Іван Тиктор - видавець

 

Іван Тиктор - видавець

Серія матеріалів



Тиктор Іван
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Іван Тиктор (* 6 липня 1896, с. Красне, нині смт. Красне Буського району Львівської області, — †26 серпня 1982, Оттава, Канада) — громадський і політичний діяч, хорунжий УГА, видатний український видавець і редактор.

(Див. Фото2 Газета "День")

Зміст

1 Біографічні дані
2 Іван Тиктор — видавець
3 Видавнича діяльність на еміграції
4 Заслуги
5 Література


1 Біографічні дані

Народився в заможній сім'ї, навчався в гімназіях Львова і Рогатина, студіював торговельні науки в Тайному українському університеті у Львові, вступив на правничий факультет Львівського університету.
Учасник Першої світової війни, польсько-української (1918-1919) та російсько-української (1919-1920) воєн, доброволець легіону Січових Стрільців. Член підпільної Української Військової Організації.


2 Іван Тиктор — видавець

Власник до 1939 найбільшого тодішнього львівського українського видавничого концерну Галичини «Українська Преса», який видавничою діяльністю спричинився до масового поширення преси, і книжок на західноукраїнських землях, зокрема в Галичині. Як приватний видавець і звеличник книжки перший увів в українську пресу західний принцип, що преса — це не продукт добродійності, чи харитативна та сутосуспільницька праця, а сполучення культури з купецтвом, яке мусить самооплачуватися.
Заснував у 1923 популярний ілюстований щоденник «Новий час»; з часом добавив ряд часописів: «Наш прапор», «Народна справа», «Комар», «Дзвіночок», «Ранок», «Наш лемко». Паралельно з періодиками видавав календарі й монументальні твори: «Велика історія України», «Історія української культури», «Історія українського війська» — та щомісячно белетристичні твори у рамцях «Народної бібліотеки», «Лемківську читанку», та інші книжки.


3 Видавнича діяльність на еміграції

Після розгромленням його підприємства за часів радянської окупації у 1939 очолював у Кракові релігійне видавництво «Нове Життя», а в роках 1941-1943 — видавництво «Волинь» уРівному.
З 1948 — в Канаді у місті Вінніпеґ, де заснував «Клюб приятелів української книжки», і перевидав у 1948-1954 свої найбільші довоєнні видання із доповненнями про новіші часи — та близько 40 книжок красного письменства.
(Див. фото5 В еміграції)

4 Заслуги
Заслуги Івана Тиктора великі: створення видань, які своєчасно приносили користь суспільству і стали тривкими надбаннями культури; введення періодичного друкованого слова в українське село; і, поставлення уперше газетного видавництва на купецькій базі, зберігаючи усі свої часописи у національно-громадському патріотичному дусі.


5 Література
Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.(укр.)
Тернопільський Юрій Л., Українська преса з перспективи 150-ліття, Спілка українських журналістів Америки, Джерсі-Сіті, 1974.



Концерн Івана Тиктора

Іван Тиктор народився 6 липня 1896 р. в заможній селянській родині в селі Красне (тепер Буського району). Навчався в гімназіях Львова та Рогатина.


Із самого початку І світової війни добровольцем вступив до легіону Січових Стрільців. Пройшов усю світову війну, польсько-українську, відтак російсько-українську 1919-1920 рр. 1916 р. отримав звання підхорунжого; воюючи в УГА проти поляків, більшовиків і білогвардійців, командував чотою.

Після війни вступив на правничий факультет Львівського університету, а водночас – до підпільної Української військової організації. За дорученням УВО 1923 року Тиктор почав видавати часопис “Новий час”, який фінансувала українська діаспора США та Канади. Оскільки часопис був збитковим, 1925-го керівництво УВО погодилося передати “Новий час” у власність видавцеві. Успадкувавши частину батькових земель, Тиктор продав їх, а за виручені кошти сплатив газетні борги. Тоді ніхто не здогадувався, що так народжувався один із найуспішніших львівських видавничих проектів. Отже, 1925 року Тиктор заклав підвалини видавничого концерну “Українська преса” – першого й останнього за всю історію Галичини та Західної України.

Гадаю, рівня “Нового часу” 1930-х українська журналістика сягнула лише близько 2000 р.: ґрунтовні репортажі, ілюстрації, фоторепортажі, потужний відділ міжнародних новин, коментарі, фейлетони, історична публіцистика, карикатури, розважальні тексти, новини спорту, реклама тощо. За десять років існування “Новий час” перетворився на основний пресовий орган галицьких українців (разом із “Ділом”, яке було щоденним офіційним органом Українського національно-демократичного об’єднання; позапартійний “Новий час” мав більший наклад).

Нинішні видавці могли б навчитися в селянського сина спритності заробляти в несприятливих умовах. Розуміючи, що його потенційні покупці – передовсім селянство, він став ініціатором видавничих проектів, за які, з одного боку, охоче платили селяни, а з іншого – ці видання приносили суттєву користь усьому суспільству. Так було з тижневиком “Народна справа”. Кожний передплатник автоматично страхував свою худобу. Через певний час “Народна справа” сягнула нечуваного накладу – 40 тис. примірників (таким є наклад четвергової “Газети”). Львівська інтелігенція сміялася з “коров’ячої” газети, але за десять років існування “Народна справа” заплатила своїм передплатникам 750 тис. золотих відшкодування. Тому не дивно, що деякі села передплачували 100 і більше екземплярів газети. Крім того, Тиктор займався меценатством та ініціював низку акцій на підтримку “Просвіти”, “Рідної школи” й інших українських громадських організацій.

Окрім “Нового часу”, Тиктор видавав низку інших часописів: “Альманах “Нового часу” (1938), “Наш прапор” (1932, новини; відповідно до угоди Тиктора з урядом Чехословацької Республіки, газету розповсюджувала поштова служба цієї держави, наклад – до 10 тис.), “Наш лемко”, “Календар для всіх” (1934), селянський календар “Золотий колос” (1930, наклад 1938 р. – 100 тис.), “Дзвіночок” (місячник для дітей, до 30 тис. примірників), сатиричний “Комар” (1933, 1935 рр. – двотижневик із накладом 7500), календар “Комаря”. До того ж, видавав серії дешевої художньої літератури “Ранок” (для дітей), “Українська бібліотека”, “Бібліотека аматорського театру”, “Музична бібліотека” (додатки до “Нашого прапора”), Євангеліє, молитовник.

Починаючи з 1934 р., Тиктор регулярно співпрацював з Іваном Крип’якевичем (див. “Люди Львова” за 24 червня 2005 р.). Вони разом реалізували амбітний задум видавати літературу енциклопедичного плану: “Велика історія України”, “Історія української культури”, “Історія українського війська”, “Всесвітня історія”. Ці книги теж виходили з друку більш ніж десятитисячним накладом. Варто зауважити високий художній рівень видань Тиктора: до їхнього видання залучали вже знаних художників С. Гординського, І. Іванця, П. Ковжуна, О. Куриласа, С. Левицького, П. Холодного тощо. Наслідком їхніх добрих контактів із Тиктором стали серії листівок і навіть поштових марок.

Завдяки високим накладам, а отже й прибуткам, Тиктор відкрив представництва концерну в Коломиї, Крем’янці, Луцьку, Перемишлі, Станіславові, Стрию, Яворові, Австрії, Аргентині, Бразилії, Канаді, Румунії, США, Чехословаччині. Довкола видань Тиктора гуртувалися найкращі журналістські сили краю, крім того, він платив гонорари сотням дописувачів.

12 вересня 1939 р. з друку вийшло останнє число “Нового часу”. В роки радянської окупації сім’я львівського видавця перебралася до Кракова. На базі концерну Тиктора радянська влада розпочала видавати газету “Вільна Україна”. Нацисти не дозволили йому провадити власну видавничу справу, й у Кракові Тиктор очолював торговельний відділ “Українського видавництва” Українського центрального комітету (легальної організації, яка гуртувала українців в окупованій нацистами частині Польщі). Проте він зумів отримати від окупантів дозвіл на церковне видавництво “Нове життя”, яке передав отцям студитам у Львові в липні 1941 р.

Тоді енергійний видавець вирішив виїхати до Рівного (столиці райхскомісаріату “Україна”), де очолив видавництво “Волинь”. І цього разу проявив себе як чудовий менеджер: видання “Волині”, ба навіть художня література (йшла ж бо війна!), мали великий попит. Проте влітку 1943 р. есесівці розгромили видавництво, а Тиктор потрапив до в’язниці. У листопаді його все ж звільнили, а через декілька днів нацисти розстріляли всіх в’язнів рівенської тюрми, з-поміж яких були і співробітники “Волині”.

Після тривалих поневірянь наприкінці Другої світової війни Тиктор перебував в окупованому французами Іннсбруку, де в особливо несприятливих умовах примудрився налагодити видання українських текстів, самовчителів англійської та французької, поштівок, ікон для біженців з України.

19 вересня 1948 р. видатний видавець ступив на канадську землю. Тут він став одним з керівників видавництва та друкарні “Новий шлях”, перевидав свої довідкові видання з історії України. Проте невдовзі в “Новому шляху” сталася пожежа. Це нещастя знеохотило його, й починаючи з 1950-х, ім’я Тиктора зникає зі шпальт преси. Останні роки життя він провів в Оттаві в домі своєї доньки Наталії. Помер 26 серпня 1982 року.

Видавництво Тиктора спершу резидувало на Руській, 18, згодом – на вул. Боїмів, 4 (тепер Староєврейська), доки він не винайняв частину “Народної гостинниці” (тепер тут міститься регіональна митниця).

Ігор Чорновол "Львівська газета" П'ятниця, 08 липня, 2005 року, № 118 (684)






Іван Тиктор, або Друкар часописів небачених

Щедрий дарунок львівської Української академії друкарства — щойно видана монографія “І. Тиктор: талан і талант”. Про львівського легендарної енергії ентузіаста українського друку Івана Тиктора. Котрий у міжвоєнній Західній Україні постав ніби українською академію друкарства в індивідуальному виконанні.


Його тогочасних видань вистачило б, певне, на предовгу бібліотечну полицю в поки що уявному ідеальному зібранні українського друку. Власне, та полиця вже була колись заповнена, але по кривавому визволенню Західної України вона була чи не вся знищена визволителями. А саме ім’я видавця стерте з підрадянської пам’яті.


Кілька зауваг до того уявного книжково-газетно-журнального каталогу, що про нього так інтелектуально-елегантно нагадала ретельна львівська монографія. Зауваг для нашого читача, для якого західноукраїнський міжвоєнний світ, на жаль, і досі “невідома земля”. Драматизм того історичного спектаклю історичної долі тамтешньої інтелігенції.


На схилку 1918 року на попелі віденської імперії постає Західноукраїнська народна республіка з її ультраліберальними намірами. Що, втім, не завадило тоді переможній Антанті віддати народ і землю тієї республіки новодержавній Польщі. Потому — люта війна поміж двома арміями, яка ще чекає своїх істориків. Війна, що її ЗУНР була приречена програти. Отак і виник той дивний міжвоєнний західноукраїнський світ. З одного боку, стримано, навіть дуже стримано кажучи, несентиментальне польське домінування. А з другого — інтенсивна українська, у найкращому значенні, самодіяльність. У дуже різних її формах.


Західноукраїнська інтелігенція у тій своїй активності поділилася натроє. Одні, інтегральні (себто ультрарадикальні) націоналісти й такі ж комуністи, відважно схопилися за зброю. І вони вбивали, і їх убивали, як у грецькій трагедії. Інші створили герметичну, дуже вишукану мистецьку сферу, поезію й малярство найвищого європейського штибу. Поряд блискуча есеїстика. А також переклади з Джеймса Джойса чи Михайла Булгакова.


А третя.... Із анекдоту про галицьких вуйків. Повінь. А з хліва вуйки бачать: сюди й туди ходить капелюх по воді. “То кум Іван. Висока вода, але ж орати треба”. Треба...


Іван Тиктор, селянський син, гімназист тієї трагічної ґенерації, яка прямо зі шкільної лави ввійшла у вихори першої світової війни, а потому чотар (молодший офіцер) війни українсько-польської, по тих війнах обрав роль, схоже, найбільш героїчну. Треба орати... І Тиктор, виказуючи неймовірну підприємницьку енергію, створює перший в історії масовий українських друк. Зрозуміло, у форматі тамтешньої України.


Львівська монографія подає ніби спеціальну книгознавчу панораму того друку, його “концерну”. Але ж поряд з тими суто академічними викладками — численні тексти зовсім іншого порядку. Як же треба було любити свою землю, свій народ і його так само уярмлене слово, щоб витворити той зворушливий друкований космос. Усіх його жанрів, усіх інтелектуальних рівнів, для всіх станів того народу. І в ситуації, обережно кажучи, цілком несприятливої і економічної, і політичної кон’юктури. Яким же некон’юнктурником треба було бути для цього!


А світ довкола того західноукраїнського підсвіту ставав усе лютішим. Мов ті понурі казкові королі, що уклали спільну змову проти землі поміж їхніми королівствами.


“Ти маєш згинути”. Окупація. Польська. Німецька. Сталінська. Польський полон українського офіцера Івана Тиктора. Нацистська в’язниця, де уже немолодий видавець Іван Тиктор лише випадково уник розстрілу. Нарешті, еміграція, Канада. Вже там, долаючи безліч бар’єрів, ентузіаст продовжив свою справу. Цвинтар “Гора спокою” біля Оттави. На пам’ятнику там ніби й не накреслене, невидне, але тепер уже героїчно-нестерте: мандрівнику, якщо прийдеш у мою країну, то скажи, що спочиваю тут, на цій горі, до кінця виконавши свій обов’язок.


http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/3189/art/1195593070.html
"Хрещатик" 21 листопада 2007 року, середа №199 (3189)
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ спеціально для “Хрещатика” (Фото 1)





Видавець Іван Тиктор. Розмова з сестрою, Ольгою Падковською

Розмова з Ольгою Падковською, сестрою Івана Тиктора
26 серпня минуло 25 літ, як у Канаді помер знаменитий галицький видавець Іван Тиктор. Ольга Микитівна Падковська з дому Тиктор – наймолодша сестра Івана Тиктора. З дня свого народження вона мешкає в Красному, прощалася з ним лиш на час примусового вивезення в далекі наримські ліси. Незважаючи на свій поважний вік, жінка добре пам’ятає все, що відбувалося в родині з далеких 1920-х, коли найстарший брат подарував їй “Малого Кобзаря”.
– Пані Олю, що найдорожче у вашій пам’яті залишилося з дитячих років?
– Я народилася, коли брат був на війні, й уперше побачила його в шестирічному віці. Іван весь час був чимось зайнятий. Один епізод пам’ятаю добре. Він приїхав зі Львова і подарував мені книжку. Я вже вчилася в сільській школі. Каже: “Прочитай, що написано”. “Малий Кобзар”, – кажу йому, бо вже добре вміла читати. “О, видиш! За тиждень повернуся – розкажеш мені вірші з цієї книжки! Це я її надрукував”. Не треба й казати, що ми всі: і я, і Ксеня, і Андрій – повивчали вірші Шевченка, і не по одному, а по кілька. Я й зараз їх не забула...
– А кому ще Іван дарував книги?
– Та всім! Коли приїздив на святого Миколая чи на Різдво, то привозив дітям подарунки. Він мав такий список, у якому були записані діти і хто що потребував. У ті часи в селах було важко, Іван це знав, тому й привозив і одяг, і взуття, і книги. Він тоді вже став видавцем.
– Іван став видавцем, а ви всі були в селі, працювали в полі, нічим не відрізнялися від звичайних мешканців Красного. Пишалися Івановими успіхами?
– Звичайно! Але сам Іван не змінився: він так само горнувся до родини, часом радився з татом, на всі свята був з нами. А нашого дідунця Івана Кучикана спеціяльно запросив до Львова, щоб показати свою редакцію. Дідунцьо повернувся й каже: “А в Івана на роботі писарів-писарів! І три музики: радийо, грамофона і фортепіяна!” Коли помер наш батько, Іван платив за моє навчання в Золочівській гімназії “Рідної школи”, а потім влаштовував мене у Львові. В учительську семінарію не взяли на старші курси, і тоді брат домовився за фахову школу сестер василіянок. Я й мешкала якийсь час у нього на Пісковій. Іван був добрий до всіх – і до чужих, і до рідних.
– Кажуть, що він оплачував адвокатські послуги на політичних процесах...
– Це правда. Коли молоді оунівці Ілярій і Василь Куки, наші сусіди, зазнали переслідувань від польської влади, він урятував їх. А коли постала Карпатська Україна, і ми в Красному влаштували маніфестацію, то і я потрапила за ґрати. Тоді мене захищав Степан Шухевич, Іванів товариш іще з часів УСС.
– Ваш брат Андрій загинув у Золочівській тюрмі 1941 року, а всіх сестер по війні репресували...
– Та влада й не приховувала, що їм муляло прізвище Тиктор. Чим завинила удова по Андрієві – Павлина? А її першою вивозили з двома маленькими доньками. Потім настала і наша черга. Софія, Марія, Анна, Ксеня і я, наші чоловіки та діти – всі зазнали Сибіру. Наша мама, щоб не залишатися самій у Красному, поїхала з нами. У селищі Берьозовка Томської области ми поховали її 1951 року. А в Ксенину хату вселився на все готове той, хто її виселяв...
– Що в ті часи знали про Івана?
– Нічого. Нам удалося лишень 1960 року отримати від нього лист: він ішов із Канади через Німеччину та Польщу. В Польщі жив Василь Ласка, а в Німеччині – його брат Ярослав. Вони й розшукали Івана.
– Той лист зберегли?
– Зберегла... То не дуже веселий лист. Іванові вже так не велося в Канаді, як у Львові: “Я вів своє підприємство, таке, як давно, але не пішло, і я сильно був задовжився і мусів піти на працю до іншого такого самого підприємства. Живемо скромно, маємо ніби свою хату, але авта не маємо, а в Канаді хто не має авта, то його не цінять. Але що про це писати, це нецікаве. Факт, що живемо і хочемо жити, щоб ще колись з дорогою Родиною зустрітись. Напишіть багато про себе, Родину і про наше рідне село. Бо хоч тут життя свобідне, та все одно серце тужить за рідним Краєм, де родились і виростали”.
– Хто ще з Тикторів мешкає в Красному?
– Із Тикторів? Лиш Надія, донька Андрія Тиктора. Вона успадкувала хату нашого тата, в ній і живе. Ще Юрій Кравчук, онук моєї сестри Ксені, з родиною. А Наталя, донька Ксені, – у Львові, як і Ірина, донька Софії.
– Хоч колись хтось із вас нарікав, що через Івана довелося так постраждати?
– Ніколи! Та хіба лиш ми зазнали біди? Тоді винищували всіх свідомих українців. Із нами була молитва до Бога – і вона рятувала нас...
Розмовляла Оксана Думанська, доцент Української академії друкарства,
письменниця «Львівська газета»


Джерело:
Гомін України
http://www.homin.ca 

 

 

ПИШЕМО ЕНЦИКЛОПЕДІЮ НАДБУЖЖЯ

 

КОНЦЕРН ІВАНА ТИКТОРА

ЛЮДИ КРАСНОГО

 

Іван Тиктор народився 6 липня 1896 р. в заможній селянській родині в селі Красне. Навчався в гімназіях Львова та Рогатина. Із самого початку 1 світової війни добровольцем вступив до легіону Січових Стрільців. Пройшов усю світову війну, польсько-українську, відтак російсько-українську 1919-1920 рр. 1916 р. отримав звання підхорунжого; воюючи в УГА проти поляків, більшовиків і білогвардійців, командував чотою.

Після війни вступив на правничий факультет Львівського університету, водночас – до підпільної Української військової організації. За дорученням УВО 1923 року Тиктор почав видавати часопис "Новий час", який фінансувала українська діаспора США та Канади. Оскільки часопис був збитковим, 1925 керівництво УВО погодилося передати "Новий час" у власність видавцеві. Успадкувавши частину батькових земель, Тиктор продав їх, а за виручені кошти сплатив газетні борги. Тоді ніхто не здогадувався, що так народжувався один із найуспішніших львівських видавничих проектів. Отже, 1925 року Тиктор заклав підвалини видавничого концерну "Українська преса" – першого й останнього за всю історію Галичини та Західної України.

Гадаю, рівня "Нового часу" 1930-х українська журналістика сягнула лише близько 2000р.: грунтовні репортажі, ілюстрації, фоторепортажі, потужний відділ міжнародних новин, коментарі, фейлетони, історична публіцистика, карикатури, розважальні тексти, новини спорту, реклама тощо. За десять років існування "Новий час" перетворився на основний пресовий орган галицьких українців (разом із "Ділом", яке було щоденним офіційним органом Українського національно-демократичного об'єднання; позапартійний "Новий час" мав більший наклад).

Нинішні видавці могли б навчитися в селянського сина спритності заробляти в несприятливих умовах. Розуміючи, що його потенційні покупці – передовсім селянство, він став ініціатором видавничих проектів, за які, з одного боку, охоче платили селяни, а з іншого – ці видання приносили суттєву користь усьому суспільству. Так було з тижневиком "Народна справа". Кожний передплатник автоматично страхував свою худобу. Через певний час "Народна справа" сягнула нечуваного накладу – 40 тис. примірників. Львівська інтелігенція сміялася з "коров'ячої" газети, але за десять років існування "Народна справа" заплатила своїм передплатникам 750 тис. золотих відшкодування.. Тому не дивно, що деякі села передплачували 100 і більше екземплярів газети. Крім того, Тиктор займався меценатством та ініціював низку акцій на підтримку "Просвіти", "Рідної школи" й інших українських громадських організацій.

Окрім "Нового часу" Тиктор видавав низку інших часописів: "Альманах "Нового часу" (1938, "Наш прапор" (1932, новини; відповідно до угоди Тиктора з урядом Чехословацької Республіки, газету розповсюджувала поштова служба цієї держави, наклад – до 10 тис.), "Наш лемко", "Календар для всіх" (1934), селянський календар "Золотий колос" (1930, наклад 1938 р. – 100 тис.), "Дзвіночок" (місячник для дітей, до 30 тис.примірників), сатиричний "Комар" (1933, 1935 рр. – двотижневик із накладом 7500), календар "Комаря". До того ж, видавав серії дешевої художньої літератури "Ранок" (для дітей), "Українська бібліотека", "Бібліотека аматорського театру","Музична бібліотека" (додатки до "Нашого прапора"), Євангеліє, молитовник.

Починаючи з 1934 р., Тиктор регулярно співпрацював з Іваном Крип'якевичем. Вони разом реалізували амбітний задум видавати літературу енциклопедичного плану: "Велика історія України", "Історія української культури", "Історія українського війська", "Всесвітня історія". Ці книги теж виходили з друку більш ніж десятитисячним накладом. Варто зауважити високий художній рівень видань Тиктора: до їхнього видання залучали вже знаних художників – С.Гординського, І.Іванця, П.Ковжуна, О.Куриласа, С.Левицького, П.Холодного тощо. Наслідком їхніх добрих контактів із Тиктором стали серії листівок і навіть поштових марок.

Завдяки високим накладам, а отже й прибутками, Тиктор відкрив представництва концерну в Коломиї, Крем'янці, Луцьку, Перемишлі, Станіславові, Стрию, Яворові, Австрії, Аргентині, Бразилії, Канаді, Румунії, США, Чехословаччині, Довкола видань Тиктора гуртувалися найкращі журналістські сили краю, крім того, він платив гонорари сотням дописувачів.

12 вересня 1939 р. з друку вийшло останнє число "Нового часу". В роки радянської окупації сім'я львівського видавця перебралася до Кракова, На базі концерну Тиктора радянська влада розпочала видавати газету "Вільна Україна". Нацисти не дозволили йому провадити власну видавничу справу, й у Кракові Тиктор очолював торговельний відділ "Українського видавництва" Українського центрального комітету (легальної організації, яка гуртувала українців в окупованій нацистами частині Польщі). Проте він зумів отримати від окупантів дозвіл на церковне видавництво "Нове життя", яке передав отцям студитам у Львові в липні 1941 р.

Тоді енергійний видавець вирішив виїхати до Рівного (столиці райхскомісаріату "Україна"), де очолив видавництво "Волинь". І цього разу проявив себе як чудовий менеджер: видання "Волині", ба навіть художня література (йшла ж бо війна), мали великий попит. Проте влітку 1943 р. есесівці розгромили видавництво, а Тиктор потрапив до в'язниці. У листопаді його все ж звільнили, а через декілька днів нацисти розстріляли всіх в'язнів рівенської тюрми,

з-поміж яких були і співробітники "Волині".

Після тривалих поневірянь наприкінці Другої світової війни Тиктор перебував в окупованому французами інсбруку, де в особливо несприятливих умовах примудрився налагодити видання українських текстів, самовчителів англійської та французької, поштівок, ікон для біженців з України.

19 вересня 1948 р. видатний видавець ступив на канадську землю. Тут він став одним з керівників видавництва та друкарні "Новий шлях", перевидав свої довідкові видання з історії України. Проте невдовзі в "Новому шляху" сталася пожежа. Це нещастя знеохотило його, й починаючи з 1950-х, ім'я Тиктора зникає зі шпальт преси. Останні роки життя він провів в Оттаві в домі своєї доньки Наталії. Помер 26 серпня 1982 року.

Видавництво Тиктора спершу резидувало на Руській, 18, згодом – на вул.Боїмів,4(тепер Староєврейська), доки він не винайняв частину "Народної гостинниці" (тепер тут міститься регіональна митниця).

 

Микола ІВАНЦІВ

"Воля народу" 4 липня 2006 року № 58(1749). С.2.

 




Обновлен 30 июн 2016. Создан 07 авг 2011



  Комментарии       
Всего 1, последний 1 год назад
bayda2012@gmail... 29 дек 2015 ответить
Велику правду про Голодомор , Соловецький лагєрь особого назначєнія , сталінські репресіі,
подвиги січових стрільців, вояків УГА, УНР, Карпатськоі Украіни я. вперше дізнався з часопису
"Золотий колос" , окремі числа якого знайшов на горищі серед старих бабусиних релігійних книжок
в 70-80х роках минулого століття у юному віці , коли справжню історію Украіни в школі не вчили.
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
ААААААААА