Михайло Туркевич - альпініст

 

Михайло Туркевич - альпініст

Серія матеріалів



Михайло Михайлович ТУРКЕВИЧ
(*22.03.1953 - +03.07.2003)


Народився в березні 1953 року в селі Утішків Буського району на Львівщині.

Після закінчення Київського топографічного технікуму з 1974 р. працював у Донецьку - «Южніігіпрогаз». Кар'єру альпініста почав у Донецькій області випадково в альптаборі у 1973 році.

В 1982 році під час першої радянської гімалайської експедиції Михайло Туркевич разом із Сергієм Бершовим - зробив перше нічне сходження на Еверест. Заслужений майстер спорту з альпінізму, кількаразовий призер чемпіонатів та першостей СРСР з альпінізму й скелелазінню, кількаразовий організатор гімалайських експедицій у пострадянський період. У 1992 році керував першою українською експедицією на Еверест.

В останні роки життя працював у МНС Росії, жив у Москві, розробив програму підготовки рятувальників, якою користуються і зараз, написав книгу "Спасательные работы". Помер 3 липня 2003 року в Сочі.

На згадку про Михайла Туркевиче кожної весни й осені донецькими альпіністами й скелелазами проводяться змагання. Ініціатори та почесні учасники цих змагань - команда східників Першої Донецької гімалайської експедиції, що в 27 травня 2008 зробила сходження на вершину Еверест (8848м)

Туркевич Михаил Михайлович (1954-2003)

– Донецк, ЗМС – 1982. Родился в 1954 в селе Утишково Львовской области. Окончил Киевский государственный институт физической культуры, работал председателем Донецкого областного альпинистского клуба «Донбасс». Много делал для развития альпинизма и скалолазания, работал с молодежью, инициатор строительства альпинистской базы в Донецкой области (и с какого-то года стал профессиональным альпинистом – прим. ред.). Альпинизмом начал заниматься в 1973. Сам считал, что попал в альпинисты случайно: выдали путевку, оказалось – в а/л «Шхельда». С 1979 совершил около 30 восхождений по маршрутам высшей категории сложности. МС – 1980. Инструктор – 1977 (ежегодно работал в а/л «Эльбрус»). 7-тысячники СССР – 13. В 1978 – совершил восхождение на Пти-Дрю (Франция); 1979 – в Доломитах (Италия) поднялся по маршруту высшей категории сложности на Су-Альто. 1982 – участник Первой советской гималайской экспедиции. В связке с Бершовым, впервые в истории покорения Эвереста, поднялся на вершину ночью, 4 мая 1982. (Первое ночное восхождение совершено китайцами 25 мая 1960 в 4:20 по пекинскому времени – прим. ред.). На спуске помогали Мысловскому и Балыбердину (Связка Бершов - Туркевич была направлена спасать умирающего Мысловского, а вместо этого…? – прим. ред.). Награжден орденом «Трудового Красного Знамени», удостоен званий ЗМС и МСМК. Неоднократный чемпион и призер чемпионатов Союза. Первые места и золотые медали завоевал в 1984 за восхождение на Чатын по С ст. и в 1986 за восхождение на Ушбу Южную. 1986 – участвовал в первом зимнем восхождении на п. Коммунизма (по Бородкину), которое проводилось в качеств тренировочного восхождения перед выездом в Гималаи. 1988 – траверс массива Победы от п. Важа Пшавелы до п. Военных Топографов, 6б к/тр. 1989 – экспедиция на Канченджангу: 15 апреля, в период разведки и организации промежуточных лагерей, взошел на Южную вершину (8491 м) по непройденному пути (в группе с Бершовым, Пастухом, Хайбуллиным). Далее участвовал в траверсе четырех восьмитысячных вершин массива. 30 апреля и 1 мая в группе Бершова прошел последовательно Западную вершину (8505 м), Главную (8586 м), Среднюю (8478 м) и Южную. 3, за эти восхождения награжден орденом «Дружбы народов». 1990 – вновь в Гималаях, на этот раз – заместителем руководителя экспедиции «Лхоцзе-90», организованной Профспортом СССР. Задача экспедиции – восхождение по легендарной южной стене Лхоцзе – была выполнена двумя участниками экспедиции – Бершовым и Каратаевым. Туркевич вместе с Г. Копейкой поднялся до 8250 м. Они были целиком нацелен на вершину, до 8200 м кислородом не пользовались, имели великолепную акклиматизацию и техническую готовность. Встретив, спускающихся Бершова и Каратаева, двойка немедленно начала спуск, помогая обмороженным и измученным товарищам. «Теперь я верю, что есть на земле ангелы-спасители, – сказал в одном из интервью Каратаев. – Трудно представить, что было бы с нами, если бы не Миша Туркевич и Гена Копейка. Они ведь шли вверх, но из-за нас отказались от восхождения. Хотя вполне могли взойти на вершину... Сколько жить буду, столько и молиться буду за ребят». И еще одно мнение: «Энергии Туркевичу природа отпустила столько, что вполне хватило бы на несколько человек – состояние покоя ему неведомо» (С. Бершов). В украинской экспедиции на Манаслу 1991 участвовать отказался по принципиальным соображениям, считая, что время дорогих и громоздких экспедиций прошло. 1992 – руководил украинской экспедицией на Эверест по ЮЗ ст. Поднялись до 8760 м. Блистательный скалолаз, МС по скалолазанию – 1976. Был чемпионом СССР в индивидуальном лазании и парных гонках в 1977 и в связках в 1979. Неоднократный призер и чемпион первенства ВЦСПС и международных соревнований по скалолазанию. Заместитель председателя Донецкой областной ФА и член тренерского совета. Статьи: «Четверо на ночном Эвересте» в Альманахе «Ветер странствий», № 18 (М., 1983), «Четверо на ночном Эвересте» в книге «Эверест-82» (М.: ФиС, 1984) и две книги: «Зов далеких вершин» (Донецк, «Донбасс», 1984) и «Восхождение» (Донецк, «Донбасс», 1987). (По материалам Веры Матвеенко, Веры Шер). В последние годы жизни, став заместителем начальника Центра подготовки спасателей МЧС России, проживал в Москве. За этот период умудрился написать книгу «Спасательные работы» (Издательство МЧС России), где даже есть глава – «Первая медицинская помощь», а сам по образованию…? См. выше – прим. ред. Утром 1 июля 2003 в Сочи он был доставлен в реанимацию. Два дня находился в коме. Через двое суток, 3 июля, он скончался... Его подвела поджелудочная железа. Его тело на самолете утром 5 июля спецрейсом было доставлено в Москву. В тот же день его кремировали. (Про покойных говорить плохо нельзя! Но когда-нибудь должна быть восстановлена историческая справедливость…!)

"Альпинисты Северной столицы" http://www.alpklubspb.ru/persona/turkevich.htm


Экспедиция МЧС на Лхоцзе.
Интервью Михаила Туркевича газете
"Спасатель МЧС России"
Текст интервью предоставлен прессцентром МЧС России.

Гималайская вершина Лхоцзе Средняя становится настоящим проклятием отечественных альпинистов. Попытки покорения неприступного восьмитысячника несколько раз предпринимались российскими командами. Весною и осенью минувшего года были организованы сразу две экспедиции, и обе не увенчались успехом.

Наибольший резонанс вызвала сентябрьская неудача команды МЧС которую возглавлял Михаил Туркевич. Профессиональная репутация Михаила очень высока: заслуженный мастер спорта по альпинизму и скалолазанию, участник первых советских "походов" в Гималаи, в его активе восхождения на Эверест, Канченджангу…

Символично, что новую попытку восхождения возглавил именно Михаил Туркевич, ведь ещё в 1990 году члены нашей команды назвали южную стену этой вершины "Мишиной горой". В тот раз на Лхоцзе-Главную поднялись Сергей Бершов и Владимир Коротаев. Михаилу до вершины оставалось всего 250 метров, но он отказался от заветной цели, чтобы спасти от гибели своих товарищей, которые провели ночь без пищи, кислорода, палатки и сильно обморозились.


--------------------------------------------------------------------------------

ВОПРОС: Гималайские экспедиции - дело дорогое. Кто финансировал экспедицию на Лхоцзе Среднюю?

М.Т.: Как ни странно, но альпинизму в данном случае помогла литература. Мне и раньше приходилось писать книги по горной тематике: "Восхождение", "Зов далеких вершин"… В этом году в МЧС был издан очередной "труд": "Поисково-спасательные работы в горах". Учебник, разбавленный воспоминаниями, живыми примерами... С этой книгой ознакомился Сергей Шойгу. В результате меня вызвали на прием. Я "на всякий случай" захватил с собой предложения. Неожиданно получил полную поддержку министра. Дело ведь шло не о разовой акции, приуроченной к юбилею.

Экспедиция на Лхоцзе - только один из многих шагов по формированию спасательного высокогорного отряда, своеобразной группы быстрого реагирования МЧС, способной действовать на любых высотах. Естественно, о финансировании из бюджетных средств не могло быть и речи. Все деньги на экспедицию дало агентство "Эмерком". Частных спонсоров представляли производители альпснаряжения. Но многие люди помогали просто "своими руками".

ВОПРОС: Одна из целей гималайского восхождения - изучить возможность создания международного спасательного отряда. Дала ли экспедиция какие-нибудь практические результаты в этом направлении?

М.Т.: Да. Мы еще раз убедились, что, по большом счету, у нас нет спасателей-высотников. Речь идет не о том или ином человеке, а о структуре, способной в случае необходимости выставить несколько групп специалистов соответствующей квалификации. Как быть в такой ситуации? Нанять уже сформировавшихся подготовленных людей и платить им 2-3 тысячи рублей? Нереально. Они все уже при деле, и за исключением нескольких энтузиастов мы никого не сможем привлечь. Поэтому существует только один способ - готовить специалистов в самом министерстве. Для этого необходимы новые экспедиции - ибо именно они для альпинистов являются профессиональным экзаменом. Для того, чтобы научиться плавать - нужно плавать. В МЧС естьпрекрасные и очень перспективные ребята, но им пока не хватает опыта.

Одной из важнейших наших задач являлась отработка поиска пропавшего человека, спуска потерпевшего и т.д. К сожалению, "тревога" получилась не учебной, а боевой. Тут и были выявлены все недостатки в обеспечении экспедиции. Не хватало зондов лавинных, лавинных лопат…

ВОПРОС: Может быть, оснащение экспедиции просто не дотягивало до международных стандартов?

М.Т.: Таких стандартов не существует. За границей в подобных ситуациях вообще принято целиком полагаться на специальные спасательные экспедиции. Там профессиональный альпинист и профессиональный спасатель, как правило, совершенно разные люди. Узкая специализация. Каждый занят своим делом.

Стандарты необходимо выработать с учетом, в частности, нашей экспедиции на Лхоцзе. Не отработана преемственность и оперативная передача опыта между альпинистами различных стран и даже различных поколений. Каждый сам по себе приобретает опыт. Каждый сам для себя вырабатывает стандарты. Необходимо поставить это дело на научную основу. Обобщить и провалы, и достижения.

ВОПРОС: Какие общие выводы по результатам экспедиции? Были ли допущены ошибки?

М.Т.: На некоторых этапах я уделил недостаточное внимание ребятам. К сожалению, много времени отняли переговоры, оргвопросы и другие не альпинистские, а скорее, менеджерские обязанности. Мне следовало быть вместе с командой с первого до последнего дня подготовки. Конечно, вся подготовка шла по плану - но, например, я не смог поехать с группой на Кавказ. Прибыл только под конец сбора. В работе людей видел недостаточно. По общим критериям все подходили. Но при более пристальном индивидуальном подходе, может быть, кого-то из них я бы и не взял. Ребятам не хватало должной "схоженности". Хотя индивидуальный уровень всех участников был вполне приличный: все мастера и кандидаты в мастера спорта... Но поймите, во время гималайских экспедиций не может быть ничего "в общем". Нагрузки запредельные. Альпинист показывает не то, что он может, а существенно большее. В подготовке к восхождению нет мелочей. Люди проверяются не дважды, а десятки, сотни раз.

ВОПРОС: Кто-то подвел во время восхождения?

М.Т.: Нет. Атмосфера была рабочая с первой до последней минуты. Все мы были одной командой, всегда приходили к общему мнению. Даже когда решали идти второй раз на штурм горы. Кто-то был за это, кто-то не определил своего мнения - но это в порядке вещей, рабочий момент. Даже если есть какое-то предчувствие или нехороший сон - альпинист должен это учесть. Дело исключительно серьезное и никому не нужно чтобы человек играл в бодрячка, если чувствует себя неважно.

Тем не менее, все до одного взялись за работу, когда пошли на второй штурм. И тут как раз пришла телефонограмма из Москвы…

ВОПРОС: На Лхоцзе группа шла с опережением графика… в то же время в газетах сообщалось, что в телефонограмме из Москвы с рекомендацией прекратить восхождение "намекнули на недостаточную квалификацию" альпинистов. Как бы вы прокомментировали эту информацию?

М.Т.: Намек такой в телефонограме был. Я знаю, от кого исходила эта информация, но не хотел бы выносить сор из избы. Вы должны только учитывать, что в альпинизм люди без амбиций не идут. У нас, как в любом виде спорта, существует изрядная конкуренция, стремление показать, что ты лучше других. Многие достаточно квалифицированные специалисты считают, что именно они были способны возглавить восхождение. По-человечески всё это понятно. Главное, чтобы не вредило делу.

ВОПРОС: Теперь, когда уже было время хладнокровно проанализировать ситуацию, как вы думаете, нужно ли было продолжать восхождение?

М.Т.: Решение было принято правильное. Но я почувствовал, что люди устали. Был готов идти один. Для меня эта вершина особая. Но руководитель в последнюю очередь должен думать о своих желания и возможностях. Он отвечает за всех, а любое восхождение на восьмитысячник - это прогулка по лезвию бритвы.

ВОПРОС: Во время российской экспедиции на Эверест СМИ сообщали, что был выбран самый сложный маршрут. Сейчас с Лхоцзе история повторилась. Не была ли допущена ошибка? Существовал ли другой, относительно более простой способ подняться на гору?

М.Т.: Вы сейчас затронули тему специальную, которую достаточно сложно будет объяснить человеку, не связанному с горами. Если говорить в двух словах, то "более простой" маршрут существовал, но он был значительно протяженнее. Кроме того, в случае чего невозможно было быстро осуществить эвакуацию группы. Так что "легче" и "тяжелее" в приложении к гималайским восхождением понятия относительные.

ВОПРОС: Что следует добавить в подготовку новой экспедиции, учитывая опыт предыдущей?

М.Т.: Людей необходимо больше подержать вместе. Лучше узнать друг друга. Может быть, со стороны пригласить несколько человек, "не спасателей". А тогда только Ковалев был с Украины. Я его на свой страх и риск взял. За его спиной опыт нескольких восьмитысячников.

Я мог привлечь кого угодно. Контакты в альпинистском мире имеются. Но здесь можно и перестараться: экспедиции МЧС - это этап подготовки спасателей, а не просто чисто спортивное мероприятие. Все участники прибавили в мастерстве и сегодня в ПСС передают накопленный опыт, готовят новое поколение альпинистов-спасателей. Несомненно, сам факт организации гималайских экспедиций прибавит популярности МЧС и среди молодежи и в альпинистском мире. Деньги деньгами, но для любого высотника Гималаи это Мекка. К сожалению, внимание СМИ к такому важнейшему мероприятию было совершенно недостаточное. Иначе эффект был бы ещё значительнее.

ВОПРОС: Каковы дальнейшие планы?

М.Т.: Сейчас мы готовим фильм о восхождении, в котором пытаемся обобщить весь полученный опыт, рассказать о том времени, которое провели в Гималаях. Мы привезли из Непала 30 кассет документальных съемок. Надеюсь, получится интересное кино.

Кроме того, новое восхождение следует проводить осенью, и уже сегодня начать готовить новую экспедицию. Весной направить разведгруппу в Гималаи, еще раз попытаться найти тело нашего погибшего товарища. Снега весной будет меньше, зимой в Гималаях нет осадков, поэтому к весне на поверхности ледника появляется то, что было засыпано осенью. Спасатели-альпинисты на местах, по моим сведениям, ведут полноценную подготовку к экспедиции в надежде, что она состоится.

 

---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

 

На поклик далеких вершин

 

З висоти 30 років (1982-2012) про легендарне нічне сходження на Еверест (Джомолунгму, найвищу точку світу) з доброю пам'яттю згадуєш нашого земляка - славетного українця, Заслуженого майстра спорту з альпінізму, утішківця Михайла ТУРКЕВИЧА.

 

 

Світле полотно пам'яті зіткане з теплих спогадів сестри Лесі, племінниці Христини, друга дитинства Володимира Балан- дюка, учителів й учнів Утішківської ЗОШ І-ІІІ ступенів, односельчан, які спалахують у свідомості вогниками далеких вершин.

Захмарні незвідані далі вабили допитливого хлопчину змалку Михайлик надзвичайно любив пригодницьку літературу запальні ігри, подорожі, випробував себе на міцність, коли долав недосяжні верхівки дерев, стрибав униз в пісок кар'єру, сягав дна Західного Бугу Це був не простий екстрим, а поклик душі.

"Гори! їхні білосніжні, сліпучі куполи на фоні немислимо блакитної і глибокої синяви - чи не в них символ людської мрії, поклик якої віками тривожить запальні душі? І чи не кожному з нас відпущена своя висота у вибраній справі?! (вислів з книги Михайла Туркевича "Поклик далеких вершин" пояснює все). Особливо те, як мрія привела його, 15-річного, до Київського топографічного технікуму, згодом на роботу в Донецьк, в альпініс¬тський клуб, до сходжень в Карпатах (на Говерлу), в Кримських і засніжених Кавказьких горах, на Східну вершину Ель-брусу за якими височіла найза- повітніша - Еверест. Він мав саме той внутрішній світ терпля¬чості, витримки й почуття ліктя, який так потрібний альпіністу А ще його завжди зігрівало почуття любові до рідного краю, села, любої неньки, учительки місцевої школи, отчого дому, куди він завжди повертався, повний вражень і відчуттів подоланої вершини і небезпеки.

Михайло завжди пам'ятав, що гори можуть будуть прекрасні, як щирі друзі, й підступні, як злі вороги. Тому права на помилку не могло бути. Вони ж бо - найсуворіші екзаменатори на витривалість, відданість і дружбу Був переконаний і в тому, що саме у крижаній білій безмовності народжується тепло відносин.

"Швидше всього саме тоді, сп'янілий від першого ковтка гірської синяви, я й відчув непереборну жагу висоти. І це визначило в подальшому мій життєвий шлях альпініста". Справді, ніби йдеш з Михайлом в одній зв'язці стрімкими сходами життя, все вище й вище. Гори привели його до щастя - одруження з альпіністкою Світланою, народження сина Михайлика, майбутнього спадкоємця його нелегкої справи.

У 1978 році - зарахування до складу збірної СРСР, а в 1979 році - він уже у висотному альпінізмі (складне сходження на безіменну вершину Паміру висотою у 5490 м). В тому ж році - Альпи з боку Італії, район Доломітових Альп (мрія багатьох альпіністів) - маршрут, який закінчився для Хути Хергіані фатально, а Туркевич з групою товаришів подолав його успішно. Ще крок до найзаповітнішого здійснено.

У 1980 році - прискіпливий відбір на Гімалаї (Ура! Його зараховано до складу експедиції з 24 чоловік для поїздки в Пмалаї), у 1981 їх уже називають гімалайцями. І тренування, тренування. В пригоді ставали навіть ретрансляційні вишки, на яких Михайло повністю забезпечував свою потребу в лазанні. Якби не олімпіада, то почалося б сходження на Еверест. Атак штурм було відкладено до 1982^оку. І той час настав.

Він йшов в одній зв'язці з харків'янином Сергієм Бершовим. Вони були настільки здружені, так розуміли один одного, так відчували кожен рух, що це завжди приходило на допомогу в скрутну хвилину. Обдирали до крові руки, тримаючись за незначні виступи пронизливо холодного каменю, робили кріп-лення, забивали гаки, берегли під пуховиками дорогоцінне тепло компоту, запаси кисню і завжди були на зв'язку, щоб надати допомогу.

Незаперечний факт - 4-9 травня 1982 року при цьому незвичайному штурмі експе¬диція подолала Джомолунгму неходженим шляхом - ребром південно-західної стіни.

"Важко було? Так, часом навіть занадто. Мерзли, згоряли на сонці, горбились під тягарем наплечників. Але думки, що не пройдемо обраним маршрутом по стіні, не було.

Ми потрапили під владу Евереста і терпіли, терпіли, переходячи межі неможливого десятки разів. Живучи й працю-ючи в зоні смерті по кілька днів, часто без кисню.., відступити ми вже не могли, не було такої сили...Була вершина всіх вершин, і вона була вище нас".

Ту сміливість і наполегливість у досягненні мети виховала в ньому рідна земля, згадка про яку додавала сил і завзятості.

 

Ось як говорить український словесник, жителька села Утішкова, яке світлою крапель¬кою значиться на маленькому географічному атласі, певно, на знак знаменитого сходження її славного сина на Еверест, Зіновія Гулка:

- Михайло Туркевич саме в росах утішківських трав купав своє босоноге дитинство, вчився пізнавати світ, спішив робити добро, щоб хтось "утішився". І саме утішківська земля його взяла у свої обійми, коли відійшов у вічність (прах захоронено на сільському цвинтарі).

Всевічна дорога єднання приводить й альпіністів "Пром- АльпКлубу" (м.Донецьк) у село Утішків до могили друга й наставника, що піднявся на Еверест у 1982 році за покликом далеких вершин, - Туркевича Михайла Михайловича.

 

Алла АНДРЄЄВА "Воля народу"(Буськ) №26 21.06.2012 с.3

 

 

Сценарій акції  вшануваня пам’яті

нашого земляка, Михайла Туркевича.


Дата проведення: 22.03.2013 р.

Місце проведення: РНД (методичний кабінет)

Час проведення: 11.00 год.

 

  1 вед:  Легендарний альпініст, який 30 років тому першим із українців зійшов на Еверест, народився у Буському районі на Львівщині.

У селі Утішків, що за 60 кілометрів від Львова, нема людей, котрі можуть не знати імені Михайла Туркевича. І  якщо спитати: «Де живуть родичі альпініста, який ходив на Еверест?» – кожен знає, про кого йдеться, і покаже пальцем у бік вигону. Крайня хата – це оселя Михайла Туркевича. 2 2 вед: Тридцять років тому, 1982-го, він брав участь у першій радянській експедиції в Гімалаї. У зв’язці з харків’янином Сергієм Бершовим Туркевич здійснив перше в історії нічне сходження на Еверест.

Початок травня – сезон висаджування картоплі. Мешканці Утішкова пораються на полях і грядках. У селі пахне цвітом дерев. Хати й городи доглянуті. Для Лесі Петрів, сестри Михайла, весна 1982 року минула у тривозі.

– Ми з мамою сильно хвилювалися. Постійно чекали звістки від Міші, –згадує Леся Петрів. - Виглядали поштаря: «Ну де ж той лист?» Брат про нас не забував – писав, як тільки була нагода.

1 вед: На альпіністів покладали надзвичайні сподівання. Спортсмени мали зійти на Джомолунгму неходженим шляхом – ребром південно-західної стіни. Майже до самої вершини доводилося лізти крутим схилом, шукаючи у скелях виступи і використовуючи страховку. В умовах високогір’я, де навіть одягти черевики складно, для скелелазіння доводилося докладати нелюдських зусиль.

2 вед: Це найважчий шлях на Еверест серед тих, які прокладали до нас, – згадував згодом Михайло Туркевич. – Ми чіплялися руками й ногами, забивали гаки, підтримувати один одного на кожному метрі… Ми потрапили під владу Евересту й терпіли, терпіли, переходячи кордони неможливого десятки разів. Жили й працювали у зоні смерті по декілька днів, часто без кисню («зона смерті» – вище 8000 м. – ZIK). Але відступити ми не могли.

1 вед: Нічний «рекорд» Туркевича і Бершова не був спланованим… Удень 4 травня на вершину піднялися перші альпіністи із СРСР – Едуард Мисловський і Володимир Балибердін. Ближче до вечора від них надійшло тривожне повідомлення: сили вичерпуються, кисневі балони порожніють. Успіх, про який уже передали в Москву, міг обернутися трагедією… Туркевич і Бершов, котрі перебували у штурмовому таборі (на 350 метрів нижче), проти ночі кинулися на допомогу.

2 вед: Українська зв’язка зустріла першу групу на гребені гори. Першопрохідці зовсім недалеко відійшли від вершини й виглядали змореними. Туркевич і Бершов напоїли штурмовиків теплим компотом, передали кисневі балони – і все-таки кинулися на штурм вершини. Михайло підійнявся на Еверест дещо швидше, ніж Бершов (утім в альпіністських колах прийнято вважати, що зв’язка сходить одночасно).

1 вед: – Важко було повірити, що ми стояли на вершині – все вийшло якось несподівано. У нас не було повного усвідомлення моменту, – описував Туркевич.

Згодом усі четверо повернулися в штурмовий табір, а відтак спустилися вниз. Один із учасників походу якось зауважив: Туркевич і Бершов урятували всю експедицію.

2 вед: – Ми з бригадою інженерів-висотників будували у Новояворівську «Сірку». Я стежив за сходженням на Еверест – купував спортивні газети, дивився теленовини. Щодня, коли їхали на роботу, я в автобусі доповідав компанії про те, на якій висоті, за останніми повідомленнями, був наш Туркевич, – розповідає Володимир Баландюк, друг дитинства альпініста.

За словами Баландюка, Михайло дуже хвилювався перед експедицією, бо не знав, чи його візьмуть у команду. Зі всього Союзу відбирали найсильніших спортсменів. Туркевич був хорошим скелелазом, перемагав на чемпіонаті СРСР, але не мав досвіду висотних сходжень.

 1 вед: – Не можу сказати, що ми відчували якийсь захват після сходження, – каже Леся Петрів, сестра Туркевича. – Для нас із мамою було головне, щоби спустився живим-здоровим. Бо ми сильно переживали... Після повернення з Гімалаїв Міша приїхав у село. У нас у хаті було багато гостей. Він був компанійським – мав багато друзів.

У селі кажуть, що Михайло Туркевич не задирав носа і не хвалився своїми досягненнями. Вдаватися у деталі теж не любив. Навіть родичі альпініста дізнавалися про його гірські пригоди здебільшого із книжок та газет.

2 вед:  Туркевич змалечку проявляв інтерес до висоти: лазив на дерева, на будівлі. Займався спортом: за кілька метрів від хати, на вигоні, є футбольне поле; на подвір’ї були турнік і штанга.

– Він був дуже швидкий, усюди його було багато. Де висота – старався туди потрапити, – пригадує сестра Леся. – На ріці Буг у нас є шлюз, бетонна стіна. Міша там купався і по тій гладкій стіні, шукаючи зачіпки, лазив угору. Всі сосни були його. Ніхто із хлопчиків не вилазив так високо на сосну, як він. Потім брат казав, що це були перші спроби у скелелазінні. Хоча в такому маленькому віці він ще навіть не знав, що є такі високі гори.

1 вед:  Михайло Туркевич доволі рано пішов із батьківського дому. У 15 років поїхав вчитися до Києва. По навчанні перебрався в Донецьк і там професійно зайнявся скелелазінням. Досяг значних успіхів у альпінізмі. Був ініціатором зведення альпіністської бази в Зуївці біля Донецька, нею зараз опікується його син Михайло. 1992 року Туркевич керував першою українською експедицією на Джомолунгму. Група спортсменів мала вийти на вершину по маршруту, наближеному до «Евересту-82». Альпіністам не вдалося зійти на пік – забракло якихось ста метрів… Перша успішна українська експедиція побувала на Евересті аж 1999 року. В останні роки життя працював у МНС Росії. Був заступником начальника Центру підготовки рятувальників МНС Росії, проживав у Москві. Автор програми

підготовки рятувальників, якою продовжують користуватися.

 2 вед:  – Він дуже нам допомагав, – розповідає Христина, племінниця Михайла Туркевича. – Я змалечку лишилася без батька, то дядько нас підтримував. Приїжджав у гості, привозив гостинці. Я їздила до нього в Москву, ми вибирали плаття на випускний вечір.

На той випускний Михайло Туркевич і сам приїхав у село. Літо 2003 року – то були його останні відвідини Утішкова.

– Випускний був дуже веселий, ми тішилися. А через півтора тижня прийшла телеграма: «Помер Михайло-старший»… Для нас то був шок. Я не знала, що маю робити. Весь світ зупинився, – розповідає сестра Леся. – Бувало, брала телефон і набирала його номер. Мені здавалося, що брат візьме слухавку і я почую рідний голос.

1 вед:  Туркевич заповів кремувати його тіло, а прах висипати у льодову тріщину в горах. Альпіністи дуже часто вибирають собі саме такий спосіб поховання. Утім мати Михайла Валентина Петрівна (тоді вона ще жила) наполягла на тому, щоби сина поховали у рідній стороні, куди завжди зможуть прийти родичі. Урну з прахом привезли в Утішків і захоронили в могилі поряд із батьком Михайлом.

На скеледромі біля селища Зуївка регулярно навесні й восени донецькими альпіністами й скелелазами проводяться змагання з техніки альпінізму «Пам'яті Михайла Туркевича».

 

Сценарій підготувала Любов Огородник, методист відділу культури та туризму Буської РДА



Обновлен 13 апр 2015. Создан 03 июн 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
ААААААААА