Іван Савчин - письменник, краєзнавець, просвітитель

 

Іван Савчин - письменник, краєзнавець, просвітитель

Біографічний нарис, матеріали



ІВАН САВЧИН
прозаїк
Савчин Іван Петрович народився 23 січня 1934 року в с. Задвір’я Буського району Львівської області в родині хліборобів. Батьки Петро та Анастасія виховали 6 дітей.

У 1950 році закінчив Задвір'янську середню школу і вступив на відділення логіки і психології Львівського держуніверситету. Після двох тижнів навчання був відрахований за родинні зв'язки з УПА (батькова сестра Марія Савчин "Марічка" була дружиною командира УПА Василя Галаси "Орлана").
3 жовтня 1950 р. всю родину було репресовано. Місяць всі Савчини перебували в тюрмі на Лонського у Львові. З 1 січня 1951 р. родину відправили до Східного Сибіру у с. Пойма Митнінського району Іркутської обл.
У 1959 р. повернувся в рідне село, працював у Львівському тресті зелених насаджень, колгоспі "Прогрес", вчителем.
У 1968 р. закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка.
З 1967 р. по 1990 р. працював кореспондентом а з 1990 по 1994 р. редактором Буської районної газети "Воля народу"("Прапор Жовтня"). У 1989 р. створив Буську "Просвіту".
Автор нарисів “Буськ у вирі століть”, “Убинщина”; романів “Важкий шлях”, “Львівське братство”, “В долинах юдолі", "Ясир".



«ЯСИР» — НОВА КНИГА ІВАНА САВЧИНА ПРО НЕЗНИЩЕННІСТЬ УКРАЇНСТВА


Ще, здається, зовсім недавно на презентації книжки
«В долинах Юдолі» на запитання читачів, над чим працюватиме далі, її автор Іван Савчин, відома в Надбужжі особистість, сказав: «Задумів багато. Дасть
Бог здоров’я, напишу ще дещо з пережитого, про рідне село Задвір’я». І ось цього року
у видав¬ництві «Сполом» вийшло аж дві книжки Івана Савчина – історичне дослідження “Задвір’я” і
роман «Ясир», його можна назвати автобіогра¬фічним. Розділи «За гратами», «Дорога у безвість», «Чорні дні у тайзі», «З печаттю Ясиру» зас¬відчують, якою важкою була до¬рога головного героя цього твору.
Родину Савчинів, як і тисячі подібних українських родин, радянська влада взялася мето¬дично знищувати. Не діставшись до старшої сестри Марії, яка працювала в підпіллі ОУН – УПА, емдебісти вирішили розпочати з найслабшої, на їх думку, ланки, щоб схилитись до прислуж¬ництва її молодшого брата Івана, який тільки що став студентом університету. В розмові в кабінеті про¬ректора в присутності капітана з обласного управління держ¬безпеки показано, якими під¬ступними методами намагалися притягнути на зрадництво нашого героя. Та сексотом стати було не в характері останнього. Вихо¬ваний на традиціях українського патріо¬тизму, ще зовсім юним він посвятив себе боротьбі за українську державу, як і його легендарна сестра Марічка. Скільки складних випробувань довелось йому пережити, але не схибив, не зрадив, пам’ятав священні Шев¬ченкові слова: «…Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…».
«Жовтневої ночі вони, як таті, налетіли на подвір’я, насам¬перед застрелили собаку, щоб не перешкоджав їм чинити чорну справу; потім увірвалися до хати і наказали усій родині разом з п’яти-, восьми-, десятирічними дітьми збиратися, застерігши, що при спробі втечі стріля¬тимуть без попередження. Це були червоні людолови середини двадцятого століття. Усю родину посадили на авто¬ма¬шини, та разом до пере¬сильної Замарстинівської тюрми у Львові довезли не всіх, бо далі кого чекали по Сибірах табори ГУЛАГу, кого спецпо¬селення в тайзі несходимій».
В автобіографічному романі «Ясир» автор послідовно веде головну ідею, засуджуючи теро¬ристичне правління продовжу¬вача Ленінського вчення Ста¬ліна. Бо саме ця дика кому¬ністична ідеологія народжувала таких катів, саме вона нищила все на¬ціональне: мову, культуру, звичаї.
– Порозкидали нас по Сибірах: тато десь у Приураллі, сестра Леся – на побережжі Охо¬т¬ського моря, а сестра Стефа – посередині між нами і най¬ближче до нас – в Тайшеті”. А де сестра Марія, родина довший час не знала. Саме через неї, її участь у підпіллі (детальніше про Марічку – дружину легендарного коман¬дира УПА Орлана чит. у 28 томі літопису УПА «Тисячі доріг». - Ред.) Савчини зазнали стільки поне¬вірянь. Проте жод¬ного натяку, докору на це ви не почуєте ні від кого. Кожен з них мужньо ніс свій хрест, бо вірив, що незабаром таки повернеться в Україну.
Книга «Ясир» залишає в читача багато роздумів і вчить, що значить з дитинства формувати сильну волю і любов до рідного краю, бути закоханим у рідне слово, свої звичаї, бути освіче¬ним і культурним, йти від початку і до кінця з Богом.
Дорогий читачу! Перечитуючи сторінки роману, ти душею сприй¬матимеш все те, що довелось пережити багатьом нашим співвіт¬чизникам і отримаєш відповіді, якою дорогою йти нам у майбутнє.
Роман БУЧКО "Воля народу" 15 жовтня 2009 року

 

 

Іван Савчин: сторінки біографії.

                        Оксана Лозова – бібліотекар Буської СШ № 1, дочка І.Савчина.

            Мій батько, Іван Петрович Савчин, народився 23 січня 1934 р. в с.Задвір’я, тепер Буського району на Львівщині, в багатодітній хліборобській родині. Ще в дошкільному віці він любив придумувати оповідання, переважно казкового характеру, які розповідав своїм ровесникам як правдиві пригоди, які нібито відбувалися в сусідньому селі Розворянах, куди не раз батьки брали його з собою, ідучи до материних родичів.

            В 1941 р. пішов до школи в своєму селі. Навчання давалось йому дуже легко і він за один навчальний рік закінчив другий і третій класи.

            В родині батька панував культ Шевченка. Під впливом його поезії, яка полонила його, ще в ранньому дитинстві став писати вірші. Вони були переважно про героїку УПА, яка тільки зароджувалась, а також історичної тематики. Але сам вважав, що вірші його ще не досконалі і нікому їх не показував. Та вже в старших класах деякі із своїх поетичних спроб, підписуючи їх псевдонімами, поміщав у класній і загальношкільній стінних газетах, які сам і випускав.

            В шкільні роки дуже багато читав. Цікавився не тільки художньою літературою, а й різною науковою. Прочитав, здається, всі науково-популярні брошури, які на той час були у сільській бібліотеці. Для продовження навчання після середньої школи свій вибір зупиняв на філософії. Думав поступати на філософський факультет Київського університету, але там порадили, що рівнозначну освіту можна здобути й ближче від дому – на відділенні логіки і психології філологічного факультету Львівського держуніверситету. Тож після закінчення Задвір’янської середньої школи в 1950 р. саме туди подав документи, успішно склав вступні екзамени і був зарахований студентом.

            В університеті встиг побувати на кількох лекціях сина Каменяра Тараса Франка, який викладав античну літературу. Та довго вчитися там не довелось. В кабінеті проректора по навчальній частині Андрія Брагінця при його присутності з батьком побажали зустрітися працівники обласного управління держбезпеки.

            Вони поставили умову: або співробітництво з ними і навчання з райдужною перспективою, або виключення з університету з сумною перспективою для нього і всієї його родини. Співробітництво мало зводитись до того, що він якимось чином повинен зв’язатися з сестрою Марійкою, яка перебувала у підпіллі, і вговорити її, аби вона з чоловіком Василем Галасою, високим командиром УПА, добровільно здалися органам держбезпеки.

            Від співробітництва батько відмовився. Наслідки не забарилися. Незабаром його було виключено з університету, а 3-го жовтня разом з родиною запроторено у Замарстинівську пересильну тюрму у Львові. Звідтіля він потрапив ще в слідчу тюрму держбезпеки на Лонцького у Львові. Там же опинилися й дід Петро з двома дочками Стефою і Лесею. Їх засудили, а батька знову повернули у пересильну, звідкіля після тривалих поневірянь разом з рештою членів родини в ніч під новий 1951 рік в товарному вагоні відправили у Сибір.

            Через три тижні в люту зиму довезли до місця в Шиткінський район Іркутської області. Працювати довелось лісорубом в Шиткінському ліспромгоспі, потім був переведений в Ново-Чунський ліспромгосп в Чунському районі тієї ж області.

            В Україну повернувся весною 1959 р. Працював у Львівському тресті зеленого будівництва, в колгоспі у рідному селі, в Задвір’янській середній школі. Ввійшов у літературний гурток, створений при районній газеті в Глинянах. В ній уперше були надруковані кілька його віршів і прозових творів малих форм.

            В 1963 р. знову поступив у Львівський державний університет. Цього разу вже на факультет журналістики, який закінчив заочно в 1968 р. В 1967 р. перейшов на журналістську роботу. Перебуваючи під недремним оком КДБ, не міг займати ніяких керівних посад: був літературним працівником, кореспондентом Буської районної газети у Львівській області. Лиш весною 1990 р., коли компартія втрачала контроль над пресою, став редактором цієї газети. Тоді вона першою на Львівщині відмовилася від партійної опіки і назву «Прапор Жовтня» змінила на «Воля народу», На посаді редактора її працював до відходу на пенсію у 1994 році.

 

            В художній творчості, щоб не писати проти власних переконань, заглибився в історичну тематику. Перший історичний роман був про визначного культурного діяча другої половини 16-го – початку 17-го століть Василя Констянтина Острозького, первісна назва якого була «Князь Острозький». Та цензори в ній побачили крамолу («як можна прославляти якогось, до того ж українського князя!»). Довелось погодитись на безлику назву «Важкий шлях». Під нею й вийшла книжка у Львівському видавництві «Каменяр» в 1985 р.

 

            З початком Горбачовської перебудови батько спробував звернутися до сучасної тематики: написав повість «Давні знайомі», в якій розвінчується свавілля колгоспної номенклатури. Та надрукувати її не відважилися ні в «Каменярі», ні у Львівському журналі «Жовтень».

 

            З інших творів вийшли друком історичний роман «Львівське братство» (К. «Радянський письменник», 1990 ), історичні нариси «Буськ у вирі століть» («Львівські новини», 1996), роман про сталінські репресії «В долинах юдолі» (Л. «Сполом», 2003), нарис з історії боротьби УПА «Убинщина» (Л. «Сполом», 2005). Ряд краєзнавчих матеріалів надруковано в періодиці.

 

            Член Спілки журналістів з 1971 р.

            Член Національної Спілки письменників України з 1993 р.

 

 

 

 

 

                                   Видатний краєзнавець Бузеччини

 

 

            М.Смолінська - завідуюча методичним відділом Буської центральної районної бібліотеки.

 

            Надбужанська земля виростила немало діячів української культури, безкорисливих дослідників рідного краю, які присвятили своє життя і творчість рідному народові. До кола цих осіб належить і житель с.Задвір’я, відомий надбужанський краєзнавець, невтомний дослідник історії оповитого легендами м. Буська Іван Петрович Савчин.

            Важко знайти людину в Надбужжі, яка б не знала, не шанувала цього талановитого дослідника-краєзнавця, Це людина з широким колом інтересів: журналіст, письменник, культурний та громадський діяч. Але в центрі його уваги завжди була і є історія рідної Бузеччини, в яку він просто по-юнацькому закоханий. Фундаментально досліджуючи історію, культуру та побут свого народу, він багато часу й енергії віддавав розвиткові краєзнавчого руху району.

            Протягом багатьох років І.Савчин очолював районне товариство «Просвіта», навколо якого згуртував цілу когорту своїх дослідників. В 1990 році він видав книгу «Львівське братство», в якій відобразив історичні події, що відбувалися у Львові та інших містах в 70-80 ті роки ХУІ століття, про заснування Львівського Успенського братства, яке відіграло значну роль в культурно-освітньому русі на Україні.

            Видатним досягненням краєзнавчої літератури стала написана ним книга «Буськ у вирі століть». У ній на основі детально вивчених, джерельних матеріалів, зокрема архівних, висвітлені нова історія Буська і Надбужжя, процеси культурно-наукового відродження бущан на переломі ХІХ-ХХ ст.

            Далеко не завжди людям властиве відчуття співпричетності до історії. Сучасність з її повсякденними клопотами та турботами нерідко здається єдиною важливою реальністю. Та це не притаманне характерові Івана Савчина. «Побутує думка, - говорить Іван Петрович, - що історія – щось далеке від нас, таке, що давно минуло. Ні, історію творимо ми – повсюди і щогодино. День, прожитий кожним із нас сьогодні, завтра стане історією – історією сучасності. Із того, яким був цей день, чим він був насичений, про нас судитимуть наші нащадки. Ми ж, ті, хто живе нині, відповідальні як за минуле, так і за майбутнє. Відповідальні перед тими, хто творив підвалини нашої державності, Наша подвійна відповідальність перед тими, хто прийде після нас, адже успадкують вони не тільки наше сьогодення, а й минуле.

            Саме тому І.Савчин зосередив увагу на створенні історично достовірного роману «В долинах юдолі», в якому висвітлив провокаційні методи репресивних органів московсько-більшовицької імперії, з допомогою яких жорстоко придушувались національно-визвольні змагання на Львівщині.

            Іван Савчин – дослідник історії рідного села Задвір’я, Милятина, автор багатьох краєзнавчих матеріалів з історії Надбужжя, які спонукають читачів до роздумів про історичні події та суспільно-політичні процеси, що відбувалися на теренах Бузеччини, і допомагають у вивченні історії рідного краю.

 

 

 

 

 

                                   КНИГА ПРО БУСЬК

 

            Роман Бучко- вчитель, член Культурного товариства «Бужани»

 

            Автор, вивчивши добре історію краю від найдавніших часів до наших днів, досить ґрунтовно і масштабно розкриває історичні процеси, що відбуваються на теренах Буська та його околицях. Тут знаходимо цікаві здогадки автора звідки пішов Буськ, змалювання княжої доби. Іван Савчин спирається на свідчення літописів та наявну бібліографію. Ми довідуємося, що перша літописна згадка про Буськ пов’язана з іменем Давида Ігоревича, який на той час (1097 р.) князював на Волині. Далі – найважливіші події, пов’язані з князюванням Давида. В хронологічній послідовності перераховані князі, які були причетні до міста. Книга фіксує, що в письмових джерелах, які стосуються кінця ХІІ і початку ХШ століть, Буська не знаходимо. Згадка про нього з’являється в Галицько-Волинському літописі, у зв’язку з подіями, що відбулися у 1212 р. Другий, останній запис в цьому літописі, відноситься до 1233 р.

            Читаючи сторінки «Буськ у вирі століть», ми разом з автором робимо належні висновки. Для прикладу. Хоч в літописі про руйнування Буська під час походу Батия на Україну-Русь в 1240 р. не вказується, але місто, безсумнівно, потрапило до числа тих «вибитих» без пощади інших городів, що їм нема рахунку. А це сталося, якщо не 1240 р. то дещо пізніше, коли ще не раз прокочувалися нашим краєм руйнівні хвилі татаро-монгольської навали. Не виключено, що Буськ був серед тих городів, які в 1259 р. на вимогу монгольського полководця Бурондая галицько-волинські князі самі змушені були «розкидати». Адже завойовники не допускали існування на підкорених ними територіях городів-фортець. А Буськ був саме таким укріпленням.

            У наступних розділах показано початки польського панування. Називаються історичні особи, їх діяльність та роль.

            Буськ виділявся в Галичині як виробник поташу. Його закладали в бочки, відвозили до Бугу і на плотах сплавляли у Західну Європу.

            Цікаво і багато описана торгівля, ремесла та промисли. У ХУІ ст. Буськ став важливим торгово-ремісничим центром. Через місто проходив торговий шлях зі Львова до Луцька, Острога і Крем’янця. Це сприяло розвитку міста. З тих часів ведуть свою історію цехи різників, кушнірів, шевців. Давньою також була традиція пивоваріння. Буськ виділявся в Галичині як виробник поташу. Його закладали в бочки, відвозили до Бугу і на плотах сплавляли у Західну Європу. Особливо цінувався він у м. Гданську.

            Багато і цікаво розповідається про відому паперову фабрику, де випускався в основному друкарський та писальний папір. На нього був великий попит. Його купували майже усі галицькі міста. На дуже якісному папері велися судові справи у Львові, Галичі, Белзі. З Буською папірнею мав зв’язок Іван Федорович (Федоров). У книгах, які випустив цей славетний друкар на Вкраїні та в Білорусії, виявлено її папір, зокрема у Львівському «Апостолі» 1577 р. і в шедеврі українського друкарства – знаменитій «Острозькій Біблії» 1581 р.

            У своїй книзі автор не міг упустити такої важливої події, як визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Змальовано цікаві епізоди, що характеризують воюючі сторони.

            У п’ятому розділі «На хвилях національного відродження», проаналізовано стан освіти і початки «Просвіти», діяльність нових громадських організацій, української гімназії ім.М.Шашкевича.

            Книга І.Савчина зібрала цінні матеріали, які бралися з розповідей очевидців, зі сторінок різних газет і журналів, про життя Надбужанщини після жовтневої революції аж до наших днів. Тут багато цікавого і маловідомого нам, бужанам. Особливо про участь наших земляків в ЗУНР та пізніших визвольних змаганнях. ЗУНР потребувала державницьких кадрів на місцях. Багатьом надбужанцям, які мали б стати до розбудови її, довелося вступити у боротьбу за неї. Першими були Січові Стрільці. Газета «Діло» в числі 254 за 7 листопада 1918 р. повідомляла, що в боях за Львів вже 3 листопада відзначився старшина Ілько Цьокан з Бузеччини, який відбив у поляків ряд захоплених вулиць у центрі міста, проявляючи велику військову кмітливість і особистий героїзм.

            Як і Ілько Цьокан, в самій гущі перебував один з перших Січових Стрільців Юліан Чучман, що походив з великої буської родини. В його батьків було 10 дітей, і майже всі вони стали відомими національними діячами. Юліан був ад’ютантом Дмитра Вітовського. Загинув внаслідок ворожої диверсії. Тіла загиблих поховані в Берліні. Його брат Сидір разом з Євгеном Коновальцем брав участь в організації корпусу Січових Стрільців в Києві.

            У ці часи наше місто гордилося іменами Євгена Петрушевича, Теодора Ваня, Івана Гофрика, Омеляна і Теодора Чучманів, Павла Дмитрука, Яківа Давидовського.

            Багато сторінок відводиться розкриттю більшовицької окупації та їх злочинів. Загиблі від ворожих куль згадуються поіменно. Книга закінчується розділами «До української держави» та «З когорти славних українців». Подаються невеличні біографічні довідки про Євгена Петрушевича, Іларіона Свенціцького, Йосифа Боцяна, Лева Чачковського, Івана Тиктора, Василя Кука, Григорія Пришляка та сестер Байко.

            Книга ілюстрована. Тираж 3000 примірників. Видана на кошти І.С.Грещука. Вона повинна зацікавити кожного бужанина і стати пізнавальною та виховною для юних і майбутніх поколінь.

 

 

 

 



Обновлен 30 авг 2014. Создан 07 мая 2009



  Комментарии       
Всего 1, последний 5 лет назад
bublioteka 09 ноя 2011 ответить
додаткова
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
ААААААААА