Орися Грицина-Матешук - поетеса, політв

 

Орися Грицина-Матешук - поетеса, політв

Біографічний нарис



Орися Грицина-Матешук
(*22.01.1929)

Народилася вона на славній Олеській землі (Львівщина), в селі Теребежі. Батько – Андрій Грицина боровся за незалежність України в лавах січових стрільців як воїн Української Галицької Армії, організував у рідному селі осередок "Просвіти". У 1939 році, рятуючись від сталінських людоїдів, сім'я переїхала до Львова, де Орися стала активною учасницею оунівського підпілля. 1945 року, в річницю смерті брата Романа, який загинув у бою з військами НКВС біля села Перегноїва на Золочівщині, дівчина вступила в Юнацтво ОУН, пройшовши короткий ідеологічний вишкіл, стала членом ОУН (псевдо "Маківка").

Восени 1945 року відбулася зустріч "Маківки" з "Монетою" – членом Крайового Проводу ОУН Катрусею Зарицькою. Зустріч організовував і подбав про безпеку її учасниць референт ОУН Григорій Лисак ("Летун"). "Маківка" дістала відповідальне завдання: перейти зі школи №5 в школу №3, куди ходило багато дітей з львівських передмість, серед яких необхідно було проводити ідеологічний вишкіл. Орися з великим ентузіазмом виконувала підпільне завдання.

Поширення націоналістичної ідеології Орися продовжувала і в Львівському університеті, до якого вона вступила у 1947 році. Москва з тривогою стежила за підвищенням рівня національної свідомости українського народу, тож, організувавши вбивство свого агента Ярослава Галана, кадебісти приписали справу українським націоналістам і використали свою брехню як привід для поширення репресій проти українців.

Люба Пальчевська, Богдана Грабелько, Люба Васараб, Дануся Демчук, Нуся Бойко, Орися Ліщук, Дарця Карпа, Валя Петрів, Тарас Максимович, Євген Олексів, Володимир Олійник, Зенон Кокот, Мирон Проців, Роман Український, Володимир Скорик – ці учні школи №3 були на шкільних зборах названі буржуазними націоналістами. Такі інсценівки влаштовувалися з наказу окупаційної влади для того, щоб використовувати їх як привід для посилення терору. Розгулу антиукраїнських репресій сприяв і приїзд до Львова Микити Хрущова у 1947 році. Різко зросла кількість арештів серед найбільш свідомої української молоді.

Для того, щоб спантеличити сталінських людоловів, якби вони раптом вийшли на слід Орисі, вона за вказівкою станичної провідниці змінила псевдо і стала "Бистрицею". І все ж конспірація її не врятувала.

Вкраїні рідній присягала

Служити вірно все життя.

В бою за волю обіцяла

Боротись поруч із УПА.

Таких її віршів, що підносили дух українських хлопців та дівчат, було багато зібрано під час більш як річного слідства в тюрмі Лонцького. В зачитаному на суді "обвинительном заключении" було сказано, що вона "обвиняется в том, что в 1945 году вступила в антисоветскую организацию ОУН, писала антисоветские стихи и письма антисоветского националистического содержания, в которых клеветала на советскую действительность. Восхваляла подполье ОУН, борьбу молодежи против советской власти, призывала к борьбе за создание так называемой "самостийной Украины".

22 березня 1949 року Військовий трибунал МВС Львівської области засудив Орисю Грицину до вищої міри покарання. Стаття 54-1"а", за якою її судили, вважалася розстрільною, але тоді якраз був період, коли Сталіну треба було погратися в показну демократію перед ООН, тож смертна кара була тимчасово скасована. 19-річній "Бистриці", як і багатьом схожим на неї, було дозволено повільно згинути в умовах концтабору.

Та Орисі знову пощастило: нарешті вмер Сталін. Через два роки закінчилася її каторга.

У 1956 році вона вийшла заміж за відомого лікаря-політв'язня Ростислава Матещука. Всього декілька днів не дожив він до їхнього золотого весілля – помер у березні 2006 року. Донька Леся захистила докторську дисертацію, стала професором Львівського медичного університету імені Данила Галицького.

Для Орисі Андріївни та її однодумців новий етап національно-визвольної боротьби почався у 1989 році. Впродовж 1989–1995 років очолювала перше об'єднання колишніх політв'язнів – Львівський клуб репресованих імені Михайла Сороки.

Своїми роздумами про долю України мудра, мужня і шляхетна жінка ділиться зі співвітчизниками в нових книгах, що виходять з-під її пера. 2003 року побачила світ поетична збірка "Відважні, щирі, неповторні", потім спогади: "Незабутня Софія Караффа-Корбут" (2004 рік), "Олеська земля – земля героїв" (2006 рік), "А ми не скорилися" (2007 рік). Вона згадує про вірних друзів-революціонерів, які стали політв'язнями; про перші кроки боротьби проти поневолювачів у загальноосвітніх школах №№3, 5; про навчання в університеті, поновитися в якому в 1955 році не вдалося (влада заборонила зробити це); про те, як здобувала освіту в Харківському інституті культури (бібліотечний відділ), як заробляла пенсію у бібліотеках Львова.

На рідних землях Олеся – "Бистриця" оточена великою шаною і любов'ю. Брала активну участь в утворенні Олеського цвинтарного меморіалу "Ми вмерли, щоб Україна жила".

Сторінки, прикрашені розповідями про славне життя Орисі Матещук-Грицини, назавжди залишаться у літописі України.

м. Олесько Львівської області Мирослав ПАСТУШОК, старший викладач-історик http://cun.org.ua

 

 

                   «ЗА ВОЛЮ РІДНОЇ КРАЇНИ

                   ВІДДАТЬ ГОТОВА Я ЖИТТЯ»


Вчора, 22 січня, у День Соборності, відзначила 85-літній ювілей наша славна землячка Ірина (Орися) Матешук-Грицина – українська патріотка, знана авторка багатьох книг, статей, нарисів, поезій і споминів про пережите. Багато звідала в житті ця доброзичлива і непересічна жінка, отримавши у свої юні 18 літ 25 років сталінських таборів за одну-однісіньку провину – любов до рідної землі, єдиної і неповторної України. Схиляючи голову перед мужністю невтомної громадської діячки і просвітянки Ірини Матешук, 22 серпня 2011 року на врочистій сесії районної ради депутати УІ демократичного скликання присвоїли нескореній олещанці і ще дев’ятьом достойникам Бущини звання «Почесний громадянин Буського району» та нагородили їх нагрудним знаком.

         Ірина (Орися) Матешук (до заміжжя Грицина) – постать яскрава, рвійна, талановита. Вона походить з одеської патріотичної родини, відтак до національно-визвольної боротьби долучалась ще в юності. Вже у чотирнадцять за рекомендацією брата Романа (який у 1944 році загинув за волю України) Ірина стає членом Спілки української молоді, а згодом -членом ОУН.

         1947 року, коли вступила на факультет української філології Львівського університету, дівчину вперше заарештовують. Вдруге це трапилось через рік- у 1948 – просто на вулиці. А в березні 1949 військовий трибунал засудив Ірину Грицину на 25 років позбавлення волі. Отримала, так би мовити, недоброї пам’яті «котушку» сталінських таборів – й тільки за те, що так сильно любила Україну і прагла бачити її вільною і незалежною.

         Після шестимісячного слідства в тюрмі «На Лонцького» було пред’явлено звинувачення, що Грицина Ірина Андріївна «в 1945 году вступила в антисоветскую организацию ОУН, писала антисоветские стихи и письма антисоветского националистического содержания, в которых клеветала на советскую действительность,большевитскую партию и ее руководителей. Восхваляла подполье ОУН, боротьбу молодежи против Советской власти, призывала к борьбе за создание так називаемой «Самостийной Украины».

         Так після суду Ірина Грицина опинилась у «Бригідках», де її радісно зустріли подруги, з якими під час слідства була разом у 59 тюремній камері. Покарання довелося відбувати в Комі АР, таборах суворого режиму Інти, Абезу та в Казахстані. Але, що головне, навіть там, у концтаборах, ширився рух опору.

         1947 року на Воркуті під керівництвом Михайла Сороки була створена підпільна організація «ОУН-Північ», а в інтинських таборах – підпільне об’єднання «Північне сяйво», членами якого були не тільки українці. На жаль, на слід підпільників натрапили сталінські сатрапи і за вироком військового трибуналу 26 жовтня 1950 року 15 членів цієї організації були розстріляні, а понад 20 отримали додаткові терміни ув’язнення. Так усі вони, як герої, назавжди залишились у пам’яті друзів.

         Лише один Бог і вона сама знає, що довелося пережити за нестерпні роки ув’язнення. Звільнення принесла «хрущовська відлига» і в 1955 році нескорена галичанка повертається до Львова. Правда, в університеті поновитись уже не вдалося, тому дівчина вступила до культосвітнього технікуму, далі – заочна освіта в Харківському бібліотечному інституті. А вже у 1956 році, коли молодий лікар з Білорусі Ростислав Матешук, який врятував життя багатьом в’язням Інтинського табору, вийшов на волю, Орися вийшла за нього заміж і прожила з ним 50 років щасливого шлюбу (Ростислав Матешук помер у березні 2006 р.). Виховали доньку Лесю, нині вона професор Львівського медичного університету.

         Як тільки в повітрі забриніло свободою, Ірина-Орися Грицина активно долучилась до національного відродження. Впродовж 1989-1995 рр. вона очолила перше об’єднання колишніх політв’язнів – Львівський клуб репресованих імені Михайла Сороки.

         А ще завжди підтримувала своїх друзів теплом щедрого серця, зігріваючи  тих, кому важко, з непідкупною любов’ю вона пише про них у своїх книжках. Каже, що переконана: добро та віра в Бога перемагають найстрашніше зло.

         Орися Матешук – автор низки статей і нарисів, які друкувалися в українських і зарубіжних виданнях. Вона прекрасна поетеса. З-під її пера вийшли збірка поезій «Відважні, щирі, неповторні» (2003) та книги спогадів «Незабутня Софія Караффа-Корбут» (2004), «Олеська земля – земля героїв» (2006), а також «А ми не скорилися» (2007) р.), «Без надії сподіваюсь» та «А ми лишилися людьми» (2011) – як посвята друзям по боротьбі та каторзі.

         Ірина (Орися) Матешук також активний член Товариства «Просвіта». До слова, свій 80-літній ювілей вона відзначила у колі земляків-односельчан і просвітян на одеській землі разом із відомим хором «Нескорені» - лауреатом численних конкурсів і фестивалів, який завітав разом з нею зі Львова.

         Ця нескорена жінка, з вуст якої зринули слова «За волю рідної країни віддать готова я життя» - живе уособлення історії нашої держави, її визвольної боротьби, а ім’я Ірини (Орисі) Матешук-Грицини увіковічнене в її працях і золотом викарбуване в пам’яті сучасників. Тож від імені усього колективу часопису «Воля народу» бажаємо ій подальшої праці на благо України.

 

Ірина ГАЄВСЬКА

Воля народу 23 січня 2014 року № 4(2185) с.5.



Обновлен 30 авг 2014. Создан 13 июн 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
ААААААААА