серпня 2009 р.

Підпис до фотографії №4
(Зліва направо): стоять – мама Марія Караффа-Корбут, троюрідна сестра Ольга Колач з дочкою, двоюрідна тітка Ольга Горбач, Софія Караффа-Корбут, товаришка Емілія Беш з дитиною; сидять – троюрідна сестра Зеновія Скомаровська із сином Аристидом, сусідська дівчинка Марія, двоюрідна сестра Володимира Вархола, тітка Євгенія Береза із дочкою Наталею та сином Аркадієм – діти Ольги Горбач.




Майстриня книжкової графіки


Олеся КОЛОС

Львівська галерея мистецтв демонструє посмертну виставку української художниці Софії Караффи-Корбут, присвячену 80-літтю від дня її народження. 20 серпня цього року твори львівської художниці були також виставлені і в Києві у залах Національної спілки художників.

Софія Караффа-Корбут народилася 23 серпня 1924 року у Львові, а свої дитячі роки провела в селі Куткорі Буського району. У 1953 році вона закінчила Львівський інститут прикладного та декоративного миcтецтва. Спочатку художниця пробувала працювати у техніці гуаші, ілюструючи переважно дитячі книжечки з українськими народними казками. Але згодом знайшла себе як митець у техніці кольорової ліногравюри. Саме вона зуміла відновити цю техніку, започатковану в українському мистецтві майстринею графіки Оленою Кульчицькою. Цікаво, що у своїй першій ліногравюрі "Яворівщина" художниця, використовуючи відповідні кольори, зуміла надати їй більше живописних, аніж графічних рис. Власне, це і стало особливістю її пізніших творів. Згодом, наприкінці свого життя, майстриня залишила ліногравюру і дедалі частіше використовувала туш і перо.

Проте силу її таланту розкривають роботи станкової та книжкової графіки, завдяки яким Софія Караффа-Корбут зуміла утвердити себе і здобути визнання. Працюючи в цьому напрямку, художниця зверталась до історичної тематики, зокрема козаччини. Була вона й прихильницею ідей національно-культурного та суспільно-політичного руху опору шістдесятників, що так само знайшло своє відображення в її творчості. Але особливої уваги Караффа-Корбут надавала ілюструванню прози та лірики відомих українських письменників. На її ілюстраціях оживають персонажі творів Г. Хоткевича, М. Старицького, Л. Глібова, П. Грабовського, М. Пригари та багатьох інших. Побувавши на виставці, можна побачити, як майстриня зуміла вдало передати ліричний настрій "Лісової пісні" Лесі Українки, відобразивши за допомогою добре підібраної палітри кольорів буяння весняної природи та внутрішній світ головних героїв казки-феєрії.

На виставці експонують і її ілюстрації до поем Т. Шевченка. Треба сказати, що графічна Шевченкіана посідає у творчості Софії Караффи-Корбут почесне місце. Перші її роботи, присвячені цій тематиці, з'явились на початку 1960-х рр., а впродовж 1961-1968 рр. вона створила понад 100 ліногравюр, які зараз зберігають у музеї Т. Г. Шевченка в Каневі. Не залишився поза увагою і "Кобзар" 1967 року видання, в якому вмістили 34 ілюстрації художниці.

Вершиною творчого доробку Софії Караффи-Корбут стала робота над твором І. Франка "Іван Вишенський", над нею вона працювала протягом 13 років. Ілюстрації вражають аскетизмом та чіткістю представлених сюжетів.

Загалом, впродовж 1961-2001 рр. вийшло понад 60 книг (накладом 7 млн примірників) українських письменників, ілюстрованих львівською художницею. Софія Караффа-Корбут зуміла майстерно поєднати шрифт та малюнок на білих сторінках книжок, надавши їм гармонійного звучання. Ось тому її заслужено вважають класиком художнього оформлення книг.

Померла художниця 29 листопада 1996 р., поховали її в рідному Куткорі. 23 липня 2000 р. на її могилі врочисто було освячено пам'ятну скульптуру, виконану Іваном Микитюком із Львівської академії мистецтв. Виставка творів Софії Караффи-Корбут дає можливість належно оцінити її творчу спадщину, що має чіткі українські національні риси.

"Поступ" 28 вересня 2004 р. http://postup.brama.com/usual.php?what=31015


Одна з небагатьох

Мало хто з митців, навіть увінчаних лауреатством, може похвалитися тим, що його творче одкровення не потьмяніло від часу та не забулося.


Що б там не казали, а будь-який творець жадає якщо не слави, то хоча б звичайного визнання в середовищі поціновувачів мистецтва.

Софія Караффа-Корбут за сорок років мистецького життя, крім грамот із всесоюзних виставок та усного повідомлення про перемогу на Всесвітній книжковій виставці в Канаді 1968 року, не мала жодних відзнак. Щоправда, в перші роки української незалежності були спроби висунути її на здобуття Шевченківської премії, які так і залишилися спробами. Вона померла пізньої осені 1996 року… Мільйонні наклади книг з її ілюстраціями стоять на поличках бібліотек і домашніх книгозбірень.

Розповідь про Софію Петрівну варто почати з її далеких предків. Як свідчить троюрідна сестра художниці Марія Іларіонівна Свєнціцька, ще в часи Ярослава Мудрого на терени нинішнього Буська, а тоді – Божеська, прийшов рід Кучинських, з якого й походить бабуся мисткині – Анна Кучинська, в заміжжі Береза. З боку діда Петра Берези історики-краєзнавці виводять родовід із тих козацьких поселенців, що вкоренилися в селі Куткір після знищення Єкатєріной ІІ Запорізької Січі. Як би там не було, а в сільських метричних книгах згадки про Берез є з кінця ХVIII століття.

Мати Софії, Марія Петрівна Береза, як і її старші сестри Михайлина та Євгенія, закінчила вчительську семінарію, але не змогла знайти місця в школі, бо в ті часи всі преференції надавали не українцям, а полякам. Нині ніхто не скаже, що послугувало поштовхом до виїзду Марії у Францію – за версією Марії Іларіонівни Свєнціцької, молода дівчина спершу “кореспондувала” з білоруським шляхтичем Петром Караффою-Корбутом, а потім поїхала до нього. Містечко Сан-Кантен (Сент-Квентін), де мешкало молоде подружжя, відоме ткацькими фабриками: на одній із них, напевно, і працював “бюровим урядовцем”, як згодом напише Марія Петрівна, її чоловік. Там мала народитися Софія...

Ще важче довідатися, чому Марія Петрівна повернулася додому, порвавши всі стосунки з чоловіком. 23 серпня
1924 року у Львові вона народила доньку, яку назвала Софія Романа Роксоляна. Дівчинку охрестили в церкві Петра і Павла, хрещеними батьками були Іван Тиктор, найуспішніший галицький видавець, і Стефанія Мазур, вихованка Анни Павлик, мати Кирила Мазура, згодом відомого художника, який мешкав у Франції.

Після закінчення сільської школи тітка Євгенія Петрівна відвезла племінницю до Львова – й Софія навчалася спочатку в школі сестер Василіянок, а потім і в гімназії під їхньою опікою. Щоправда, завершити освіту там не пощастило: “золотий вересень” 1939 року зліквідував “ідеологічно ворожі” заклади. Але саме в гімназії дівчинка отримала перші уроки мистецтва від Савини Сидорович і... від Андрея Шептицького. Він у своєму маєтку в Підлютім на вакаціях показував гімназистці домашню колекцію живопису.

“За перших совітів” Софія виїхала у Стрий продовжити навчання, але не встигла закінчити школу – почалася війна. Вона повернулася до Львова, нарешті склала матуру й упродовж 1942-1943 років навчалася на відділі малярства Державної технічної фахової школи. А 1946 року дівчина закінчила Львівське художньо-промислове училище – нині художній коледж імені Івана Труша. Відтак до Львівського інституту прикладного мистецтва, зорганізованого 1947 року, вона прийшла досвідченішою за багатьох своїх однокурсників.

Як згадують її подруги ще зі студентських часів Віра Плесканко та Марта Токар, Софія Караффа спочатку навчалася на відділі живопису і була найбільш майстерною в композиції, що не раз помічав Роман Сельський: “Ну, панно Соню, ви вже всім допомогли?” – запитував він, усміхаючись. Соня лише червоніла... Віра Плесканко переконана, що перехід Караффи на відділ графіки – це відповідь на тодішні закиди у формалізмі: справді, соцреалізму в її живописних полотнах не було і дрібки.

Але довчитися на графіці Софії не судилося – відділення закрили, а студентам запропонували продовжити навчання в інших закладах. Зберігся наказ: у ньому йдеться про рішення скерувати студентку Караффу-Корбут на п’ятий курс Київського художнього інституту. Однак до столиці вона не поїхала – перейшла на відділ кераміки. І її дипломною роботою була тарілка “Богдан Хмельницький”, яку й нині зберігають в архівах нинішньої Академії мистецтв.

Декілька років праці на скульптурно-керамічній фабриці з її традиційним асортиментом змусили Софію Петрівну шукати себе в іншому. Вона звернулася до книжкової графіки. Дванадцять осяйних малюнків про неслухняну дівчинку Марічку без тексту не мали шансу на втілення. І художниця попросила поета Миколу Петренка, щоб він написав вірші. Так з’явилася книжечка “Марічка невеличка”, з якої й можна вести відлік Караффиної книжкової графіки.

Поліграфічна спроможність того часу не давала змоги виявити творчі засади молодої мисткині, яка прагнула гармонії: щоб текст, ілюстрації, обкладинка, шрифт, текстура паперу – все відповідало задуму, було єдиним мистецьким цілим. Єдине, чого не могли спотворити в друкарні, – це органічного танку лінії (так назвала у своїх спогадах особливість графіки Караффи Людмила Семикіна).

Шістдесяті роки стали часом її пошуків, які втілилися в найповнішу на той час Шевченкіану, а понад тридцять ліноритів, зменшених в обсязі до книжкових ілюстрацій, прислужилися до видання “Кобзаря” Тараса Шевченка. Ця книга і презентувала 1968 року Україну на Всесвітній виставці в Канаді, де отримала найвищі оцінки журі...

Неможливо сказати про всі книги, тексти яких поглибилися та поширилися завдяки ілюстраціям Караффи-Корбут. Але два видання, що були чи не найдорожчими для мисткині, заслуговують особливих слів. Шкода, що їх не побачила сама Софія Петрівна. Це поема “Іван Вишенський” Івана Франка та драма-феєрія “Лісова пісня” Лесі Українки.

Софію Петрівну Караффу-Корбут поховали на сільському цвинтарі в селі Куткір Буського району на Львівщині. На чорному мармурі надмогильного пам’ятника Мавка тягне свої долоні вгору, до сонця.

Оксана Думанська

"Львівська газета" Вівторок, 13 грудня, 2005 року, № 228 (794)




У Буську презентували книгу Оксани Думанської «Графиня з Куткора», присвячену відомій художниці Софії Караффі-Корбут

2005 Червень 02 ЗІК
http://www.zik.com.ua/ua/print/2005/06/02/11306

У Буській центральній районній бібліотеці ім. І.Котляревського презентували книгу сучасної львівської письменниці Оксани Думанської «Графиня з Куткора», присвячену видатній землячці-художниці Софії Караффі-Корбут, – повідомив Західній інформаційній корпорації керівник Інтернет-центру Буської бібліотеки Богдан Литвин.
На зустрічі була присутня автор Оксана Думанська, директор видавництва «Каменяр» Дмитро Сапіга, розпорядник творчої спадщини художниці Василь Валько, перший заступник голови Буської РДА Марія Яцик, директор Буської бібліотеки Оксана Стецик.

О.Думанська розповіла історію написання книги. Відтак, учасники зустрічі ознайомились у Буському районному Народному домі з тематичною виставкою про Софію Караффу-Корбут, висловивши побажання щодо створення музею видатної землячки.

Довідка ЗІКу.

Книга Оксани Думанської «Графиня з Куткора» є біографічною оповіддю за переказами самовидців про життя художниці.

Софія Петрівна Караффа-Корбут народилась у Львові 23 серпня 1924 року. Дитинство її пройшло в селі Куткорі Буського району. Навчалася в гімназії у Львові, школу закінчувала у Стрию. Закінчила Львівське художньо-промислове училище (тепер коледж декоративно-ужиткового мистецтва ім. І.Труша), Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (тепер Львівська національна академія мистецтв).

Працювала на Львівській скульптурно-керамічній фабриці. Найповніше проявила себе у графіці – станковій чорно-білій і кольоровій ліногравюрах та ілюстраціях до книжок. Протягом 1961-2001 років у світ вийшло 60 книжок з її ілюстраціями загальним накладом майже 7 млн. примірників. С. Караффа-Корбут ілюструвала твори класиків української літератури, зокрема Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, М.Старицького, Г.Хоткевича, Л.Глібова, П.Грабовського, І.Вишенського, Дніпрової Чайки, С.Васильченка, О.Вишні, а також своїх сучасників – М.Петренка, А.Волощака, Марії Пригари, А.Малишка, В.Малика, М.Лисича, Оксани Іваненко, В.Ладижця, В.Лучука, П.Сингаївського, Є.Желєзнякова, В.Колодія, Марії Підгірянки, Б.Загорулька, Д.Бандрівського, Є.Козака, В.Мельника.

Вершиною творчості художності став великий цикл ілюстрацій до поеми І.Франка «Іван Вишенський», над яким вона працювала 13 років. А феномен творчої особистості С. Караффи-Корбут досконало розкрився в ілюстраціях до драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня».

Померла С. Караффа-Корбут 29 листопада 1996 року. Похована в селі Куткорі. 23 липня 2000 року на її могилі освячено пам’ятник роботи відомого львівського скульптора, професора Львівської національної академії мистецтв Івана Микитюка.

У Буську на Львівщині пропонують створити меморіальний музей художниці Софії Каррафи-Корбут до 85-річчя з дня її народження Липень 10 2009

У м. Буськ на Львівщині пропонують створити меморіальний музей художниці Софії Каррафи-Корбут. І таким зверненням до заступника голови Львівської ОДА з гуманітарних питань Ігоря Держка та начальника управління культури Галини Дорощук звернулася депутат Львівської облради від УНП Лариса Федорів під час сесії обласної ради 9 липня.
Як розповіла Федорів, у серпня цього року виповнюється 85 років з дня народження видатної української мисткині-графіка, колишньої мешканки Буського району Софії Караффи-Корбут. Жінка стала класиком художнього оформлення книги, видань багатьох відомих українських письменників. Протягом свого життя художниця проілюструвала 60 книжок загальним накладом 7 млн примірників.

Федорів зазначила, що на сьогодні основна кількість робіт мисткині зберігається «у руках приватних осіб, у різних закутках».

Зі слів депутата, у рідному селі художниці Куткорі у Буського району 23 серпня цього року освятять меморіальну дошку на приміщенні школи. Також є наміри присвоїти школі ім’я Софії Караффи-Корбут.

ЗІК http://www.zik.com.ua/ua/news/2009/07/10/188197

 

 

ВОНА НЕ ВМІЛА І НЕ МОГЛА МАЛЮВАТИ НА ЗАМОВЛЕННЯ


         У понеділок о 14.00 год. в районному Народному домі відбудеться демонстрація фільму про нашу славетну землячку, художницю-графіка із Куткора Софію Караффу-Корбут. Акція проходитиме в день вшанування 14 роковин від дня смерті художниці. Померла вона 29 листопада 1996 р. і похована в рідному Куткорі. 23 липня 2000 р. на її могилі врочисто було освячено пам’ятну скульптуру. На чорному мармурі надмогильного пам’ятника Мавка тягне свої долоні вгору, до сонця. Надгробний знак, що височить на могилі художниці у Куткорі, говорить про неї, як про людину, яка над усе цінувала не тільки труд, честь, а й свій рід.

         Видатна представниця графічного мистецтва народилася 23 серпня 1924 року у Львові. Хрестили дитину в церкві святих Петра і Павла. Хрещеним батьком був Іван Тиктор, який пізніше став відомим книговидавцем і з яким пов’язана ціла епоха в українському книгодрукуванні. При хрещенні дівчині дали, щоб була щаслива, аж три імені – Софія-Роксоляна-Романа. Кожне ім’я несло свій смисл.

         Бабуся всесвітньо-відомої художниці походить з роду Кучинських, який поселився на цих теренах ще з часів Ярослава Мудрого.  Мати Софії Караффи-Корбут – Марія закінчила учительську гімназію і стала учителькою. Батько – білоруський шляхтич Петро Карафф-Корбут.

         Соня була дуже гарною, допитливою дитиною, з ранніх років проявилася любов до малювання квітів, птахів, ліплення фігурок.

         Згодом дівчинку віддають на науку до школи сестер-василіянок у Львові, після закінчення якої у 1936 році вона стає ученицею жіночої гімназії сестер цього ж чину. Ця школа заснована 1906 року і утримувалася на пожертву Андрея Шептицького. Митрополит неодноразово запрошував на канікули здібних гімназистів до своєї резиденції на відпочинок, серед них завжди була Соня.

         Упродовж 1942-1943 років навчалася на відділі малярства Державної технічної фахової школи. А 1946 року дівчина закінчила Львівське художньо-промислове училище – нині художній коледж імені Івана Труша. Тож до Львівського інституту прикладного мистецтва, зорганізованого 1947 року, вона прийшла досвідченішою за багатьох своїх однокурсників.

         Як згадують її подруги ще зі студентських часів, Софія спочатку навчалася на відділі живопису і була найбільш майстерною в композиції, що не раз помічав їх вчитель Роман Сельський: «Ну, панно Соню, ви вже всім допомогли?» - запитував він, усміхаючись. Соня лише червоніла… За словами одногрупниць Корбут, її перехід на відділ графіки – це відповідь на тодішні закиди у формалізмі: справді, соцреалізму в її живописних полотнах не було і дрібки.

         Коли закрили живописне відділення, Софія перейшла на відділ кераміки. Її дипломною роботою була тарілка «Богдан Хмельницький», яку й нині зберігають в архівах нинішньої Академії мистецтв. Працювала на Львівській скульптурно-керамічній фабриці. Окрім кераміки, Софія Караффа-Корбут пробує свої сили у вітражі та мозаїчних панно.

         Шістдесяті роки стали часом її пошуків, які втілилися в найповнішу на той час Шевченкіану, а понад тридцять лінотипів, зменшених в обсязі до книжкових ілюстрацій, прислужилися до видання «Кобзаря» Тараса Шевченка. Ця книга і презентувала 1968 року Україну на Всесвітній виставці в Канаді, де отримала найвищі оцінки журі…

Неможливо згадати всі книги, тексти яких поглибилися та поширилися завдяки малюнкам Караффи-Корбут. Особливо відомими стали ілюстрації до поеми «Іван Вишенський» Івана Франка та драми-феєрії «Лісова пісня» Лесі Українки.

За життя графиня з Куткора ніколи не залишила людину в біді, допомагала порадою та ділом.

Софію Караффу-Корбут, яка сорок років присвятила мистецтву, намагалися нагородити уже в роки української незалежності, але спроби висунути її на здобуття Шевченківської премії так і залищилися спробами.

Сьогодні мільйонні наклади книг з її ілюстраціями стоять на поличках бібліотек і домашніх книгозбірень. Жінка-митець залишила справжні шедеври графічного мистецтва, що гідно представляють у світі українську багату духовність та національну мистецьку культуру. Вона створила цілий світ незабутніх образів.

Її невтомна праця вселяє віру в перемогу добра над злом, вірує в незнищенність нашого народу. Своїм творчим талантом вона не раз перехитрила радянську цензуру, аби зробити неможливе – нести автентичне українське мистецтво.

Сьогодні у селі Куткір Буського району є кімната-музей всесвітньовідомої художниці, але для популяризації національного мистецтва в особі Караффи-Корбут зроблено дуже мало. Свого геніального митця треба глибоко знати, аби краще узріти українця в собі та побачити свою спадщину прабатьків.

 

Ігор Іваськів

«Воля народу» 25 листопада 2010 року

 

 

         ДО 80-РІЧЧЯ С.КАРАФФИ-КОРБУТ


         «Головне в житті є тільки праця . віра. честь – та добра пам’ять по тобі…»


         У серпні1994 року в Музеї Івана Франка відкрилася виставка творів Софії Караффи-Корбут, приурочена до її 70-річчя від дня народження. На виставку вона запрошувала всіх, але сама на відкриття так і не прийшла – погано почувалася.

         У залах музею були виставлені її вершинні роботи: ілюстрації до поеми Івана Франка «Іван Вишенський» (над ними вона працювала 13 років) і до драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» (остання її робота, яка тривала 4 роки).

         У своїх виступах усі наголошували на тому, що творчість Софії Караффи-Корбут заслуговує на найвищу оцінку – державне відзначення. Музей Івана Франка, видавництво «Каменяр» і Українська академія друкарства висунули художницю Софію Караффу-Корбут на здобуття Національної премії Тараса Шевченка.

         Котрогось дня, поспішаючи у справах, вибігаючи зі свого під’їзду на вулиці Івана Федорова, де я мешкаю, мало не зіткнувся із Христиною Саноцькою, яка теж кудись поспішала.

         Йдемо разом. Пані Христина розповіла, що в Києві нарешті прийняли до розгляду всі необхідні документи для п р и с у д ж е н н я Національної премії імені Тараса Шевченка нашій дорогій Софії Караффі-Корбут. Торік документи навіть не зареєстрували. Нема правди.

         Ти знаєш, - говорила далі пані Христина, - ця премія не їй потрібна, а нам. Вона вже давно на такому мистецькому рівні, шо ніякі «подачки» не змінять її орієнтир, її вектор у часопросторі. Як не прикро, але премії вона не отримає.

         Христина Іванівна була в розпачі.

         Управління культури, - схвильовано казала вона, - і Спілка художників, і окремі художники, які мають вагу в суспільстві – усі мовчать, нема підтримки.  А такі о с о б и с т о с т і народжуються раз на століття, - уже зі сльозами на очах говорила пані Христина.

         Ми підійшли до трамвайної зупинки на вулиці Підвальній. І тут Христина Іванівна почала показувати мені фотографії ілюстрацій Софії Краффи-Корбут до «Лісової пісні» Лесі Українки. Це було надзвичайно, таких творів я ще ніколи не бачив. Ми переглядали, зачаровані, аркуш за аркушем. Попри нас проходили люди, зупинялися і далі їхали трамваї, а ми нікого не зауважували – поруч були Мавка, Лукаш, дядько Лев, русалки, потерчата, Перелесник, Той, що в скалі сидить, і Той, що греблі рве…

         Христина Саноцька не помилилася, Шевченківської премії Софія Караффа-Корбут не отримала.

         Можливо, ми занадто близько стоїмо біля Софії Караффи-Корбут, і тому не побачили, не відчули, не зрозуміли величини її таланту, величини її творчого подвигу.

         …Уранці 29 листопада 1996 року перестало битися серце Софії Караффи-Корбут. Про похорон художниці 1 грудня з Музею Івана Франка ні радіо, ні телебачення не захотіли говорити, бо транслювали урочисті передачі з нагоди річниці референдуму.

         Було 1 грудня, іменини Романа, а в мене син Роман. Падав дрібний дощ, була листопадова мжичка.

         У Музеї зібралося багато людей. Вінки від родичів і організацій, квіти…Виступали з прощальними словами художники і письменники.

         Труну з т і л о м художниці везуть в її рідне село Куткір, щоб поховати біля її мами Марії Петрівни.

         Степан Кисіль н а д а в в е л и к и й автобус, аби охочі могли їхати в Куткір. В автобусі я сидів поруч з художником Сергієм Хижняком. Від Львівської організації Спілки художників більще ніхто не поїхав.

         Через півтори години ми приїхали в Куткір. Дрібний дощ не переставав падати. Біля церкви, здавалося, зібралося усе село. Церковний хор співав сумних пісень. А на цвинтарі, біля могили Софії Караффи-Корбут задушевну і щемну проповідь виголощував місцевий священик Ігор Макар. Виступав також Сергій Хижняк.

         Жителі села Куткір прощалися зі своєю знаменитою краянкою. Родичі художниці влаштували пишні поминки. Промовляло багато людей. Були сумні спогади і сумні пісні. Я також сказав, що нація зараз ще не знає, яку людину, який талант втратила…

 

Василь СЕМЕНЮК, художник , Воля народу 25 березня 2003 року

 

 

У книжковому світі 

 

                   Софія-Роксолана-Романа Караффа-Корбут


Талановиті люди живуть і після смерті. Це – аксіома. Бо залишають нам, живим, не лише пам’ять по собі, а й багатющі духовні скарби.

         Софія Караффа-Корбут належить до тих небагатьох українських майстрів, що за життя здобули право вважатися класиками, хоч і не отримали з рук владних мужів жодної нагороди. Але такий факт її мало тривожив. В своєму зверненні до друзів-художників вона писала, що «головне в житті є тільки праця, віра, честь – та добра пам’ять по тобі, що теж живе недовго…» Як у воду дивилася…Коли видавництво «Каменяр». Український поліграфічний інститут і Музей Івана Франка висунули художницю на здобуття Шевченківської премії 1995 року, її прізвище навіть не потрапило в офіційний список. Воно «випливло» наступного року серед інших достойних імен, та лишилося непоміченим… Бо всього лиш сорок три роки ця невтомна жінка віддала такій «непомітній» справі, як ілюстрація книги!

         Софія Караффа-Корбут народилася у Львові 23 серпня 1924 року, її охрестили в церкві святих Петра і Павла, дали три прекрасних імені: Софія-Роксолана-Романа. Хрещеним батьком був Іван Тиктор, постать у видавничій справі легендарна, а хрещеною матір’ю – вихованка Анни Павлик пані Стефа. До речі, згодом стане одним з найвідоміших паризьких художників син пані Стефи Юрій Мазур.

         Дитина росла й формувалася в такому оточенні, що не могла не бути художницею. Постійне спілкування з родиною Свєнціцьких, чия роль в збереженні малярських шедеврів та інших витворів людського генія не підлягає сумнівам, опіка самого митрополита Андрея Шептицького, великого доброчинця й естета, навчання в початковій школі, а потім у гімназії сестер-василіанок, де культивувалося виховання через мистецьке осягнення народної творчості, - це сприяло тому, що юна Софія, яка змалечку «ілюструвала» все підряд, твердо визначила своє майбутнє. Спочатку навчається в Львівській художньо-промисловій школі, а потім в Академії мистецтв на факультеті жи-вопису (відділ графіки).

         Вона проілюструвала твори для дітей Івана Франка та Лесі Українки, оповідання Степана Васильченка, романи й повісті Оксани Іваненко, поезії Марії Пригари. Загляньте у свої домашні книгозбірні і там обов’язково знай-дете книги, оформлені Софією Караффою-Корбут. Понад 50 найменувань тиражем близько 6 мільйонів примірників – ось її творчий доробок.

         Останні роботи художниці – ілюстрації до поеми Івана Франка «Іван Вишенський» та до драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Всевишній дав їй сили завершити те, до чого вона так прагнула. Мистецтвознавці визнають, що саме ці творіння її рук заслуговують найвищої оцінки, бо характерні характерні нестандартним висвітленням теми, глибоким проникненням в текст, філігранною обробкою найдрібнішої деталі. Хрестоматійні персонажі, відомі нам ще з шкільної лави, стають надзвичайно сучасними. Наш духовний Чорнобиль проглядається у втручанні безсердечної людини в гармонійний світ Мавки, в самозбереженні власної чистої душі аскета, коли гинуть мільйони рідних душ.

         Софія-Роксолана-Романа Караффа-Корбут відійшла у вічність 29 листопада 1996 року, а ховали її в селі Куткір 1 грудня, в день іменин Романа. У серпні 1999 року – 75-та ічниця від дня народження художниці. Ініціативна група, до якої входять знані письменники, митці та науковці Львова, планує низку заходів з увічнення пам’яті нашої геніальної сучасниці. Як би зраділа її душа, коли б у світ вийшли два найвизначніші твори української класики – «Іван Вишенський» та «Лісова пісня».

 

Оксана Думанська

Вечірній київ 15 квітня 1999 року

 


 

НАШІ СЛАВНІ ЗЕМЛЯКИ


                                   МИТЕЦЬ СВІТОВОЇ ВЕЛИЧИНИ


            На чорно-білій світлині не видно кольору її очей. Бачу лише, що вони задумані і сумні. Старомодній вінець укладеного на голові волосся, золотисті пухкі кучерики біля скронь. Міцно стулені вуста. І підпис: Софія Петрівна Караффа-Корбут. І все… Знаю, вона – наша землячка, куткірчанка із козацького роду. Талановита мисткиня в галузі графіки та кераміки. Талант, не визнаний владоможцями при житті. А чи оцінений посмертно?

            Гортаю сторінки «Дзвону». І подумки ступаю тернистою дорогою на Афон, її дорогою, якою проводить мене Роман Горак. Починаю розуміти, що отак просто, по-виробничому, не увійду у мистецький світ цієї жінки, бо вона – незвичайна… Знайомство із нею відбудеться лише тоді, коли відкину усі побутові проблеми, заземлені думки, у цнотливій тиші літньої ночі.

            Історія її появи на світ надзвичайно романтична. Мати, провінційна учителька Марія Береза, у Львові, в Національному музеї, посередництвом І.Свєнціцького познайомилась з білоруським графом Петром Караффою. Відчуття, яке охопило одразу обох молодих людей, називають любов’ю з першого погляду. Вінчались у Парижі. У подальших планах була Америка. Та вагітних жінок не брали на корабель. І молодий граф залишив свою дружину, маючи на меті влаштуватись в Америці, знайти роботу, придбати житло, аби все було готове до її приїзду разом із очікуваним малям. Та вони не зустрілись вже більше ніколи… Марія вирішила стати матір’ю на батьківщині, а він не знайшов її там, де залищив…

            Пологи були важкими,і ними заопікувались аж 20 лікарів. Їх усіх згодом у часи гітлерівської окупації розстріляли, як заручників.

            Здається, сама поява на світ цієї дівчинки уже попереджала про нелегку життєву дорогу. Зростала ж і формувалась в сузір’ї справді харизматичних постатей: філолога і мистецтвознавця І.Свенціцького, митрополита А.Шептицького, художниці Гебус-Баранецької. Її хресним батьком був знаний книговидавець І.Тиктор, а матір’ю – соратниця І.Франка Стефа Мазур. При хрещенні, на щастя, дали їй три імені: Софія-Роксоляна-Романа. Ч и ж була вона щасливою? Знаходила щастя своє у праці, творчій, жертовній, самовідданій.

            Чому стала художницею. Вже у 4 роки уміла читати, а ще раніше взяла в руки олівець і малювала все, що бачила, і де хотіла. Стіни хати у Куткорі, де мешкала з мамою, були змальовані рай-птахами, чудернацькими звірами та диво-квітами.

            У 1953 році Софія, попередньо з багатьма пригодами, закінчує Львівський інститут прикладного і декоративного мистецтва і починає працювати на Львівській керамічній фабриці. Душа прагла одного, а доводилось робити зовсім протилежне. «Ідейності» ж вимагала й найменша сувенірна річ.

            То ж пробує себе в живописі, а потім – у графиці. Таки далося взнаки її козацьке походження, і з-під рук майстрині народжуються на світ постаті величні, героїчні, вільнодумні: Залізняк і Гонта, Кармелюк і Довбуш.

            Вже на початку 60 років про неї можна було говорити, як про цілком сформованого графіка. У ті роки вона ілюструє «Кобзар» Т.Шевченка і плідно працює з видавництвом «Каменяр». Починаючи з 1961 по 1990 рр., художниця ілюструє 57 книжок українських письменників: Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, М.Старицького, Г.Хоткевича, Л.Глібова, Остапа Вишні, С.Васильченка, М.Петренка, А.Волощака, Марії Пригари, А.Малишка, В.Лучука, П.Сингаївського, Є.Железнякова, В.Колодія, Марійки Підгірянки, Б.Загорулька, Д.Бандрівського, Є.Козака тиражем понад 7 млн. примірників…

            Чільне місце у її творчому спадку посідає «Шевченкіана». А ілюстрований нею у 1967 р. сувенірний «Кобзар» Шевченка хоч на кілька літ, але повернув їй батька…

            У 1968 році на міжнародній книжковій виставці експонувалась і її робота, яка привернула увагу давнього емігранта Петра Караффи. Батько через десятки літ дізнався, що має доньку, та ще й яку. Вони листувались, мріяли про зустріч. Не судилося. 31 березня 1970 р. Петро Караффа спочив у Бозі на чужій землі Канади. Здавалось, доля навмисне потішила Софію, хоча удар був болючішим… А вона натхненно і плідно працювала, незважаючи ні на що. Ні на удари долі, ні на зневажливо-заздрісне ставлення низькопробних мистців, колег по праці. Її оминали премії, лауреатства, дипломи, презентації. А вона стояла, горда і незламна, в оточенні своїх рукотворних діточок – своїх робіт. Вона була вищою марнослів’я і земної тлінної слави.

            23 серпня 1994 року відзначала свій 70-ий ювілей. Відзначала, не святкувала. Не прийшла на виставку авторських робіт у музей І.Франка. Там зачитали її послання: (уривок).

            Господь Всевишній, нехай діється воля Твоя. Я вдячна Тобі за все, але благаю Тебе великої ласки! Додай мені ще трохи сили та здоров’я, щоб я змогла виконати усі свої задуми та ще, щоб, я держалась до кінця, не втратила ні працездатності, ні пам’яті, щоби нікому не була тягарем…

            Шляхетність, скромність, жертовність завше були вірними і незмінними супутниками її життя, аж до самої смерті.

            24 листопада 1996 року її не стало. Не дочекалась видання Франкового «Івана Вишенського», над яким працювала 13 літ. Лебедина пісня –Лесина «Лісова пісня». Саме Мавка, та, що в серці має те, що не вмирає, зображена на надмогильному пам’ятнику Софії Караффи-Корбут, автором якого є професор Львівської академії мистецтв І.Микитюк.

            Останні роки жила по-схимницьки. У кімнату на Тернопільській заходили хіба що лікарі та найближчі друзі – Василь Валько та племінниця по двоюрідній сестрі. Видавалась оточуючим дивакуватою старою дівою, а вона жила своїм багатим творчим життям і спішила залишити нащадкам якомога більше. На все інше у неї не було часу.

            Її прийняли у своє лоно рідна куткірська земля. У дощово-сльозливу днину куткірчани проводжали її в останню путь. Прощались щиро, складали руки у молитвах, прохаючи у Бога прощення за її гріхи.

            А вже 23 липня цього року на Куткірському цвинтарі відбудеться посвячення надмогильного пам’ятника. З’їдеться на древню Куткірщину багато прихильників її творчості. Стануть довкола могилки тінями далекі і найближчі предки, яким вона була вдячна за опіку, за силу, за ясні та чисті мислі…

 

 Людмила ЦІХОЦЬКА «Воля народу» 11 липня2000 року № 53(1076) С. 1.

 

 

 

ОБРАЗИ НАДЗВИЧАЙНОЇ ХУДОЖНЬОЇ СИЛИ


         Графічна Шевченкіана Софії Караффи-Корбут          

 

Є чимало спільного між «Кобзарем», і Новим Заповітом. Неможливо уявити собі існування християнського світу без Нового Заповіту й важко уявити собі існування України без «Кобзаря», який став для українців усього світу національним Євангелієм. Тисячі митців зверталися і звертаються до Нового Заповіту, щоб збагнути його силу і надати Святому Слову зримості. Сотні митців зверталися і будуть звертатися до «Кобзаря», щоб збагатитись його думами, ідеями, почуттями. До числа тих митців, які Шевченкові заповіти берегти національну гідність і віру в невмирущість українського духу поклали в основу власного життєвого й творчого кредо, належить Софія Караффа-Корбут.

         Більшість її творів на Шевченківську тему створювалася на моїх очах. Від кінця 1959 і до серпня 1965 року художниця втаємничувала мене у народження багатьох своїх творчих задумів. Стало звичним, що перші відбитки (часто із позначенням не тільки року, а й місяця і дня) вона дарувала мені як близькому другові й дослідникові її творчості. Частина з тих естампів збереглася, що дало можливість за сприяння директора Національної бібліотеки України, академіка НАН Олексія Онищенка організувати виставку (експозиція відкрилася 9 березня). Є ці гравюри і в багатьох музеях України, але про них рідко згадують, як і про більшість експонатів, що зберігаються у тісних і переповнених музейних Фондах.

         У часи, коли створювалися роботи, які нині експонуються, художниця мешкала у Львові на квартирі у старенької самотньої жінки на вулиці Ломоносова. Нічого спільного із майстернею це помешкання не мало. То було напівпідвальне приміщення, яке художниця жартома називала «моя конура». Всупереч усім твердженням, що високе мистецтво можливе тільки в нормальних умовах, Софія Караффа-Корбут творила унікальні роботи. Вчитуючись у рядки «Кобзаря», вона чула клич могутнього Дніпра «Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? Хортице-сестро?... Перед її внутрішнім зором поставав Гамалія, який «Сам хурдигу розбиває, кайдани ламає», і Ян Гус «Мов кедр ліванський встав він перед ними і окинув нечестивих орліми очима». В образах відважних лицарів честі – Гамалії, Залізняка, Підкови художниці вдалося передати незламність їхньої волі, достоїнство, велич і красу духу, готовність до самопожертви в ім’я народної справи.

         У 60-ті роки Софія Караффа-Корбут була знайома з усіма матеріалами самвидаву, що ходили «по руках» - поезією і публіцистикою. Розповідала мені, що нерідко у снах бачить арештованих у 40-х роках своїх ровесників, шкільних та інститутських друзів, які після суду опинилися в шахтах Караганди, Воркути та інших радянських катівнях. Не диво, що передзвін кайданів часто супроводжував її творчість – «Загули кайдани під землею», «Ян Гус», «Сліпий», «Чернець». Страшні видіння змінювали лицарі честі, які навіть прип’яті ворогами на гак, заявляли з почуттям власної моральної вищості: «Твоя, царю, віра проклятая».

         Окремої уваги заслуговує твір «Чернець». Зображення у гравюрі постать Семена Палія приваблювала художницю внутрішньою складністю, суперечністю, осмисленням минулих помилок, глибоким каяттям, що очищає душу, і покутою. У першому варіанті у верхньому лівому куті цього твору був зображений Іван Мазепа, що відповідало рядкам: «А сивий гетьман, мов сова, ченцеві зазирає в вічі». Сову прийнято вважати символом мудрості, і цей глибокий погляд гетьмана був спрямований, наче німе запитання, на Семена Палія. Виставком, на якому, як правило, завжди був присутній представник з обкому компартії, а нерідко і від КГБ, відхилив твір, мотивуючи тим, що «нема потреби популяризувати Мазепу». Художниці більше нічого не залишалося, як вирізати в лінолеумі зображення Мазепи і наклеїти зображення закованого у кайдани запорожця. Відповідно до зміни, внесеної у композицію, був вирізаний напис: «Читай, читай та слухай дзвона, а серцеві не потурай». Тепер шкодую, що можливо, єдиний відбиток першого варіанту «Ченця» подарував комусь із друзів. Та чи зберігся цей твір? Буду шукати, розпитувати.

         Графічна Шевченкіана – це тільки невелика (хоч вагома) частина творчої спадщини Софії Караффи-Корбут (1924-1996). Маю надію, що до п’ятиріччя того дня, коли відійшла вона у вічність, зможу підготувати виставку з усіх творів, подарованих мені художницею. Вважаю, що особливу цінність у тій колекції становлять абсолютно невідомі (навіть мистецтвознав-цям) ранні твори, виконані перед і під час навчання (1947-1953) у Львівсько-му  інституті прикладного та декоративного мистецтва, де вона вчилася у І.Гуторова, В.Монастирського, Р.Сельського. Після закінчення інституту деякий час працювала як керамік, а з початку 1960-го в основному як графік. З її ілюстраціями вийшло 60 книжок українських письменників – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Старицького, Гната Хот-кевича, Павла Грабовського, Оксани Іваненко, Миколи Петренка та багатьох інших. Заслужену славу приніс мисткині виданий у 1967 році з її ілюстра-ціями «Кобзар». В останніх творах – ілюстраціях до поеми Івана Франка «Іван Вишенський» та драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» (ці книж-ки вийшли посмертно) могутній талант Софії Караффи-Корбут засвітився новими гранями.  Померла Софія Караффа-Корбут 29 листопада 1996 року. Похована у рідному селі Куткір Буського району на Львівщині. Своєю жер-товною працею вона заслужила собі на добру пам’ять і глибоку пошану ук-раїнського народу.

 

Богдан Горинь

Народна газета № 12(492). 22.03-28.03 2001 р




Обновлен 18 апр 2014. Создан 25 апр 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
ААААААААА