Маркіян Шашкевич - поет, просвітитель

 

Маркіян Шашкевич - поет, просвітитель

Бібліобіографічний нарис



Маркія́н Семе́нович Шашке́вич


(6 листопада 1811, Підлисся — †7 червня 1843, Новосілки Лісні Золочівський повіт (тепер Буський район)) — український письменник, поет-зачинатель нової української літератури в Галичині, священик, культурно-громадський діяч, речник відродження західноукраїнських земель. Очолив «Руську трійцю», ініціатор видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837). Виступав за рівноправність української мови з польською.

Біографічні відомості

Народився в селі Підлисся Золочівського повіту в сім'ї священика. У 1838 закінчив Львівську духовну семінарію, був вільним слухачем Львівського університету, та, закінчивши семінарію — парафіяльним священиком у селах Гумнисько та Новосілки Буського району.
Під час навчання в семінарії Шашкевич спільно з Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем згуртував національно свідому молодь (І. Білинський, Ф. Мінчакевич, М. Козловський, А. Величковський, Г. Ількевич та ін.) на боротьбу за національно-культурне відродження на західних землях, зокрема за відродження народної мови в письменстві й церковних проповідях (див. «Руська трійця»). Вислідом їхньої діяльності була підготовка рукописів збірок авторських поезій слухачів духовної семінарії «Син Руси» (1833) і «Зоря» (1834), які через цензуру не побачили світ, а головно — виданого у Будапешті альманаху «Русалка Дністровая» (1837), яка вирішально вплинула на національне відродження та розвиток української літератури в Галичині.

Поетична спадщина
Перший опублікований вірш Шашкевича «Голос галичан» появився в 1835. Крім кількох інтимно-ліричних поезій («До милої», «Туга за минулим», «Думка»), Шашкевич писав переважно вірші патріотичного характеру («Руська мова», «Дайте руки», «Слово до чтителей руського язика», «Побратим», «Лиха доля» та ін.), також на історичні теми: «Хмельницького обступлення Львова», «О Наливайку», «Болеслав Кривоустий».Поетична спадщина відносно невелика, але високо оцінена І. Франком та пізнішими дослідниками

Інші видання

У 1836 Шашкевич опублікував брошуру «Азбука і Abecadlo» (1836), спрямовану проти спроб заведення в українській мові латинської абетки. Переклав частину «Слова о полку Ігоревім» та Святого Письма (Євангеліє від Матея і Йоана) на народну мову (1842). Посмертно Я. Головацький видав Шашкевича «Читанку» для малих дітей (1850).
[ред.] Смерть і похорони
Помер Шашкевич у злиднях від туберкульозу і був похований у Новосілках Лісних. Слава пробудителя національної свідомості й зачинателя нової української літератури в Галичині почала зростати посмертно. У 1893 тлінні останки його перенесено до Львова. 1911, у століття народження письменника, відбулося величаве шашкевичівське свято з поставленням йому на Білій Горі хреста-пам'ятника.
Посмертне вшанування
За новіших часів культ Шашкевича зростає як реакція на русифікацію України й асиміляцію українців у діаспорі. У 1959 в Підлиссі відкрито літературно-меморіальний музей, а в 1962 — поставлено бронзове погруддя Шашкевича.
У канадському місті Вінніпег в 1962 було засновано Інститут Маркіяна Шашкевича, який з 1963 видавав на протязі 25-ти років збірник «Шашкевичіяна» та «Бібліотеку Шашкевичіяни», (редактор М. Марунчак). У 1944 там і споруджено пам'ятник із бронзовим погруддям Шашкевича, а в 170-річчя народження — в імені Шашкевича названо місцевий парк.
В 2003 ім'я Шашкевича присвоєно Бродівському педагогічному коледжу.
Маркіян Шашкевич на Заході

Збірник «Маркіян Шашкевич на Заході» (Вінніпег, 2007)
У 2007 появився з нагоди 195-ї річниці від народження Маркіяна Шашкевича та в 45-ліття діяльності Інституту-Заповідника Маркіяна Шашкевича у Вінніпезі збірник «Маркіян Шашкевич на Заході», завдання якого — кинути «...додаткове світло на особу пробудника Галицької Руси Маркіяна Шашкевича, на його однодумців та на саму добу, яку вони творили.»

У видання входять статті й доповіді на такі теми:
• Шашкевич на Заході
• Шашкевичева доба
• До біографії Шашкевича
• Роля Шашкевича
• Шашкевич і мова
• Шашкевич і фольклор
• Шашкевич у літературній критиці
• Культ Шашкевича
• Спомини


Твори

• "Веснівка"
• "О Наливайку"
• "Олена"
• "Руська мова"
• "Слово для чтителей руського язика"
• "Хмельницького обступлєніє Львова"
• "Ярослав"

Література

• Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954—1989.(укр.)
• Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
• Я. Розумний (ред.), Маркіян Шашкевич на Заході, Інститут-Заповідник Маркіяна Шашкевича, Вінніпег, 2007.
• Никола з Николайова (Микола Устиянович). Згадка за Маркіяна Шашкевича во вічную Єго память. — Л., 1848 (2 вид. — Вінніпеґ, 1968)
• Тершаковець М. До життєписи Маркіяна Шашкевича з додатком Матеріали-документи // ЗНТШ, т. XIX. — Л., 1906
• Маркіян Шашкевич. Руська письменність. — Л., 1911
• Лепкий Б. Маркіян Шашкевич. — Коломия, 1912
• Возняк М. Писання Маркіяна Шашкевича // Зб. Філол секції НТШ. т. XIV. — Л., 1912
• Попович Д. Маркіян Шашкевич на тлі відродження Гал. України. — Мондер, 1943
• Білецький О. Русалка Дністрова // Від давнини до сучасности, т. 1. — К., 1960
• Шах С. О. Маркіян Шашкевич і гал. відродження. — Париж-Мюнхен, 1961
• Білецький О. Слово про Маркіяна Шашкевича. — Л., 1961
• Марунчак М. Маркіян Шашкевич на тлі доби. — Вінніпеґ, 1962
• Гуменюк М., Кравченко Є. М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький. Бібліографічний покажчик. — Л., 1962
• Луців Л. Маркіян Шашкевич. — Джерсі Сіті, 1962
• Гребільський Г. Письменники Зах. України 20-50 pp. — К., 1965
• Шалата М. Маркіян Шашкевич, життя і творчість і гром.культ. діяльність. — К., 1969
• Петраш О. Руська Трійця. — К., 1972
• Kozik J. Ukraiński ruch narodowy w Galiciji w latach 1830—1848. — Kr., 1973


Слово Владики Ігоря про М. Шашкевича

Опублікував: Тарас
Sunday, 03 June 2007
Слово Владики Ігоря про М. Шашкевича у день перенесення його пам'ятника на територію новозбудованої семінарії у Львові
Всесвітліший отче Ректоре Богдане та Борисе!
Всечесніші отці, достойні знавці творчості о. М. Шашкевича, гості!
Дорогі семінаристи!
У кожному народі, як на зоряному небозводі, є постаті різної яскравості і величини. Одним серед таких постатей українського народу є Маркіян Шашкевич, котрий народився, виріс і працював на нашій українській землі - у Галичині. Жив Маркіян недовго, всього 32 роки (1811-1843), а якою яскравою зорею засвітила його постать. У чому полягає його заслуга перед українським народом, через що народ так велично вшановує його пам'ять? Його ім'я носять багато українських шкіл й навчальних чи інших просвітницьких закладів в Україні, і на поселеннях. Його ім'ям названі вулиці, площі, встановлені пам'ятники тощо. На горі, біля пам'ятника, який встановлено коло села Підлисся, де народився М. Шашкевич, щорічно в першу неділю серпня збирається народ на урочисте вшанування пам'яті людини духу та віри. Все це говорить про те, що український народ високо оцінює те, що М. Шашкевич зробив для народу. Людина з дитинства виробляє собі спосіб життя, який неначе річкова вода тече певним руслом до часу, допоки якась перешкода на її шляху не змусить її зміцнити свій напрям. Така зміна життя від загальноприйнятого способу була викликана у М. Шашкевича певною обставиною. Із передання знаємо про таку легенду, яка буцімто пояснює майбутні дії о. Шашкевича:
«По селах і містах ходив бідний єврей, котрого називали "вічним". Він, казали, не може померти, блукає по землі за те, що коли Ісус ніс хрест на Голгофу і був зімлів, а жінки хотіли йому дати води, підійшли до криниці, яка була на подвір'ї у цього "вічного" юдея, але він не дозволив набрати води. Тепер за кару юдей ходив по землі обідраний і бідний, і просив милостині. Діти юрбою бігали за ним і кричали: "Чому ти не дав напитися води?" Одного разу серед дітей, які бігали за юдеєм, був і М. Шашкевич. Юдей повернувся до дітей і кричав: "А ти чому не дав напитися?" Кричачи так, юдей одночасно показував рукою на ту чи іншу дитину. Серед тих, на кого показував юдей рукою, був і Маркіян. І з того часу Маркіян подумав, як би він був поступив, коли б був на місці юдея. "А ти чому не дав напитися?" - часто вчувалося йому, І він думав, кому, чого і коли він не дав напитися. Відповідь йому на це питання прийшла пізніше. Він зрозумів, що весь український народ відчуває спрагу рідного слова, рідної мови, своїх звичаїв. Розуміємо, що це - легенда, котра містить правду про певні утиски, котрі терпів наш народ, у його час, від австрійського уряду».
А чи може він її заспокоїти? Чи зможе спраглого напоїти?
Маркіян починає думати над тим, як українську мову, яка названа мовою простолюддя, зробити мовою, рівною мовам інших народів. Український народ був в основному неписьменний. Знищити мову означало знищити націю. Щоб зберегти націю, потрібно було відродити мову. Потрібні були школи, в яких би навчали не іноземною, а рідною українською мовою. Рівно ж, потрібні були книжки і журнали українською мовою. Потрібно було, щоб люди чули промови і проповіді на рідній мові, а не на іноземній, яку вони мало розуміли. Для цього потрібно було людей відважних, енергійних, які б пішли проти встановлених традицій. І М. Шашкевич рішає бути одним із таких людей, віддати себе самого, щоб заспокоїти спрагу рідного народу за рідним словом. Він - енергійний, наполегливий, сміливий, готовий на самопожертву, на подвиг, шукає однодумців і співпрацівників у справі відродження української мови. Він знаходить їх в особі Івана Вагилевича, людини палкої вдачі, із широким польотом фантазії, що прагнув рішучих дій; та Якова Головацького - людини ініціативної, ділової, працелюбної, поміркованої і обачливої. Всі троє організовують гурток західно-українських письменників під назвою "Руська трійця", який очолив М. Шашкевич.
"Руська трійця" почала нелегку працю над відродженням української мови, дбаючи про культурне відродження західноукраїнського народу. На своєму шляху вони зустрічали великі перешкоди, але завжди йшли вперед, перемагаючи всі перешкоди. І як ранішню зорю, що провіщувала настання світлого дня, вони дарують людям безсмертний альманах «Русалка Дністрова». У своїй діяльності вони сміливо переступають встановлені тодішні правила - виголошувати промови і проповіді іноземною мовою, яку народ не розумів, тому користь з таких промов і проповідей була мала. Вони говорять до народу українською мовою, яка була йому рідна, близька, мила, зрозуміла. Очі людей наповнювались сльозами від радості почутого рідного слова. Він, як семінарист, а потім священик, показав велику любов до рідної мови, культури, традиції, тощо. Наражався на небезпеку, але пам'ятав значення мови у житті людей, що почувалися українцями. Подібну, хоч вже й не таку ситуацію, зустрічаємо сьогодні, де певні кола людей, хотіли б знівелювати та заперечити нашу мову.
Вшановуючи пам'ять М. Шашкевича, вдумуючись в цю обставину, яка спрямувала життя М. Шашкевича на шлях служіння народу, ми згадуємо вислів: "А ти чи дав напитися?" Може ці слова тепер звернені і до нас: "Чи дали ви напитися?" "Чи кожен з вас дав напитися?" Виникає питання - кому і чого?
В першу чергу Ісусові, котрий живе серед нас і прагне нашої любові. В другу чергу, це нашим ближнім, які спраглі любові, добра і милосердя. Світ відчуває спрагу діл милосердя. Тільки вони можуть вгасити спрагу народу і окремої людини. Тільки вони можуть змінити світ на краще. Нехай слова: "А ти чи дав напитися?" - запишуться глибоко у нашому серці і постійно спонукують нас до чинення діл милосердя. Роблячи діла милосердя, які вимагає від нас Христос, ми не тільки позитивно впливаємо на зміну людей в цілому і окремої людини, а й самі йдемо дорогою, яка веде до неба.
Вшановуючи пам'ять М. Шашкевича, звертаючи увагу на цей перенесений із його зображенням пам'ятник, пошануймо нашого великого священика і патріота-українця, котрий прожив не багато , але служив мудро: «За короткого часу ставши досконалим, він виповнив довголіття» (Мудр 4,13). Берімо приклад із цього великого подвижника, котрий за недовгий період часу, посвятився цілковито на служіння Богові та своєму любому народові. До нього та його друзів і членів "Руської трійці", скажемо їм словами І. Драча:
«Земний уклін вам, хто відстояв свій вік,
свій дім, свій чесний хліб,
Не онімечили святої,
Не спольщили, хоча й могли б.
Ми ладні руки цілувати
Тому, хто у страшній порі
Зберіг для нас дзвінкі Карпати
І мову голубу зберіг».
+ Ігор
2.06.2007р.Б.
Оновлено ( Sunday, 03 June 2007 )


ПОЕЗІЇ

СЛОВО ДО ЧТИТЕЛЕЙ РУСЬКОГО * ЯЗИКА

Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде,
Най щезають тяжкі туги,
Ум, охота най засяде.
Разом, разом, хто сил має,
Гоніть з Русі мраки тьмаві,
Зависть най нас не спиняє,
Разом к світлу, други жваві!
[1833]



ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ОБСТУПЛЕНІЄ ЛЬВОВА 1

(Строєм народної пісні)

Ой у чистім полі да близько дороги,
Там стоїть наметець великий, шовковий,
А у тім наметці стоїть стіл тесовий
Да гетьман Хмельницький сидить конець стола,
Молодці-козаки стоять доокола.
Да гетьман Хмельницький пише дрібні листи,
По всей Україні розсилає вісти.

Військо куренноє в поход виступало,
Ляхи розроняло да Львів обступляло. /40/
Як гетьман Хмельницький кіньми навернув —
Та й Львів ся здвигнув;
Як гетьман Хмельницький шаблею звив —
Та й Львів ся поклонив.
На розсвіті з замку із рушниць стрілєли,
А смерком козаки замок підпалили
Да раненько доокола весь Львів обступили.
Ударили з самопалів — двори погоріли.
А гетьман Хмельницький посли посилав,
Словами промовляв:
«Як будете миритися,
На окуп винесіть три миси червоних,
На окуп виведіть сто коней вороних.
Як будете битися,
Мечами рознесу мури високії,
А кіньми розорю двори біленькії».
А у Львові рано всі дзвони заграли,
А високі ворота остіжом упали.
[1834]





О НАЛИВАЙКУ 1

Що ся степом за димове густо закурили?
Чи то мрачка осідає, стеляться тумани?
Не мрачка то осідає, не туман лягає,
Гей, то ляхів сорок тисяч в поход виступає.
А в неділю на розсвіті полк козацький скорить,
Тогди молод Наливайко до коня говорить:
«Ступай, ступай, ворон коню, бистрими ногами,
Недалеко Біла Церков, йдуть ляхи за нами».
Гей, по степу віє вітер по густих бур’янах,
Гей, там блищать довгі списи в сивеньких туманах.
У Гуманю 2 дзвонять дзвони і мир б’є поклони,
Надлетіли з чужих сторон чорнії ворони.
Збиралися козаченьки, радитися стали,
По далекій Україні посли розсилали.
А у місті Білій Церкві лиш звізди згасали,
Ударили з самопалів, і коні заграли.
Тогди постиг Наливайко, під ним кінь іграє.
«Гей, молодці, за свободу!» — до них промовляє.
Вздовж списами городили зелені байраки,
Уставляються по степу молодці-козаки.
Гей, там ляхів сорок тисяч, — дим в’єсь по болоні,
Від розсвіту аж до смерку ржуть бистрії коні.
Гей, там гримлять з самопалів, орють копитами,
Та степ кровця сполокала, зволочен трупами.
Гей, на степу густа трава, степом вітер віє,
Не по однім козаченьку стара неня мліє.
Гей, на степу сивий туман, кургани курились,
Не по однім козаченьку вдовиці лишились.
Тогди молод Наливайко зачав утікати,
За ним в погонь вражі ляхи, не могли здігнати.
А на Дніпрі на порогах плине чайків триста,
Вертайтеся, вражі ляхи, з соромом до міста.
[1833 — 1834]






БОЛЕСЛАВ КРИВОУСТИЙ ПІД ГАЛИЧОМ
1139 [р.]

Не згасайте, ясні зори,
Не вій, вітре, зниз Дністра,
Не темнійте, красні звори,
Днесь, Галиче, честь твоя!

Бо хто русин, підлітайте
Соколами на врага!
Жваво в танець, заспівайте
Піснь веселу: гурра-га!

Побарися, облак тьмистий,
Ще годинку, ще постій,
Тобі прийде розповісти
Славний руський з ляхом бій.

Од Бескида 1 аж до моря
Піснь весела загула,
Від запада аж де зоря
Чути голос: гурра-га!

Покрай Дністра, край бистрого
Ясний сокіл там жене,
Ярополка київського
Скоропадний кінь несе.

Гей, хто русин, за ратище,
В крепкі руки меч ясний,
Шпарка стріла най засвище:
Гордий ляше, день не твій!

Не оден ти город красний
Лютим мечем розметав,
Руки не оден нещасний
По родині заломав!

Нині щезла пуста слава,
Скверний розірвавсь вінець,
Сорок восьма крвава справа 2,
Гидний дала ти конець.

Бач, Болеслав гордовитий
Поклоном низеньким впав,
Враг, напасник сановитий,
На чужім коні втікав.

Радость, радость, галичани!
Не загостить більше враг,
Грими, Дністре, шуми, Сяне! 3
Не прискоче вовком лях!

[1834]






ТУГА

Крутий берег, по березі трава зелененька,
Серед трави край берега калина червенька.
Своє гіля буйненькоє сумно в воду клонить,
Своє листя дрібненькоє по водоньці ронить.
Скоро смеркнесь, голуб сивий сюди прилітає,
Нічку гуде, нарікає, ранком ізлиняє.
Нічку плаче, жалкуєся, рясні сльози ронить,
На розсвіті ізлиняє, в темні ліси гонить.
На темнії ліси гонить та й зворами блудить,
Там горює, униває, тяжко серцем нудить.
Весна одна перецвіла, минула і друга,
Вже і третя засіяла, не минає туга.
І все голуб прилітає, на гілі сідає
І головку к листям тулить, плаче і ридає:
«Де злетіла-сь, голубонько, сивенька, миленька?
Щезла-сь з ними, лишилася година сумненька.
Ні тя мислями змислити, ні думков здумати,
Ні очами тя глянути, лиш згадков згадати.
Світ ми мерзкий, нічка мила, голублюся з тьмами,
Мари — дружба, ліси — хата, гоню за зморами. /43/
А бодай ви, лихі води, в лугах заблудили,
Що ви мою ясну зорю та під себе вбили.
Люта би вас буря в мраку та дрібну розбила,
Та й дрібну мраку розбила, сліду не лишила.
А бодай вас жарким літом дуга випивала,
А зимою студінь люта навік ледом стяла.
Ой ти, водо, ти бистрая, лиха розлучнице,
Поган-татар нехай гидке в тобі миє лице.
Щастя моє перебилось, доля вже минула,
Мов ластівка скорокрила в безвісти злинула».

ПІДЛИСЄ

Шуми, вітре, шуми, буйний,
На ліси, на гори,
Мою журну неси думку
На підлиські двори.

Там спочинеш, моя думко,
В зеленій соснині,
Журбу збудеш, потішишся
У лихій годині.

Там ти скаже дуб старенький
І єдин, і другий,
Як там жив-єм ще маленький
Без журби, без туги.

Там ти скаже та соснина
Й всяка деревина,
Як там грало серце моє,
Світала година.

У садочку соловійчик
Щебетав пісеньки,
Розвивав ми пісеньками
Літа молоденькі.

Там колодязь студененький,
А дуб воду тягне;
Не так щастя, як той води
Моя душа багне.

Підлисецька горо біла!
Як тебе не бачу,
Так ми тяжко, так ми сумно,
Що трохи не плачу.

Веселая сторононько!
До серця-сь припала,
Душа тебе, як милого
Мила забажала.

Там-то любо, там солодко,
Весело і мило!
З миленькою у любощах
Вік би ся прожило!






НАД БУГОМ

Гей, річенько бистренькая,
Гей, стань подивися,
Як я плачу, як горюю,
Зо мнов пожурися!

Твої води веселенькі,
В них рибонька грає;
Моє серце розпукаєсь,
Від журби ся крає.

Трава к тобі з любощами
З берегів ся хилить,
Вовня єї поцілує
І наперед стрілить.

Моє серце бідненькеє
Радощів не має,
Лиш розлуку із долею,
Лиш сльозоньки знає.

Рано встану та й заплачу,
І вечором плачу;
Доле ж моя веселійша,
Коли ж тя обачу?

Журбо, тяжка розлучнице,
Чом не пропадаєш!
Доле ж моя, зоре моя,
Коли ж засвітаєш!?

Ой річенько бистренькая,
Ой стань подивися,
Як я плачу, як горюю,
Зо мнов пожурися!

Утішк[ів] 13 майка * 1838

 

Новосілки: Остання зупинка

 До 200-ліття о. Маркіяна

 

   Життєва дорога Маркіяна Шашкевича була тяжка, шлях тернистий, як і в багатьох галицьких священиків. П'ять років служив душпастирем о.Маркіян, переїжджав із села до села: Гумниська, Нестаничі й, нарешті, опинився у Новосілках Лісних Золочівського округу (нині Новосілки Буського району

 

   Новосілки... Остання зупинка в життєвій мандрівці славетного поета. Село тоді належало дідичам Вин­ницьким. До М.Шашкевича у селі парохом був Михайло Козловський. Він розумів, як важко Маркіянові у Нестаничах, тому домовився з дідичами Винницькими, що візьмуть його у Новосілки, а сам перейшов працювати в Утішків.

   Новосілки були таким же глухим селом, як і інші села, де по волі консисторії працював Маркіян Шашкевич.

   Церква в Новосілках тоді стояла між Новосілками та Ліском. Вона була спільною для парафіян двох сіл. Споруда була приземиста, видовжена, тризубна. Зовні складалося вра­ження, що вівтар видовжили на схід, а бабинець видовжили і розширили. Також бабинцем у порівнянні до вівтаря значно піднятий двосхилий дах (оче­видно, для розміщення хорів). Маленькі віконечка і двері підкреслювали скромність і старий вік будівлі. Цей де­рев'яний храм у 1895 році перевезли з с.Новосілки у Полоничі, де він зберігся до нашого часу.

   Новосілчани у 1893 році, за проектом відомого архітектора

Василя Нагірного, збудували велику дерев'яну церкву Святого Миколая. У ній до наших днів зберігся дерев'яний хрест, яким о.Маркіян благо­словляв своїх прихожан.

   У Львівській галереї мистецтв на виставці експо­нується напристольна ікона початку XIX ст. церкви Святого Миколая «Богоматір на гроні» з кіотом, у якому збереглася чаша для причастя. З неї о. Маркіян причащав парафіян. Ікона була знайдена на дзвіниці в дуже занедбаному стані, реставро­вана у Галереї.

   З офіційних джерел про життя Шашкевича в Новосілках відомо, що він бідував стра­шенно, був, за власними сло­вами, «позбавлений усяких, в тім числі найнеобхідніших, засобів до життя...».

   Нездужав. Тяжка грудна хвороба не відступала, вона розвивалася, точила тіло, жалила душу. А ще відда­леність від культурного центру, живого літературного процесу, брак інтелектуального сере­довища відбивалися на творчому стані поета. Та були і світлі години. Поруч нього була дружина Юля - кохана, любляча жінка, свідок його терпінь та єдина опора його останніх днів. Саме їй поет присвятив ці рядки:

Чи знаєш, люба, чим твій погляд сяє? 

 Чарівним блиском щастя неземного. 

 І перед ним гризота відступає, 

 Життя вогнем займа­ється від нього.  

   У грудні 1842 року наро­дився другий син Маркіяна Шашкевича, котрого охрестили Святославом. Святослав по­мер не проживши й року.

   Поет не здавався, під­тримував контакти із Я.Головацьким, М.Устияновичем, М.Козловським, його творча діяльність не припиняється. Палке патріотичне слово Шашкевича не охололо. Саме у цей період він пише поетичне послання до М.Устияновича «Побратимові, посилаючи єму пісні українські» - один з останніх творів поета, написа­ний приблизно за рік до смерті.

Під небом край сонця

Сонечком повисне, 

 І буде літати, 

 І буде співати, 

 І о руській славі 

 Скрізь світу казати! 

    Весь твір, особливо його епілог, опромінений радісними почуттями. Адже ж справа, яка сталазмістом життя поета, не завмерла, а роз­вивається.

    Пише поезії в прозі «Псалми Русланові», цер­ковні проповіді, в яких часто звучать земні справи. У цей період з'являються натхненні рядки листів до М.Козловського - друга, колишнього члена гуртка «Руська Трійця». Ці листи можемо зарахувати до художніх творів. Отець Маркіян перекладає на народ­ну мову два «Євангелія», тру­диться над «Словником» і «Граматикою руською». Ко­жен лист до друга чи книжка з України - як ластівка вес­няна. І тоді тільки писав він у листі до М.Козловського: «забудеш і біду, і горе, і сму­ток, і журбу, і здається...що завсігда весна... ».Але це тільки на мить, на хвилину...

 

    Хвороба вибухнула з новою силою. Маркіян Шаш­кевич просить унівського декана Андрія Дольницького, щоб на деякий час його звільнити від виконання ду­ховних повинностей. Немає сил. Замість о.Маркіяна пра­вить у церкві о.Граб'янка з сусіднього Хреніва.

Навесні хвороба нев­благанно прогресувала, але як він радів, коли прочитав з України альманах «Ластів­ка», упорядкований і виданий Євгеном Гребінкою 1841 року у Петербурзі.

    «Ой ластівка ж то, ластівка! Такої ще ніхто зроду не бачив», - писав до свого друга М.Козловського. Не забув про нього й Яків Головацький. Він відвідав його і забрав дещо до друку.

    Маркіян Шашкевич не тратить надії, що здоров'я ще може поправити. Тільки б консисторія платила йому за роботу. Тоді він зможе під­лікуватися. Коли довідується, що звільнилася платна посада священика у Золочеві, про­сить перевести його туди.

    Але жорстока доля при­кувала поета до ліжка. Він осліп, втратив слух. Смерть забрала його 7 червня 1843 року. По­хований 10 червня у Новосіл­ках. Про місце поховання Маркіяна Шашкевича забудуть.

 

Володимира ВОЛОВЕЦЬ, заступник директора з навчально-виховної роботи НВК «НовосілківськаЗОШ І-ІІ ст. ім. М.Шашкевича»

«Воля народу» 03.03.2011  №10(2030) с.3

 

 

 

ВЛАДА І ГРОМАДА

 

ШАШКЕВИЧ КРОКУЄ НАДБУЖЖЯМ

 

         Наступний 2011 рік на Львівщині, і Бущині зокрема,оголошено роком Маркіяна Шашкевича. Пробудитель Галичини народився 6 листопада 1811 року у Підлиссі. Усе його коротке, але надзвичайно яскраве з огляду служінню для українства життя минуло на наших теренах. Він був першим у царині духовенства, хто проповідував українською мовою. Вбачав велику цінність не у багатій парохії, а в національній гідності, пошанівку своєї історії, культури, мови.

 

Бущина – край Шашкевича. Тут у Гумниськах і Новосілках він мав парохії. У Новосілках – і спочив у Бозі. У Полоничах збереглася церква, у якій він правив. Отож на нас, бущанах, лежить основна місія, аби гідно вшанувати пам'ять цієї людини, поклонитись якій ми сходимось щороку у першу неділю серпня на Білу гору, до Маркіянового хреста.

Декларація нашої уваги, любові, поваги, визнання – це добре. Але настав час діяти! Настав час акумуляції духовних сил усіх, хто є патріотом, аби ця подія не стала шаблонним дійством, а святом торжества. Торжества любові до отчого краю, до свого роду, мови, культури, історії. Бо до  всього цього не був байдужим о. Маркіян.

Сліпий, глухий, розбитий паралічем, до останнього подиху залишався вірним своїм переконанням. Не дбав про тіло, про матеріальне благо. Дбав про душу, і не лише про свою, а про душі усіх, з ким звела його доля.

Тож не дивно, що в просвітницькій громаді нашого краю зродилась, ідея увіковічнення постаті о. Шашкевича у бронзі. Щодо місця встановлення пам'ятника не виникло сумнівів чи вагань: лише Новосілки – місце останньої парохії і першопоховання.

Є у  цьому селі школа, якій присвоєно ім'я просвітителя, є Народний дім, збудований у 1943 році до 100-річч з дня його смерті на кошти громади. І на подвір'ї школи буде прекрасний пам'ятник, гідний постаті нашого славетного земляка.

З цією метою голова  Буської РДА В.Сай, голова районної ради В.Замроз нещодавно відвідали майстерню-музей скульптора Теодозії Бриж, де за гостинним столом у заслуженого художника України, лауреата національної премії імені Тараса Шевченка Євгена Безніска обговорили перспективу реалізації цього задуму. До них долучилися і відомий львівський письменник, також Шевченківський лауреат Р. Лубківський, знаний музикант, скрипаль, О. Кульчицький, директор Львівської скульптурної фабрики П. Червінь, директор музею "Русалка Дністрова" Г.Корнеєва, які також підтримали цю ідею.

Більше того, минулого тижня львівські митці побували у Новосілках, знову зустрілись з керівництвом району, безпосередньо оглянули приміщення школи. Основна проблема – консервація старої будівлі, яка потерпає від сирості.

Проте із застосуванням сучасних будівельних технологій, мабуть, вдається її зберегти, бо цінуеться власне автентична будівля (йшлося також про спорудження окремого приміщення для музею), яка притягуватиме в майбутньому поціновувачів як минувшини, так і літературного таланту М.Шашкевича.

А допомогти в облаштуванні експозиції майбутнього музею уже зголосились не лише Р. Лубківський та Т.Корнєєва (обіцяла експонати з запасників музею "Русалки Дністрової"), а й Герой України Борис Возницький: йдеться про те, що музей в Новосілках може стати ще однією філією Львівської картинної галереї.

Отож в перспективі вимальовується досить потужний історичний мистецько-літературний маршрут: Новосілки (комплекс М.Шашкевича) – Милятин (монастир,заїжджий двір), Буськ – (дерев'яні церкви, батьківщина Є.Петрушевича,  палац Бадені) – Олеський замок, який, без сумніву, привабить до нашої Бущини значно більше туристів.

Автор уже готового проекту пам'ятника М.Шашкевича – Теодозія Бриж (перша дружина Є.Безніска, нині уже покійна).  А пам'ятник і справді чудовий: величава постать о.Маркіяна у священницькій рясі, в повен зріст, на низькому постаменті, знаменуватиме його близькість до людей, до рідної української землі. І стверджуватиме: Маркіян – з нами, в наших душах, в нашому світогляді, в нашому прагненні дбати про своє, рідне.

Звичайно, на пам'ятник потрібні гроші. Але озвучена на сьогодні сума не така вже й  "страшна". І солідарне фінансування вирішить усі проблеми. Маркіян Шашкевич – священник, і до акції долучаться церковні громади. До речі, благословення від владики Жовківсько-Сокальської єпархії УГКЦ Михайла Колтуна уже отримано. Впевнені, термін "конфесійна приналежність" в даній ситуації не звучатиме.

А допоки ми усі налаштовуємо себе на цей добрий почин, діються конкретні справи. Готується до друку календар із зображенням о.Маркіяна Шашкевича роботи колишньої учительки Гумниської школи Ю.Самойлович, "Укрпошта" готує марку із зображенням   М.Шашкевича. У перспективі – встановлення охоронної плити та реконструкція іконостасу в церкві с.Полоничі, видання історії с.Новосілки, посібника "Шашкевич і Бущина" тощо.

Отож, обов'язок кожного надбужанця долучитись до доброї і потрібної справи вшанування 200-літнього ювілею нашого славетного земляка.

 

 

Людмила Ціхоцька,  Микола Іванців

"Воля народу" 23 грудня 2010 р.  №53 (2020)  с.2

 

 

 

 

 

 

 

ДО 200-ЛІТТЯ М.ШАШКЕВИЧА

 

"МИ ПРИЙШЛИ, ЩОБ ПОКЛОНИТИСЬ ТОБІ, МАРКІЯНЕ"

 

              2011 рік на Бущині і Львівщині проголошений Роком отця Маркіяна Шашкевича. Йому, Будителю душ галицьких, був присвячений літературний вечір, який пройшов в Олеській селищній бібліотеці. У ньому взяли участь учні місцевої школи, депутати селищної ради та члени Олеської "Просвіти". Ведучими заходу були завідуюча бібліотекою Марія Карпій та просвітянин Богдан Мартинюк.

 

Вони нагадали  присутнім сторінки життя нашого славного краянина, а їхню розповідь доповнювала поезія Маркіяна, яку читали учні 8 класу Оксана Маляр, Наталя Смолінська, Марічка Грицуняк, депутати селищної ради Ольга П'ятничко, Ірина Жмур, Світлана Грубрин, члени Олеського Товариства "Просвіта" Тетяна Сухоставська, Мирослава Мединська, бібліотекар ліцею Мирослава Вернюк. Тріо у складі Юлії та Ірини Жмурів і Юлії Михайлишин (на знімку вгорі) виконало пісню "Балада про Шашкевича). Звучали не тільки його власні вірші, а й твори надбужанських поетів, наших сучасників, присвячені йому. Зокрема, читали поезію Левка Калитина та Романа Бучка.

Свої вірші представив і поет з Ожидова Володимир Романишин. Щороку у першу неділю серпня він знову і знову іде до Маркіяна, бо той є для нього "людиною духу, людиною гордості за свій народ, за свою історію". Він пригадав роки незалежності, коли знову у першу неділю серпня відновили сходження на Підлисецьку гору: "Який то був здвиг люду, бо ще звечора він тягнувся на гору. Сила-силенна людей (і поважного віку, і молодь) йшла до свого Будителя".  В. Романишин також ознайомив присутніх із довідкою встановлення пам'ятного хреста на Підлиській горі, якому цьогоріч виповниться 100 років.

На вечорі виступила керівник районного відділу культури і туризму Людмила Ціхоцька. Вона зазначила, що нам пощастило, що життєві дороги Маркіяна Шашкевича мережили і нашу рідну бущанську землю. Він прожив недовго, лише неповних 32 роки, але його пам'ятатимуть і наші нащадки, бо за своє коротке життя встиг чимало. А найбільше, що залишилось після нього – зерна просвіти, які він посіяв в наші душі. Тому його пам'ятатимуть не одну сотню літ. Він був першим священником, котрий почав проповідувати українською мовою. За це і поплатився, за це його переслідували, за це давали найбідніші парохії.

Описуючи життя Маркіяна Шашкевича, львівський письменик Роман Горак у своєму творі "У сутінках" згадує, що, служачи у Гумниськах і будучи хворим, о.Маркіян жив у жахливих умовах, де за ніч його чоботи покривались цвіллю. Не кращі умови були і в Новосілках. Але він був людиною, котра не гналася за матеріальними статками. Він розумів, що для нього і його народу найголовніше – це духовне багатство.

Людмила Ціхоцька пригадала, як кілька тижнів тому брала участь в урочистій академії з відзначення 200-ліття Маркіяна Шашкевича у Бродівському педагогічному коледжі, котрий носить його ім'я. Її розпочав владика Михайло Колтун, який зазначив: "Маркіян Шашкевич був людиною, котра не могла дати бідним людям ані хліба, ані речей, ані грошей, бо іх у нього не було. Він давав їм інше, але те, що важить набагато більше-він давав їм свою любов, свої знання, свої переконання. Переконання того, що є народ український, є його мова  та історія, яку потрібно творити і оберігати".

І хоч Маркіяна Шашкевича проголошено лише на Галичині, хоч звертались і до Києва, звідки не забарилась відповідь: "Маркіян Шашкевич – ваш земляк і святкуйте його ювілей у себе", проте заходів у районі заплановано чимало. Про них говорила керівник райвідділу культури і туризму. А це і видання книги методиста райво Зіновії Гулки "Маркіян Шашкевич і Бущина"; і встановлення пам'ятника Шашкевичу у Новосілках на подвір'ї школи, яка

носить його ім'я; і проведення фестивалю духовної пісні ім.М.Шашкевича; і проща до місця його першого поховання у Новосілках, і відновлення старої школи у Новосілках, де розміститься  музей його імені.

На літературному вечорі виступив голова Олеської "Просвіти" Андрій Пархуць, який зазнчив, що "скільки б не пройшло часу, наш народ пам'ятатиме Маркіяна. Щоразу для себе відкриватимемо  щось нове, бо велике можна осягнути тільки на відстані. І велич його вражає,як і отой хрест на Маркіяновій горі".

В Олеській бібліотеці присутні (а тут зібрались люди різних поколінь) змогли переглянути і виставку робіт вихованців Олеського БДЮТу (кер. Тамара Демчук), які вони підготували на конкурс "Україна в серці Маркіяна". Це аплікації Ірини Токарської ("Підлисецька горо Біла"), витинанка ("Свіча запалена від серця") та живопис ("Тут на варті віків стала Біла гора") Богдана Курилка,а також роботи Роксолани Папроцької, Аліни Москви, Олі Турченяк та ін.

Від районного часопису "Воля народу" присутні отримали в дарунок календарі із зображенням о.Маркіяна Шашкевича, виготовлені коштом депутатів Львівської обласної ради Богдана Козака та Буської районної  ради Ігоря Іваськіва.

 

 

Лариса  Гарасимів  "Воля народу" 31 березня 2011 р. №14(2034) с.4     

 

 

 

 

ЯКИЙ ТИ БУВ, ПРОБУДИТЕЛЮ НАШ?

 

  (ДО 200-ЛІТТЯ МАРКІЯНА ШАШКЕВИЧА)

 

      Доля дарувала Україні постать воїстину непересічну і харизматичну, талановиту і щиро патріотичну, жертовну на благодіяння…Доля була безжалісною до нього і до його спадщини. Нащадкам не судилось навіть побачити його портрета…Та все-таки збереглися спогади його сучасників, які мали честь бути близькими до нього.

Іван Вагилевич про нього писав так: "Був веселий молодик, говорив много розумного: …його лице бліде і очі голубі мали в собі щось привлекательного," (лист до М.Погодіна від 26 червня 1843 року). Детальніший опис у Якова Головацького: "Маркіян був чоловік середнього зросту,щуплий,але меткий,волосся ясно-русе,  очі сині,тужнії  носик невеликий, кінчастий – лице худощаве виражало якусь тугу і болість. Сам був м'якого доброго серця, в товаристві дотепний і забавний, показував себе веселим і шаловливим. Лиш коли розговорився за рущину, народніть, за рідний язик, родиму словесність і пр.,  тогди показувалася вся сильна душа його, котра в тім слабовитім тілі жила, очі блиснули живостю і якимсь святим вотхновенєм, чоло трохи приморщилося, і лице набрало якоїсь грізної поваги – говорить сердечно-сильно переконував, бо му з серця – він цілий тим духом жив і віддихав".

Таким бачив Маркіяна і Микола Устиянович: "Шашкевич був середнього зросту, тендітної будови тіла з делікатними рисами обличчя. Сині сумні очі,русе волосся і струнка постать надавали йому дівочої подоби. Високе чоло вже в молодості було змережане зморшками, а вуста видавали досвід мук…(1880 р., "Неділя", № 33, перекл. авт. Л.Ц.

У 1893 р. організатори перенесення тіла М. Шашкевича з Новосілок до Львова замовили портрет у відомого художника Миколи Івасюка. Спогадів автора портрета нема, існує версія, що портрет "писали" з фотографії сина о.Маркіяна, Володимира, який помер 1885 року. Дружина нібито сказала, що син трохи подібний до батька.

Напередодні святкування 100-річчя з дня уродин Шашкевича тема портрета знову ожила, почала бути актуальною.  Портрет роботи М.Івасюка піддали сумніву, бо занадто простакуватим на ньому був зображений Шашкевич. Відомо ж, що фотографій у цей час не було, а о.Маркіян був забідним для того, аби замовити портрет у маляра. Оргкомітет зі святкування ювілею знайшов на це свій спосіб. Тлумачили, що літописець Нестор і король Данило, та й св. о.Миколай не знимкувались, а портрети є…так буде й з о.Маркіяном…Портрет замовили молодому та іменитому художнику Івану Трушу, а позував йому катехит Теодозій Лежогубський. Худе, запале обличчя і задумлені очі були основною ознакою портрету. Кожен, хто дивився на нього, думав: "Видать, зле тобі жилося, Маркіяне!"

У 1912 році повторились нарікання на створений портрет, на цей раз вони стосувались уже роботи І. Труша. Та ще й довідались, що до сих пір живе дружка дружини Маркіяна, Юлії-Йосифа Юркевича. На той час їй було понад 90 літ. Старенька пані не дала багато інформації,пам'ять уже була не та. Але про о.Маркіяна згадала, що мав лице миле, лагідне, погляд – виразний.

На сьогоднішній день все ж існує думка, що найбільш правдоподібним є портрет, списаний із катехита Теодозія Лежогубського. І ця подібність підтверджується тим, що п.Лежогубський був нащадком М.Шашкевича по материнській лінії. Хоча дослідники життєпису і творчої спадщини о.Маркіяна, зокрема Михайло Возняк, були переконані, що десь має бути його оригінальний портрет. Варто також зауважити, що у 1916 р. у виданні "Львівська духовна семінарія часів М. Шашкевича" було використано портрет роботи Тшемеської-Губерової. Та мистецька його вартість поступалась перед роботою І.Труша.

Питання про оригінальниий портрет Шашкевича не перестає турбувати наших сучасників. Адже у о.Маркіяна був добрий товариш, який непогано малював. Малював він владик і митрополитів, ілюстрував книжки, рисував своїх товаришів. Звісно ж, не міг він не немалювати свого приятеля.

Художник Вендзилович свої роботи роздавав, мабуть, були вони і в Шашкевичів…Частина робіт художника віднайдена…А порівняно недавно були віднайдені фотографії родини Шашкевичів, його братів.. Чи дізнаємось ми коли-небудь, як виглядав Маркіян Шашкевич? Дуже б  ц ього хотілось!

Основне, ми знаємо, яким він був і який спадок залишив. Серед іменитих художників, які вдавались у своїй творчості до зображення М.Шашкевича були, Я.Левицький (1938), М.Федюк (30р.ХХ ст.), Р.Коваль (1966р.), Р.Лещишин (1966р.), Б.Хропович (1971р.), Р.Безпалків (1982р.), І.Карпинець (1986р.), В.Патик (1956р.), Р.Мацелюх (1999р.), Є.Безніско (1986р.). Усього близько 20 портретів.        

Як відомо, що є безліч портретів і самодіяльних художників. Один із них – Юлії Самойлович (на знімку), який вона намалювала в післявоенний період, будучи учителем Гумниської школи. Мені видається, що саме цей портрет підпадає під описи, наведені вище. І саме ця робота має бути зображена на календарику, який випустить наш часопис "Воля народу" з офірування депутата районної ради Ігоря Іваськіва.

 

 

    Людмила Ціхоцька  "Воля народу" 13 січня 2011 року № 3(2023) с.5

 

 

    

  ЖУРАВЛІ НАД НОВОСІЛКАМИ

 

До 110-річчя перепоховання Маркіяна Шашкевича

 

ДОРОГА ДО МОГИЛИ

 

Та далека осінь не радувала погодою. Низько стелилися хмари, котилися тумани, додолу розсипалася мряка. Дощ не переставав лити весь день. Але вночі темні хмари, що густо облягали прилісок і приходство, поступово розійшлися, і де-не-де почали виблискувати зорі. Одна зірка, що зависла над Білою горою, горіла найсвітліше і здавалася знаковою. А вранці по селу Підлисся уже ширилася вістка: в отця Семена Шашкевича, пароха сусіднього Княжого та його дружини Єлизавети з Авдиковських народився син. Худесенький, з русявим тім'ячком і голубими, майже синіми очима.

Було це 6 листопада 1811 року. Іменували сина Маркіяном. І судилося йому стати зорею, що освітила всю Галицьку землю, якій сама доля послала Шашкевича. Її відблиск сяйнув далеко – на всю Україну. Судилося Маркіянові Шашкевичу стати сином народу, його будителем, провісником національного і літературного відродження у Галичині, речником єдности українських земель. Єднання України Наддніпрянської та Наддністрянської.

Маркіян Шашкевич указав народу дорогу, якою він має іти, проголосив ідеали, які треба сповідувати; він зберіг мову, котру належить плекати, навчав патріотизму і жертовности. Дітям дав читанку, а народові ім'я. Став натхненником культурно-освітнього угруповання "Руська Трійця", а виданий побратимами славнозвісний альманах "Русалка Дністрова" був свого часу етапним, а за визначенням І.Франка, "явищем наскрізь революційним". М.Шашкевич, писав І.Франко, - "людина наскрізь симпатична, щира і проста, огріта неложною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї дороги, як у штуці, так і в житті".

(Маркіян був найстаршим у родині, мав чотирьох братів і двох сестер. Брати: Микола був священником у с. Лолин Перегінського деканату; Антін як капітан служив у австрійській армії – "при піонірах" в Будапешті; Захар, корабельний капітан, виїхав до Америки, звідки вістки перестали надходити (за іншими відомостями, загинув трагічно у війську); Осип пропав безвісти. Сестра Марія померла в молодому віці, друга сестра Юлія (Юстин), після заміжжя Сметанова, єдина з родини залишила спомини про Маркіяна Шашкевича).

А життєва дорога Маркіяна Шашкевича була тяжка, шлях битий, тернистий, як і в багатьох галицьких душпастирів. Адже майже всі західноукраїнські письменники Шашкевичевої доби належали до священичого сану. П'ять років перебував на становищі священика і о.Маркіян, переїжджав із села до села: Гумниська, Нестаничі, й нарешті він опинився у Новосілках Ліських Золочівського округу (нині – Новосілки Буського району Львівської області). Не найкращіі місця праці діставалися М.Шашкевичу – глухі, нужденні села, дрібні парафії. Всі видавці "Русалки Дністрової", як відомо, опинилися далеко "від людей образованих та мислячих" (І.Франко).

Разом із сім'єю бідував, терпів нестатки, був, за власними ж словами,"гноблений крайньою убогістю та нуждою", "позбавлений усяких, у тім числі найнеобхідніших засобів до життя", Нездужав.Тяжка грудна хвороба не відступала (почав скаржитися на здоров'я ще в семінарські роки); згодом хвороба дедалі розвивалася,точила тіло, жалила душу.

Віддаленість від культурного центру, живого літературного процесу,  брак інтелектуального середовища відбивалися на творчому стані поета. Не здавався, підтримував контакти із Я.Головацьким, М.Устияновичем, листувався з М.Козловським, силкувався долучитися до нових видань. Не полишає праці, перекладає народною мовою дві "Євангелії", пише поетичне послання "Побратимови…", піснетвір "Перекинчик бісурманський", поезії у прозі "Псалми Русланові", інші твори, трудиться над "Словником" і "Граматикою руською".  

Нестерпні муки терпів наприкінці життя: місяцями був прикутий до ліжка. Нарешті доля заслонила перед ним світ – осліп, втратив слух. Смерть забрала поета 7 червня 1843 року. Мав усього лише 32 роки, Був похований 10 червня у Новосілках. Про місце поховання Маркіяна Шашкевича забудуть.

…Теплого літа року 1880, у день різдва св. Івана Хрестителя, історично-літературний гурток академіка філософського відділу Університету від'їхав полудневим потягом до Задвір'я, а звідти підводами до Новосілок Ліських, щоб відшукати могилу Маркіяна Шашкевича. На новосілківському цвинтарі, що лежав у гарній околиці, обсаджений довкруж берестиною, довго львівські студенти шукали на пам'ятниках наймення Шашкевича. Та марно.

Аж доперва надійшла старенька жінка і вказала на одну могилу, обнесену дерев'яними штахетами, вивершену камінним хрестиком. Напис польською мовою свідчив, що в тому гробівці спочиває родина шляхтича (економа чи урядника) Гарбовського. Про Маркіяна Шашкевича на тім камені згадки не було. Молодь була вражена: поет Галицької Руси покоївся в чужому гробі. Єдине, що змогли тоді виконати студенти, це покласти вінок із написом: "Маркіяну Шашкевичу – русини академіки".

Правда, у роки революційної "Весни народів" (1848_- 1849) Головна Руська Рада 2 травня 1848 р. "красною згадкою" вшанує пам'ять Шашкевича декламуванням вірша Миколи Устияновича "Згадка про Маркіяна Шашкевича во вічную Єго пам'ять", а 31 жовтня  ц.р. на Соборі руських учених – діячів освіти, науки і культури – Микола Устиянович також пом'яне Маркіяна Шашкевича, коли наголошуватиме на багатстві української мови, виражене у творах І.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, Т.Шевченка, М.Шашкевича.
Та плоди дозрівання народної свідомости, загальнокультурне піднесення на західноукраїнських землях з часом пригасають, , літературний рух прибирає застійних форм і "пліснявої дрімоти" (І.Франко), що болючіше – в літературі посилюється відхід від живої народної мови. І треба було, щоб віще слово Тараса Шевченка долинуло з Великої України і знову оживило культурне життя в Західній Україні. Щоб зусиллями народовецької молоді в письменстві та публіцистиці – у конкретних формах українства почався новий прогресивний рух. Так зване друге покоління "Руської Трійці" – В.Шашкевич, К.Климкович, Є.Згарський – намагалось продовжити традиції своїх великих попередників.

У часописах, які вони видавали ("Вечерниці", "Мета", "Нива"), поряд з М.Устияновичем і Ю.Федьковичем, публікувалися твори –насамперед поетичні – М.Костомарова, П.Куліша, Є.Гребінки і перш за все поезії Т.Шевченка. Так, у названих народовецьких журналах були видруковані Шевченкові: "Тарасова ніч", "Гамалія", пролог до "Гайдамаків", "Чигрине, Чигрине…", "Стоїть в селі Суботові…", "Кавказ", уривок з "Посланія…", "Холодний Яр" та інші твори. У "Меті" (1863, ч.4) в циклі поезій Тараса Шевченка було вміщено і текст "Ще не вмерла Україна" – вже відтоді свідомі галичани були знайомі з національним гимном, музику до якого в тому ж 1863 році написав композитор Михайло Вербицький.

Скоро галичани знову повернулися до Маркіяна Шашкевича, і він повернувся до них – своїми творами, стремліннями, щоб знов-таки розбудити приспаний дух народу, оживити його питомий організм.

Так у другій половині шістдесятих років ХІХ ст. почалися літературно-мистецькі вечори з нагоди річниць від дня народження і смерти М.Шашкевича, урочистості в честь виходу у світ альманаху "Русалка Дністрова". Один із перших таких вечорів у зв'язку з 25-ю річницею від дня смерти М.Шашкевича відбувся  І (13) березня 1868 р. у Відні за ініціативою українського товариства "Січ" при участи інших слов'янських молодіжних товариств.

У 70-80-их роках культурно-просвітницький рух у Галичині набирає нових форм. Після козакофільських атракцій П.Куліша, федералістичних напучувань М.Драгоманова тут зосереджує свою діяльність український письменник О.Кониський, автор першої наукової біографії Т.Шевченка. Ідеї Шевченка поширюються серед усіх верств галицького суспільства. Суспільний розвиток пов'язується з етнополітичними інтересами народу, він спрямовується у загальноукраїнську течію. Утворюються різні товариства. В 1868 р. засновано Товариство "Просвіта", згодом у 1873 р. сформовано Товариство ім.Шевченка. Відтепер вшанування пам'яти Тараса Шевченка і Маркіяна Шашкевича перетворюються на проповідування національних ідей, що зумовило створення культу цих двох великих синів нашого народк. Діяння М.Шашкевича для Західної України, як і чин Т.Шевченка для всієї України, набирали національного звучання, майже месіанської сутности.

Ювілейні урочистості на честь М.Шашкевича проводилися дедалі частіше, вони відбувалися по різних містах краю. 7 липня 1872 р. в "Руській Бесіді" у Львові заходом Товариства "Просвіта" вібувся великий музично-декламаторський вечір пам'яти М.Шашкевича. Знову ж у 30-ту річницю від дня відходу поета у вічність 7 липня 1873 р. в тій же львівській "Руській Бесіді" відбувся Шашкевичівський тематичний вечір. Такі вечори мали місце і в 1876 р. (5 липня) та інших роках.

У 80-ті роки Шашкевичівські вечори відбувалися не лише у Львові. Вони  проходили і в інших  містах і містечках Галичини (м.Копичинці на Тернопільщині – 10(22) вересня  1885 р.; м.Бережани – 8 (20) грудня 1887 р.). У 1888 р. широко відзначалося 50-річчя виходу у світ альманаху "Русалка Дністрова": у Львові – 6 лютого: у Стрию – 15 лютого; у Кракові –17 березня; у Дрогобичі –15 квітня, в Тернополі – 22 травня; в Чернівцях – 16 травня та в інших містах.

Особливий вклад не лише у вшанування, а й у вивчення життєвого шляху, літературної творчости та громадської діяльності Маркіяна Шашкевича, членів "Руської Трійці", власне, в закладення фундаменту в шашкевичезнавство як окрему ділянку науки в останні десятиліття ХІХ ст. належить Михайлові Драгоманову, Іванові Франку, Михайлові Павлику, Остапові Терлецькому. Цій меті також прислужилися і самі побратими Маркіяна – Яків Головацький, Микола Устиянович та інші.

Тепер великий чин Маркіяна Шашкевича, діло "Руської Трійці", сам випуск "Русалки Дністрової" оцінять як етапні, назвуть важливим чинником національного пробудження і освідомлення руського народу Галичини, утвердження української свідомости. Назвуть виступ Маркіяна із пророчими закликами і сподвижницькими вчинками світанковими, напишуть, що він осягнув те, чого інші не змогли. Що він став предтечею духовного єства народу, врятувавши націю від сну, вказавши шляхи прийдешнім поколінням.

…Наближалося 50-річчя від дня смерти Поета. Тепер то знову згадали про поховання у Новосілках.6 червня 1892 р. за рік до цієї дати на перших загальних зборах філії Товариства "Просвіта" в Кам'янці Струмиловій, (властиво, на відкритті філії) було порушено справу про перенесення тлінних останків Маркіяна Шашкевича до окремої власної могили на кладовищі в Новосілках і встановлення надгробного пам'ятника. Думку кам'янецької громади підтримав присутній на зборах делегат (відпоручник) Головного Виділу "Просвіти" посол Олександр Барвінський. Він підніс гадку, щоби задумане здійснити в 1893 р. – у 50-ті роковини смерти Поета. То ж запам'ятаймо імена о.Михайла Цегельського, який перший висунув ідею перепоховання Маркіяна Шашкевича, та Олександра Барвінського, який підтримав задум філії. ініціював ідею в Головному Виділі.

У липні 1892 р. в газеті "Діло" за підписами голови кам'янецької філії "Просвіти" о.М.Цегельського і секретаря П.Стецьківа було опубліковано звернення до громадськости краю про збір коштів  на перезахоронення тлінних останків М.Шашкевича і встановлення надгробного пам'ятника до 50-х  роковин його смерти –того, хто в 30-х роках "відізвався забутим чистим руським народним словом та й видобув з-під сільської стріхи гармонійні звуки чудно мелодійної руської пісні". "Здвигнем Маркіянові пам'ятник, гідний його заслуги. Най побачать люде, що Русь уміє почтити заслужених синів своїх!"  Такими словами закінчувалася відозва філії "Просвіти" в Кам'янці Струмиловій".

Уберезні 1893р. кам'янецька філія "Просвіти" за тими ж підписами своїх провідників повторною відозвою "відкликується до цілого загалу руського". У відозві наголошено, що М.Шашкевич для українців Галичини –то велет, що зумів "двигнути бісер дорогоцінний, піднісши вгору і во услишаніє всім заспівати чудово-мельодійною красою руського слова". Знову галичани запрошуються до збирання коштів на велику справу.

Натомість Головний Виділ Товариства "Просвіта" на своєму 24 засіданні 20 квітня 1893 р. висловив думку, щоби 25-літній ювілей Товариства поєднати з 50-ми роковинами смерти Маркіяна Шашкевича. Тепер цю велику для галичан майбутню подію було спрямовано в нове русло, вона набирала широкого звучання.

А 7 червня Головний Виділ (після порозуміння з кам'янецькою філією) ухвалив перенести тлінні останки Великого покійника Галичини, незабутнього Маркіяна Шашкевича з Новосілок Ліських до Львова і саме тут поставити пам'ятник коштом русько-українського народу краю. Мотиви було висунуті насамперед формальні, хоч насправді керували всіма вищі переконання – усвідомлення ролі Шашкевича в духовному житті народу.

Отож, першим мотивом ставився той, що у Львові спочиває единий син покійного – літератор і публіцист Володимир; по-друге, тут проживає вдова по Маркіянові Юлія Шашкевич із Крушинських, a головною підставою, безперечно, було те, що могила першого галицько-руського поета у Львові "частіше і більше буде нагадувати русинам дороге для кожного щирого патріота ім'я Маркіянове і єго велику заслугу около нашого відродження народного та й частійше і більше загрівати зможе малодухів серед нашого народу до гарячої любови рідної мови".

До світлого обходу перепоховання праху Маркіяна галичан і не треба було дуже закликати. Як наголошувалося, "пам'ять великого сего покійника записана дуже виразними чертами в душі кожного вірного сина Руси. Тож і кожний з нас поспішить, щоби нову єго могилу зросити сльозами вдячности і на тій могилі ободритись до дальшого труду для народу, для котрого Маркіян жив і співав".

Скоро було утворено " Комітет для перенесення мощей бл. п.Маркіяна Шашкевича до Львова". До складу Комітету ввійшли відпоручники (делегати) таких львівських народних товариств: "Просвіта", Народна рада, "Бесіда", Наукове товариство ім.Шевченка, "Дністер", Товариство педагогічне, "Боян", "Зоря", "Клюб Русинок", "Ватра". Очолив Комітет голова Товариства "Просвіта" доктор, професор Омелян Огоновський, секретарем став Іван Копач. За дорученням Головного Виділу "Просвіти" полагодженням усіх біжучих справ, різними підготовленнями до перепоховання відав доктор Кость Левицький.

Перепоховання планувалося відправити достойно і світло. Невдовзі від імені Комітету була опублікована "Відозва до галицьких Русинів" із закликом до всіх руських товариств та інституцій, філій "Просвіти", народних рад і читалень до міщан і селян, жінок і молоді – до всіх, "що полюбили рідну неньку," спішити на похорон того, що "за короткого свого життя створив замкнені її уста і привернув ій найбільший дар – дар рідної мови".

11 жовтня філія "Просвіти" в Кам'янці Струмиловій від свого імені подала у пресу "Запрошення", щоб віддати достойну честь пам'яти М.Шашкевича в 50-ті роковини його смерти і взяти найактивнішу участь в урочистостях у Новосілках 31 жовтня.Філія висловила впевненість, що така велична хвиля згромадить при могилі та домовині поета найширше коло "щирих його почитателів":  "На бік всякі спори, на бік політичні пересвідчення і відтіни! У могили Маркіяна зберімся всі  і покажім, що уміємо гідно почтити синів-борців Руси!…"

Між філією "Просвіти" Кам'янки Струмилової та Головним Виділом "Просвіти" було поділено ролі: кам'янецька філія відповідала за всі етапи перепоховання в Новосілках, спровадження домовини поета на залізничний двірець Підзамче; Головний Виділ "Просвіти" був відповідальний за організацію дальшого ходу перепоховання у Львові – похід від Підзамча до Личаківського кладовища.

Удова поета Юлія Крушинська радо згодилася із пропозицією Головного Виділу і подала до Комітету заяву такого змісту:

"В дні 7 червня 1843 року помер в Новосілках Ліських повіта Кам'янка Струмилова бл. п.о.Маркіян Шашкевич, муж підписаної вдови Юлії з Крушинських Шашкевичевої, а тіло єго похоронено на кладовищі в Новосілках Ліських. Хотячи перенести тіло мого покійного мужа бл. п.о. Маркіяна Шашкевича, на кладовище до Львова, де спочиває син покійного, бл. п. Володимир Шашкевич, котрий яко визнгачний поет і літерат вельми заслужився для народу руського в часі відродження руського письменства в Галичині, - я, низше підписана, вдова Юлія з Крушинських Шашкевичева, користаючи з прихильного предложення Світлого товариства "Просвіта", призволюю сим іменем власним як також іменем родини на перенесення тлінних останків бл. п. мого мужа о. Маркіяна Шашкевича з кладовища в Новосілках Ліських на кладовище у Львові, надаючи власть і силу Світлому товариству "Просвіта", щоби занялося перевезенням тіла покійного до Львова, похороненнєм, установленнєм пам'ятника нагробного і взагалі предприняло всякі зарядження в тім ділі, які узнає за потрібні, а я підписана признаю все тото, що зділає в тій справі Світле товариство "Просвіта", за правноважне і східне з моєю волею.

Діялося у Львові дня 4 н.е. липня 1893".

         Після всього, викладеного вище, Головний Виділ "Просвіти" зробив ще два важливі подання. Він звернувся до староства Кам'янки Струмилової, щоб воно дало дозвіл на перевезення у жовтні тлінних останків Маркіяна Шашкевича до Львова (в подвійній домовині, возом, кіньми – з Новосілок Ліських до Задвір'я). Думка запрягти до воза волів виникла вже згодом, коли обмірковувалися всі деталі обряду, адже заповідалося організувати перепоховання "поважно і велично". Очевидно, організатори взорувалися на народні традиції, давні звичаї русько-українського сссссппнароду. Не відступили від звичаю і у Львові, хоч К. Левицький нібито домагався, щоби в місті домовину везли кіньми.

Друге подання стосувалося місця поховання. Головний Виділ "Просвіти" звернувся до магістрату міста Львова з просьбою про виділення на Личаківському кладовищі місця для могили поета. При тому доктор Кость Левицький звернув увагу на те, що міські власті вже раз ушанували пам'ять Маркіяна Шашкевича, назвавши його іменем народну школу із руською мовою викладання. Рада міста Львова 14 (27) жовтня 1893 р. ухвалила "прихилитися до просьби Товариства "Просвіта". Вона відпустила безплатно "вісім квадратних метрів землі на кладовищі Личаківському під будову гробу для Маркіяна".

Газета "Діло" постійно повідомляла про організаційну діяльність Комітету, регулярно інформуючи про загальну програму урочистостей, порядок проведення походу, Заздалегідь визначалися промовці (О.Огоновський, Ю.Романчук, К.Устиянович), маршрут походу містом від Підзамча до Личаківсього кладовища, уточнювалася програма концерту в Народному домі тощо. Часопис переповнений заголовками: "Відозва", "Відозва до галицьких Русинів", "В справі перенесення мощей Маркіяна Шашкевича", "Програма торжества перевезення мощей Маркіяна Шашкевича", "В справі торжества Маркіянового", "Програма торжества похоронів мощей Маркіяна Шашкевича"…

Згідно з програмою, у вівторок,  31 жовтня, урочистості заплановано в Новосілках Ліських із спровадженням домовини до Підзамча, а в середу, 1 листопада, урочистості продовжаться у Львові. 1 листопада вибрано не випадково: адже – це день поминання всіх померлих, то ж тоді Галичина мала поминати свого великого сина у 50-річчя від його смерти. Як згадувалося, рік цей був ювілейний і для "Просвіти" – від заснування Товариства виповнилося 25 років. Знову ж через наступні 25 років галичани здійснять великий Листопадовий Чин, проголосивши ЗУНР. Символічні віхи українського національного відродження і державотворення!

Із повідомлень преси виділимо ще кілька інформацій. Перша: "В сю середу (25 с.м.) запросив Комітет Маркіяновий через своїх делегатів (д-ра Ом.Огоновського і проф.Н.Вахнянина) на похорон Маркіяна Єго Ексц[еленцію] Намісника гр.Баденього, шефа виділу краєвого п.Хамца […], посадника міста Львова п. Мохнацького і президента ради шкільної д-ра Бобжинського".

Друга інформація. Редакція органу польської молоді "zусіе" плакатом на "мурах львівських" закликала своїх земляків узяти участь в урочистостях перепоховань. Інша інформація – це попереднє запевнення славетного оперного співака Олександра Мишуги про свою участь у "Концерті Маркіяновому": "Я чую на собі милий обов'язок прилучитися своїми силами до звеличання пам'яти Маркіяна". Як тут не згадати і телеграми на руки Комітету з далекої Італії від молодої співачки Соломії Крушельницької: "Я хоч на чужині – і моя сльоза нехай спаде на Маркіянову могилу…"

Із Наддніпрянської України про величну подію відгукнувся письменник Олександр Кониський. У листі з кінця жовтня наддніпрянець писав львів'янину Омелянові Огоновському: "Довідався я з часописів, що Товариство наше переноситиме до Львова останки славного діяча Маркіяна Шашкевича. Я вважаю за обов'язок кожного русина взяти участь в сему торжестві і був би щасливим, коли б спроможно мені було поклонитися останкам благородного земляка і земним поклоном подякувати його за те насіння,що посіяв він на ниві відродження нашого письменництва і національного розвитку в Галичині. На лихо і на мій превеликий жаль, не спроможно мені вчинити се особисто. Тим то мушу прохати Вас, друже мій, в день перенесення і похорону останків дорогого нашого народно-національного робітника переказати мою глибочезну шанобу до його пам'яти і праці і мою сердечну подяку ініціаторам перенесення і всім активним діячам в сій руській справі. Нехай же вона свідчить, що русини знають, що пам'ять народного поета повинна бути святощами і розуміють, що як мовив один британець, шанувати сю пам'ять – святий обов'язок кожного, кому дорога своя національна честь, національна повага і добра слава національна!"

І от настали довгоочікувані дні – 31 жовтня  і 1 листопада 1893 року. Пізніше скажуть і напишуть, що Галичина ще не знала величнішої народної маніфестації, такого спалаху духу і єднання. Історія запам'ятала і зафіксувала це знакове перевезення і перепоховання, той нечуваний досі здвиг народу за участю русько-українських товариств, найширших кіл громадськости, багатьох тисяч людей з цілого краю.

Пройдімо ж і ми останньою дорогою Маркіяна, станьмо поруч з тими, що в ті осінні дні здійснили чин перепоховання Поета, залишивши нам велику науку – любити свою Вітчизну, рідну мову. Пам'ятати тих, хто творив і нашу культуру, збагачував духовність, хто відродив нас як націю і народ.

 

ЖУРАВЛІ НАД НОВОСІЛКАМИ

 

Той день справді був чудовий – сонячний, безвітряий. Погода стояла гарна, як улітку. Вже із світанком до Новосілок Ліських почали напливати люди. Одухотворені, у святковій одежі. Вони йшли пішки, їхали возами, ішли селяни, духовенство та інтелігенція, старі й малі – усі поспішали до Новосілок. Усіх скликав дзвін Маркіяна.

Близько восьмої години процесії зі священиками з навколишніх сіл зібрались на новосілківському кладовищі. Там у присутності повітового лікаря було відкрито гробницю, в якій перебувала домовина Маркіяна Шашкевича побіч п'ятьох інших (одна з них була домовиною пізнішого пароха Новосілок Ліських о. Ф.Граб'янки, котрий мав прощальне слово на похороні Маркіяна).

Соснова домовина М.Шашкевича була в доброму стані, а коли її відчинено, тлінні  останки ще трималися цілости. В домовині були воскова кадильниця і хрест, за якими на свідчення старенького парохіянина і сконстатовано ідентичність особи. Відтак дерев'яну домовину з тлінними останками поета поклали до металевої.

О дев'ятій годині буський декан о.Словицький разом із духовенством розпочав на цвинтарі панахиду, а о. Д. Танячкевич із Закомар'я виголосив надгробне слово, що навернуло всіх до глибокої задуми, викликало загальний сум, відчуття урочистости.

Після панахиди в супроводі співу учнів Львівської духовної семінарії похід вирушив із кладовища до села. По обох боках дороги юнаки та дівчата творили шерегу, серединою якої ступав похід, і він щораз повнився великим напливом людей. Домовину несли напереміну селяни і священики, за ними ступали делегати львівських народних руських товариств, у числі котрих були посли О.Барвінський, Д. Савчак, професор В.Шухевич, о. І.Чапельський, які при вході до села взяли домовину на ремена і віднесли до впорядкованого катафалка.

Біля нової ще не викінченої церкви на широкому майдані було уладнано прикрашений сосниною і квітами престіл, катафалк, пропоовідницю і крилос. Зібралося, за твердженням преси, більше трьох тисяч людей.

О пів на одинадцяту розпочалася Служба Божа, до якої стало дванадцять священиків на чолі з унівським деканом о. Левицьким та двома дияконами. По закінченні Богослужіння проповідь виголосив о. Омелян Дольницький з Ріпнева. Пригадаємо що о. О.Дольницький  вдруге виголошував проповідь-промову по М.Шашкевичу; перше казання він мав на поминальному Богослужінні за покійним в Кам'янці Струмиловій 6 червня 1892 р. при заснуванні там філіії "Просвіти". З огляду на те, що це єдина з проповідей, виголошених духовними особами, яка потрапила до редакції часопису, нижче подаємо уривок з неї (повністю проповідь публікувалася в газеті      

"Діло" – 1893, ч.242, 28 жовтня (9 листопада).

 

Із проповіді –промови о. О. Дольницького 

 

"Маркіян Шашкевич родився перед вісімдесятьма роками, а отець єго був священиком. Отже, на грунті життя близько спорідненого з народом, простого, сільського, на грунті прив'язання до рідної країни, на грунті кріпкої віри в Бога узрів світ божий наш Маркіян. Тому то вже в молодечім віці взявся Маркіян з цілим жаром до науки, бажаючи служити цілим серцем, цілою душею в хосен свого бідного, запізнаного народу. Він то виучувався і вдумувався пильно в славну тяжку бувальщину народу свого, в історію і пересвідчився, що народ наш, втративши самостійність, спав немов приголомшений тяжким сном і не міг прочуняти по довгій недолі. Пізнійше Маркіян, ставши священиком,був приятелем і добродієм своїх парохіян, і не один з вас, браття сивоголові з тутешньої парохії, пригадуєте собі єго яко вашого вітця духовного, з щирим люблячим серцем, котрий не цурався вас, а огортав вас всіх неложною братньою любовію.  

 Скромне, тихе, просте то життє, майже убоге, але "блаженні нищії духом яко тих єсть царство небесноє [Мат. У.3.]. В тишині духа свого зростав він недоглядно длялюдського ока, як зерно євангельстке царства небесного, дозрівав до тої повної і звершеної величини, до тої дозрілої та повної краси, котру в нім подивляє нарід цілий. Він то майже вирікся власного щастя, а посвятив цілого себе на жертву терпіння та болю за всіх братів своєї рідної країни, бо перегляньте мисль по мисли, слово по слові в єго письмах, а нема там ані одної гадки, ані слова одного, котре би не дрожало болем народу, кожда гадка слезою, каждісеньке слово каплею крови, кожде чувство, неначе молитва, скарга, наріканнє за свободою та щастєм рідної країни і рідного народу.

Легко проходить чоловікові посвятити життє своє на услугу рідного краю, коли золотий луч надії ясним блеском хвали до нас усміхаєсь, але тогді, коли нас все обманить, обругає, обсміє, тогді засісти до праці, не обіцяючої близької винагороди, взятись за плуг праці народної, з котрої заледво половина жнив нам дістанесь в уділі, без всіляких виглядів вдячности у своїх, і в тій гіркій праці витревати довгі літа –то, дорогі браття, єсть прикметою висших істот – народних геніїв. А таким був Маркіян Шашкевич. Видів він народ наш нужденний, як він сирота, поневірений, пригноблений, мов крізь сон нагадував собі колишню славу свою, в темній споминці, Тілько було єму полекші, коли в своїй біді скуплявся він коло своїх церков святих і там складав свої тяжкі жертви з горя та недолі. Всі єго відцурались, встидались навіть бесідувати єго мовою, називаючи єї мовою хлопською. Сумно стало молодому Маркіянові,що наш нарід безталанний не має своєї письменної мови і пізнав добре, що Русини не пробудяться ніколи з глубокого сну, наколи їм перше не засіяє зоря рідної просвіти. Сю, отже, мову, котра жила в устах неписьменного люду, видобув Маркіян яко дорогу спадщину по батьках з-під сільської стріхи і поставив єї на рівні з прочими мовами слов'янськими. Тим то показав він, що лиш живою мовою можна воскресити з мертвоти Русь безталанну.

І що ж? Чи всі послухали єго спасенного голосу? Чи всі радо пішли за ним? Пускаючи в світ першу книжечку, свою "Русалку Дністрову" на рідній мові, не догадувався навіть ніякого лиха, - але що ж? Знайшлось много таких, котрим книжка ся стала не до вподоби, і замість вдяки дісталось єму поруганнє та доріканнє. Але то не вразило Маркіяна. Знав він, що хто раз за плуг візьме, тому назад оглядатися не вільно, а при тім завсігди віддихав надією, що колись скінчиться той час зневаги і погорди рідного слова та що по довгій темній ночи тяжкого досвіду ранок народного свята, і солодко звучна наша руська мова знайде місце побіч других мов слов'янських. Та Маркіян сам не дочекався того народного щастя. Як Мойсей перед смертію своєю оглядав з гори Навав обіцяну замлю Хананайську, але на неї ногами своїми не вступив, - так і незабутний Маркіян видів неначе крізь сон свобідне відродженнє свого народу, видів рідну країну, до котрої ціле життє тужив, як працею і молитвами стелиться стежка до народного щастя. І нині по довголітній блуканині манівцями зійшла вже Русь, хвала Богу, на добру та ясну дорогу і з неї вже не зверне, хоч не мало ще блудних світил меркотить мутним блеском і вабить єї назад на манівці, Ні! Не зваблять уже Руси на невихідні манівці ніякі блудні світила! Она вже стала твердо стопою на дорозі, що прямо веде до видної ясної ціли. Русь Галицька твердо стала вже на основі народній руській. Не зриває собі очей на чужі палаци, держиться своєї питомої хати! Ідея народна руська – то наша стіна оборонна. Непростимий гріх сповняє з нас той, хто важиться в тій стіні робити проломи. Ідея народно-руська – то нині золота напись на нашім прапорі: ідея народна руська – то наше народне спасеннє. Она дає нам ідеал, без котрого нарід подібно як одиниця не жиє, а животить. Бережім же тої ідеї повсечасно і не даймо собі єї нікому видерти.

А почин до такої ідеї народно-руської положив у нас безперечно бл. п. Маркіян Шашкевич, котрого дня нинішнього тлінні мощі переносимо звідси до столиці нашого краю – зложити іх в могилі аж до дня судного. Віддаймо ж єму приналежну честь за се, а то в береженню тих честнот, котрими відзначалась єго праведна душа. Оказуймо життє наше народне в ділах, - не бавмося пустими словами та сварами шкідливими, котрі нікого не воскресять і новим не наповнять життєм, - але ділами спішім до мети, до ціли, на тім місці, в тім званню, де нас Бог покликав і умістив. Не час спочивати, не хвиля час марнувати, бо великі жнива, а женців мала горстка! Заховаймо глубоко в серці і благовіствуймо повсюди народню нашу ідею, плекаймо, голубім ту милозвучну нашу руську мову, а передовсім бережім, держімся кріпко нашої святої віри, нашої церкви святої і нашого святого обряду…"

На закінчення своєї проповіді о. О. Дольницький сказав: "…Нехай той дух безсмертного Маркіяна буде завдатком спільного обіту, обопільної присяги поміж Христом і Руссю, вірою і свободою, церквою і Вітчиною, священством і народом! […]. Подаймо собі дружні руки до спільного діла в хосен руського народу і маймо віру в красшу будущину дорогої батьківщини. Плекаймо в серцю нашу рідну мову, дорожім нею, мов дорогоцінним жемчугом, а передовсім любім щиро рідну свою країну і цілий свій народ…"

Згодом до парастасу стало 35 священиків. З уст кожного присутнього неслась тиха молитва за упокій душі о. Маркіяна, а коли широке "Вічная пам'ять!" понеслось угору, всі присутні перейнялися і тугою, і вірою, що пам'ять про Шашкевича не погасне. Ім'я поета ще більше входило в душу народну, якому було дано можливість ще раз пережити велику втрату й усвідомити, ким був покійний поет для всіх – так поступово складалося розуміння його значення для народу.

По закінченні Служби Божої від русько-українських товариств виступив голова Наукового товариства ім.Шевченка посол Олександр Барвінський, який особисто багато прислужився до урочистостей перепоховання. Промову О.Барвінського, як й інші промови, виголошені того і наступного дня, опублікують чільні львівські часописи. В основу нашої публікації кладемо матеріали газети "Діло", звіривши деталі й епізоди з друкованими звітами у "Правді", "Зорі", "Народній часописі".

 

 

Промова Олександра Барвінського

 

Незвичайний, величний обхід, якого ще Галицька Русь не зазнала, згромадив нас нині на сім місці. Стоїмо над домовиною Маркіяна Шашкевича, приходника Новосілок Ліських, зложеного перед 50-ти роками до сеї тимчасової могили. Може й нема вже нікого в тутешній громаді, хто би затямив ту сумну хвилю. Нині ж зібрались не тілько потомки колишніх парохіян незабутнього Маркіяна Шашкевича, не тілько громадяни новосілецькі, але й з зблизших та дальших сторін, бо нині всі щирі Русини почуваються духовними дітьми Шашкевича, що воскресив Галицьку Русь до нового життя  духовного.

Тяжкі то були часи, коли прийшов на світ Шашкевич, сумно і згадувати, а хіба сказати словами Шевченка: "Слава Богу, що минули". Рідні діти відцурались своєї матери-Руси, понехали ту милозвучну мову руську, що нею мати співала, "як малого сповивала, з малим розмовляла". Здавалось не одному. що руська мова проста, хлопська. Навіть по церквах в тих давних часах голошено проповіди народові руському польською мовою, а хто лише надягнув на себе сурдут, не вважав все себе Русином, цурався руського народу, єго простої, хлопської мови. Духовенство наше в тих давних часах було несвідоме й неосвічене, міщанство виперте на передмістя, понехало також у великій части свою рідну мову й звичаї, міняючи іх разом з давною одежию прадідною на новомодну. Лише під курною стріхою сільською, мов та іскра у попелі загорнена, тліло ще руське життє: там оспівали матері своїм дітям усе ще тою милозвучною мовою руською, бабусі розказували казки, хоч инші відцурались тої мови, понехали єї і забули. Тут то, під курною стріхою коротали своє бідолашне життє наші селяни без світла науки, бо не було тоді ні шкіл руських, ні руських книжок.

В тих часах страшної темряви духової, як зірничка на небі, з'явився молодець віщого духа, горячого серця, щирої любови до бідолашного народу руського – Маркіян Шашкевич. В молодечих літах взявся він з цілим жаром до науки: тою дорогою дійшов, що инші народи нам побратимчі – Чехи, Поляки, Серби, плекають свою рідну мову, дорожать нею, як найбільшим скарбом, несуть світло науки в рідній мові поміж нарід, а наукою та просвітою стараються добитись красшої долі – лише Русини забули свою гарну мову, відцурались єї, не дбаючи про те, що руський нарід марніє й нидіє в темноті і нужді, без світла правди й науки!

Молодим учеником став Шашкевич наслухувати сі чудові руські пісні, сі чародійні казки, що збереглись під сільською стріхою, і полюбив цілою душею руську мову. Шашкевич видобув сю забуту, понехану мову руську з-під курної стріхи, навчився єї із своїми товаришами з пісень та казок народних і черпав звідтам, як з криниці живущої, цілющої води – тою мовою пробудив Шашкевич з тяжкого вікового просоння сонного великана – руський нарід до нового життя.

З кількома шкільними товаришами взявся Шашкевич до праці для просвіти народу руського, і всі вони перейнялись тою гадкою, що лиш рідною мовою можна руський нарід довести до свідомости, визволити єго з темноти, того найбіьшого нещастя, тої головної причини єго недолі і бідовання. Живо взялися молоді товариші до діла, а хоч чимало зазнали наруги й недолі – не упали духом і 56 літ тому назад вийшла перша руська книжка тою мовою, що здавалась тоді всім хлопською, простою, неспосібною до письма.

Та не рожами, а колючою терниною встелила доля дорогу Маркіянови до єго праці для добра народу. Скілько пакостей, насмішки і докорів довелось єму зносити  і від чужих, і від своїх за те тілько, що посмів першу книжку руську написати чистою народною мовою; що приодів ту книжку в одіж найпригіднійшу руській мові, написав єї правописию, що найліпше виражає звуки руської мови – правописию фонетичною, котрою й тепер дехто свідомо й  несвідомо лякає руський нарід, мов би якоюсь невидальщиною і небувальщиною, Однак всі насмішки, докори й наруги зносив терпеливо Маркіян, бо єго душа горіла горячою любов'ю до тої понеханої, погордженої мови руської, єго щире серце било лиш для просвіти і добра занедбаного, упослідженого, темного народу руського. Руська мова, руська народність, руське письменство не сходили ніколи з єго думки, просвіта народу в рідній єго мові була провідною зіркою в дорозі єго життя, з котрої не зійшов він до самої смерти.

Недовго судилося Шашкевичеви трудитись на сій ниві.Скінчивши науки, став він священиком та лише 5 літ трудився у винограді Христовім в Гумниськах, в Нестаничах, а наостанку в Новосілках, де й склонив свою трудну голову, проживши ледво 32 роки!

Однак хоч із тіла немічного остався лиш порох, дух єго безсмертний витає між руським народом. Зерно кинене на несправлене поле, видало гарні плоди, хоч тут і там тернє й бур'яни приглушували ту ниву, хоч між пізнійшими сівачами було чимало таких, що рідну ниву словесну закидали кукілем і всяким хабазєм. Нині руською мовою розмовляють не тілько селяни та міщани, але зарівно полюбили руську мову й инші верстви руського народу. Руська мова нині так само мило звучить в устах сермяжного селянина, як і руського сурдутовця. То не трійця молодців трудиться на ниві руського письменства, але сотні письменників, а руське слово в сотках тисячів книжок доходить  і під курні стріхи, - руське письменство живе, розвивається щораз красше і буйніше, дарма, що й нині є такі нерозумні, що радять нам покинути гарну свою мову, а прийняти чужу, незрозумілу московщину. Нині руська мова гомонить і в церкві, здобуває собі щораз ширше поле і в школі, і в уряді, і в прилюднім життю. Нині кождий з нас повинен гордитися іменем Русина та всюди і в слові, і в письмі уживати своєї рідної мови. Нині вже не горстка молодців руських потайно трудиться для науки й просвіти народу, а прилюдно численні руські товариства видають сотки тисячів руських книжок, щоби наукою і просвітою довести зубожілий з темноти і несвідомости нарід руський до красшої долі. А перед веде у всій тій праці народній найстарше наше товариство "Просвіта", котрого філія камінецька дала почин до нинішнього величного обходу.

От се чудо пробудження руського народу з вікового просоння вдіяв Маркіян Шашкевич милозвучною, чародійною мовою руською, він учинив, що

         "трупи встали і очи розкрили,

           і брат з братом обнялися

 і проговорили слово тихої любови".

Руською  мовою, видобутою з-під сільської стріхи, курної хати, вдунув Шашкевич живого духа в сонного велетня, воскресив руський нарід до нового життя, покликав до праці поруч з иншими народами, показав, що руський нарід жиє і має право розвиватися яко окремий, самостійний нарід руський.

Нині зібралась на сей незвичайний обхід не громадка новосілецьких парохіян, як перед 50 роками, зложити до гробу тлінні останки свого незабутного приходника, - се прибули з різних сторін щирі сини матери-Руси, прибули і ми тут, висланники руських товариств львівських, щоб віддати поклін тлінним останкам безсмертного Маркіяна: а завтра зберуться у Львові тисячі руського народу зі всіх усюдів нашого краю, щоб відпровадити сі останки воскресителя Руси на кладовище Личаківське у Львові, до осередку руського краю і життя. Там буде могила незабутного Маркіяна приступна для всіх Русинів, там буде вона нагадувати єго славне ім'я і єго діла, єго щиру працю і горячу любов для руського народу та загріватиме до нових трудів і подвигів.

"О безсмертний Маркіяне! Ти запалив єси огонь в моїй груди, котрий лише гробова персть загасити може!" – сими словами відозвався колишній товариш Маркіяна – Козанович. Нині горить сей огонь в міліонах народу руського. О безсмертний Маркіяне! Нехай дух твій світлий витає між руським народом, нехай будить сонних, загріває рівнодушних, освічує несвідомих і незрячих – і буде провідною зорею на шляху народної праці. Коли ж нині стоїмо над сею домовиною, зложім тут присягу, що так як безсмертний Маркіян, так і ми не збочимо з дороги простої, ним указаної, що руська мова, руська народність, просвіта і добро руського народу будуть метою наших змагань, наших заходів  і дбалости".

(Діло –1893. – Ч.237, 21 жовтня (2 падолиста). Див. також: Зоря –1893. – Ч.21.- С.419-420; Правда – 1893.- Т.19. – Вип.57. – С.638-640).

О пів на другу похід рушив до залізничної станції Задвір'я, віддаленої від Новосілок Ліських на шість кілометрів.

Такого незвичайного походу ще ніхто тут не бачив. Попереду їхала на конях бандерія з вісімдесяти юнаків, поперев'язуваних барвінковими вінками через плече, із синьо-жовтими прапорцями в руках. За ними ступали церковні братства з восьми громад у сотню церковних хоругов, відтак духовенство з трьох деканатів – Буського, Унівського і Холоївського, а далі хор вихованців Львівської духовної семінарії та хор дяків. Ці два хори співали поперемінно.

І нарешті – домовина, вложена на пірамідальному возі, застеленому килимами, прибраному фестонами із зеленого барвінку. Віз із домовиною тягнули три пари круторогих волів – також у барвінкових вінцях. Воли запропонував ласкаво Комітетові дідич Новосілок П.Богдан. Попереду й поза домовиною ішли селяни, а перед домовиною три делегати новосілківської громади несли величавий барвінковий вінок із синьо-жовтими стрічками та написом: "Славному парохові – громада Новосілки". Перед вінком ступав голова громади села п.Пилип Романишин, а безпосередньо за домовиною – львівські делегати, за якими простував численний гурт жінок. Похід, який тягнувався майже на два кілометри, замикало близько сорока возів, котрими з дальших сіл прибули селяни. Увесь похід, як напишуть потім, виглядав вельми мальовничо і величаво.

Тут слід згадати, що крім проводу філії кам'янецької "Просвіти" на чолі з о. М.Цегельським, до сільських святкувань дуже причинилися о. Й.Зельський з Милятина і новосілківський парох о. В.Рожеєвський. Вони були дійовими організаторами величавого свята в Новосілках Ліських.

На границі новосілківської громади промовляв Пилип Романишин. Він теплими словами висловив жаль, що село тратить дорогий скарб – тлінні останки свого пароха, який так щиро трудився для громади та її добра дочасного і вічного, який підняв до слави зневажену руську мову хлопську і, як Мойсей вивів Ізраїль з неволі, так Маркіян вивів руський нарід із неволі й темноти. "Прощай же нам, наш дорогий і безсмертний Маркіяне, - закінчив П.Романишин. – Дух твій нехай витає між нами і загріває усіх Русинів до праці для свого народу!"

Коли похід дійшов до станції Задвір'я, делегати зі священниками обережно віднесли домовину до вагона, а по відправі панахиди промовляв ще голова філії "Просвіти" Кам'янки Струмилової о.Михайло Цегельський. Він наголосив на великому значенні свята, що відбувається, ролі Маркіяна Шашкевича для русинів-українців, подякував духовенству та всій людності краю за ту останню шану, віддану славному синові України-Руси і, попрощавши тлінні останки о. Маркіяна, врочисто передав їх делегатам Головного Виділу "Просвіти".

Навкруги запанувала тиша. Десь угорі в небі запізнілий ключ журавлів летів у бік Яричева, рівномірно курликаючи, однак люди його зразу й не помічали. І про тих журавлів, що відлітали у вирій, Шашкевич уже не створить віршів, залишивши лише невеличкий фрагмент ("Ой летіли журавлі - / А все в два рядочки…"). Про той сірий шнурок і слід по журавлях у синім небі згодом напише інший український поет, і стане та поезія піснею, і тією піснею проводжатимуть на вічний спочинок тих, хто любив свій народ, як любив і творив для нього Маркіян Шашкевич.

Дзвони Маркіяна

 І настав другий день – середа, 1 листопада. Довгожданий день всенародних урочистостей, у котрих уся Галицька Русь мала заявити, що й вона може бути об'єднана патріотичною ідеєю і вміє віддати належну шану своєму Будителю. Як писав львівський часопис, повсюди залунав із тисячі грудей могутній голос: "Слава незабутньому віщунові, честь пам'яті Маркіяна Шашкевича!" В низеньких деревляних церквах сільських, у величних мурованих храмах неслися гарячі мольби за покій праведної душі, а по курних хатах під солом'яними стріхами, по читальнях і товариствах – скрізь, де живе гаряче серце руське, де не погасло полум'я народної самосвідомости, там скрізь сходилися вірні сини народу, там збиралися поклонники передтечі народного і культурного життя, щоби пом'янути єго "незлим тихим словом". А у Львові, в тім осередку всіх наших починів і змагань, закипіло життє небувалою силою. Над домовиною того, що перший двигнув угору народний стяг, що проговорив до міліонів забутою мужичою бесідою, що боровся за незавидну долю Галицької Руси, за єї розвиток і талан, що положився так зарання, мов скошений злиднями і хуртовиною цвіт, в студену могилу – над єго домовиною згромадилася суспільність наша – всієї верстви. З-під високої Чорногори, з-над Пруту, Дністра, Збруча, Бистриці, Стиру і Бугу, з-над Сяну і Стрия, з далекої Мазурщини, ба навіть із зеленої Буковини прибули щирі серця в духовних рясах, у полотняних сільських сердаках і міщанських строях, прибули учені наші, достойники і ремісники, щоби відпровадити дорогий скарб і зложити єго до нової мурованої гробниці на Личаківськім кладовищі". 

Світало. Зазорів ясний день, теплі промені сонця щедро вкрили землю Данила, престольне місто сина його Лева. Усміхалася природа, саме Боже небо благословляло галичан на величаве діло. По всіх церквах дзвонили, і дзвони гули в чистому повітрі й здавалося, що то небесні передзвони спадали на землю, творячи дивну духовну мелодію. Високо дзвенів дзвін Маркіяна – Львів віддавав останні почесті Поетові. Понад десять тисяч люду "без різниці стану і переконань" прямувало до тлінних останків о. Маркіяна, усі спішили до церкви св. Параскеви П'ятниці. Домовину Маркіяна Шашкевича, за приписами властей, "невільно було впроваджувати до церкви"(?). Сама церква була переповнена вірними, та найбільше людей згромадилося довкола церкви, на майдані. О восьмій годині місцевий парох крилошанин А.Василевський розпочав заупокійну Літургію. Йому допомагали о. Курдик і о. Лопатинський яко диякони.                        

Між тим на визначених місцях розміщувалися делегації з вінками. По обох боках вулиці, на вищих точках округи – скрізь заздалегідь очікували продовження дійства, урочистого  походу. На пероні над металевою домовиною, оточеною почесною сторожею академічного товариства "Ватра", зібралася вся Маркіянова рідня. Тут його дружина Юлія, братанич Олександр (син Антона, брата Маркіяна, генерал-лейтенант, він зложив вінок – "Від Александра"), прийшли й інші кревні. В узголів'ї стали посли Ю. Романчук, О. Барвінський, Д.Савчак, далі професори О.Огоновський та Н. Вахнянин, доктор К.Левицький, професори І.Громницький і В.Шухевич, ректор Медвецький, редактори "Діла", "Правди", "Зорі", "Батьківщина" та інші шановані люди. Прибули представники влади, президент ради шкільної Бобжинський, шкільні радники – Левицький, Герман, Дністрянський і Барановський, ректор Університету доктор Цвінклінський, ректор Політехніки доктор Дзівінський, З'явилися достойники Львівської міської ради на чолі з президентом Мохнацьким. Нагадаємо, що Комітет заздалегідь запросив міські власті до участі в

перепохованні.                                                           

 Нарешті на підвищення піднявся голова Товариства "Просвіта" доктор, професор Омелян Огоновський і виголосив промову.

 

Промова Омеляна Огоновського

 

 От і домовина Маркіяна Шашкевича! Патріоти філії "Просвіти" в Камінці Струмиловій перевезли єї до Львова із кладовища в Новосілках Ліських, а делегати руських товариств і інституцій приймають єї іменем руського народу з сердечною вдякою і найбільшою честию яко дорогу скарбницю народну, бо отся домовина вкриває тлінні останки першого русько-народного писателя – першого будителя Галицької Руси до нового життя  просвітного й національного. Й от, які величні нинішні похорони мощей Маркіянових, що мають спочити у своїм гробі на кладовищі столиці Галицької Руси! Коли перед п'ятдесяти роками на сільськім кладовищі в Новосілках Ліських передавали тіло Маркіяна могилі тілько священики деканальні з громадкою новосілківських хліборобів, сего дня задля перенесення тлінних останків Маркіянових до нового гробу зібрались коло єго домовини репрезентанти всіх верств суспільности руської враз з Єго Ексцеленцією Преосвященним Митрополитом і достойниками церковними. Ба, на зустріч тлінних останкІв бідного священика руського вийшла репрезентація столичного міста Львова, репрезентація власти шкільної, університету і політехніки. Се ж справді велика честь, яку віддають сі достойники будителеви Галицької Руси.

Маркіяне! Твій дух уноситься над сею домовиною, а ми згадуємо подію нашого відродження просвітного  й  національного.   

Була ніч темна: чорні хмари вкривали рідну землицю. Над пропастию біля безверхої хати заснула мати-Русь зі своїми примученими дітьми, - заснула твердо і не чула, як із тих хмар рокотало страшним громом понад руїною батьківщини. Не було тямущого чоловіка,щоби єї збудив і сильною рукою відвернув від безодні, в котру кождої хвилини могла впасти. Аж ось один із єї синів протирає очі, встає і приступає до матері. Вже ж він був любимцем своєї неньки, - вона-то єму [за словами Миколи Устияновича] з думочок руських колиску звивала, руськую долю під головку клала, руськими гадками,надієв поїла, кормила руськими грудьми. Він приступає до дорогої неньки і кличе: "Мамо, встань!" І ось бідна страдальниця підносить втомлену голову – встає поволи й з жахом відступає від пропасти, над котрою була заснула. І подуло вітром із далеких степів – хмари розсунулись, а над безверхою хатою засіяли ясні зіроньки. Мати-страдальниця простягає свої руки й того свого сина пригортає до свого серця. А він сердечний співає собі свою любу:                                                                            

 Руська мати нас родила,

 Руська мати нас повила,                                                                            

 Руська мати нас любила,                                                                          

 Чому ж мова єй немила?                  

 Чом ся нев встидати маєм?          

 Чом чужую полюбляєм?..                                                                 

 Відтак повіяло теплим леготом – на сході стало світати, а той любимець бідної неньки побіг на рідну леваду, зірвав дрібну цвітку, приніс єї своїй матері, щоби повитати єї з весною. І заспівав він ось яку пісню:              

 Цвітка дрібная                                                                                          

 Молила неньку,                             

 Весну раненьку;        

 "Нене рідная!                                             

 Вволи ми волю                   

 Дай мені долю,                                                

 Щоб я зацвіла,         

 Весь луг скрасила,                     

 Щоби я була,                              

 Як сонце, ясна,                           

 Як зоря, красна, -                                               

 Щоби-м згорнула                                                       

 Весь світ до себе!"                                           

 "Доню, голубко!                                

 Жаль мені тебе,                                               

 Гарная любко;                              

 Бо вихор свисне,                                           

 Мороз потисне,                                       

 Буря загуде, -                                                                 

 Краса змарніє,                                            

 Личко зчорніє,                                                                

 Головоньку склониш,                                                

 Листоньки зрониш, -                                                      

 Жаль серцю буде".                                                                                     ("Веснівка")                                                                                                

Той син, що пробудив свою матір із тяжкого сну, - се Маркіян Шашкевич, а та цвітка, про котру він співав, - се символ руської народности. Дорогі браття! Маркіян дав почин до нашого відродження просвітного й національного, але він жив дуже коротко й не міг довершити свого діла, В життю бідував він гірко, і в одній пісні сказав о лихій долі, що вона переїла єго щастє, що мраки лихої долі ще над гробом єго повиснуть. І справді, ті мраки вкривали ще довго гріб Маркіяна – Русини не зуміли ще переймитись ідеалом свого будителя. Аж ось настав рік 1848, і галицько-руські патріоти стали знов горнутись около хоругви народної, котру вперше здвиг був горі Маркіян Шашкевич. А коли кілька років опісля стали опять стелитись студені мраки по нашій батьківщині, то розвіяв іх легот, що повіяв з України від животворної музи Тараса Шевченка. Аж тоді зрозуміли ми слова нашого Кобзаря, що "добро найкрасчеє на світі – то братолюбіє!" І стали ми братами колишних панщиняних хліборобів, і відтак намагаємо довести до пуття теє велике діло, котре був розпочав Маркіян Шашкевич.                                           

 Маркіяне, славний наш Маркіяне! Глянь на нас, твоїх земляків, що приходимо віддати честь твоїм заслугам! Між нами побачиш свою дорогу дружину, свою Юлію, котра п'ятдесят років горює після твоєї розлуки від тіла. А вже ж нині має вона ачей велику пільгу в своїм горюванню. Не діждалась вона золотого весілля, - а за те діждалась великого свята народного, яке Галицька Русь святкує в пам'ять єї мужа. Та й твій дух, Маркіяне, радіє радістю, що так багато тямущих дітей викохала собі мати-Русь, котрій ти привернув дар Божий – мову, котрій ти отворив уста, замкнені віковим лихоліттєм!               

Від тебе то переймили ми ідеал народний, і не покинемось єго вже ніколи! Ми, галицькі й буковинські Русини, завдяки тому починові, стали вже тямущим народом, що враз з Українцями, живучими за кордоном, прямуємо до одної мети змагань суспільно-національних. Тепер розвиваємо дальше колишню свою стару культуру, котра занапастилась тяжкими невзгодинами віковими. Тому-то 50-ті роковини смерти Маркіяна суть сегодня таким величним святом народним, якого ще не було в Галицькій Руси, а нинішній похоронний  похід – се похід справді тріюмфальний.         

Дорогі браття! Тлінні останки Маркіянові, що їх зложимо на кладовищі сєї столиці, будуть нам талізманом в дальшім нашім змаганню до суспільно-народного добра. Відтак могилу Маркіянову будемо навідувати в добрій і лихій годині, будемо єї вкрашати народними незабудьками! – вона бо буде найдорожшою скарбницею народних святощів. 

Коли ж Маркіян перший наш громадянин, що поклав своє життє для добра батьківщини, то ми, дорогі браття, навчімся від него трудитись для народу з саможертвою. Ідімо слідом за першим нашим будителем, котрий із темряви й манівців випровадив нас на шлях простий, широкий. Ідімо сміло за Маркіяном, бо вже поблагословилось у нас на день ясний, - бо вже поблагословилось у нас день ясний, - бо з нами Бог!

 Після промови О.Огоновського почесна сторожа академічного товариства "Ватра" винесла на ременах домовину на площу перед двірцем Підзамча і поклала на жалібний віз, прибраний килимами і вінками. Це був не віз, а той тріумфальний ридван, до якого запряжено три пари круторогих волів. Митрополит Сильвестр Сембратович в супроводі єпископської капітули, відпоручників Станиславівського ординаріяту крилошанів Ткачуника і Гробельського за участю численного духовенства відправив панахиду. Тисячі уст знову зложилися до молитви, знову високо, аж ген-ген у небесні простори полинуло "Вічная пам'ять". 

*Діло. – 1893. – Ч.237,21 жовтня (2 листопада). Див. також: Зоря. – 1893. Ч.21. – С.421. – С.421; Правда. – 1893. – Т.19. – Вип.57.   С.642 644.                                                    

Десятитисячний похід рушив до Личаківського кладовища. Людська ріка повільно прямувала вулицями і площами міста. Величавий багатотисячний похід! Тріумфальний в'їзд Маркіяна до Львова! Такого урочистого обходу, стільки народу та вінків місто ще не бачило, таких співів Львів не чув (співали два хори: вихованців Духовної семінарії та учнів Руської гімназії).                    

Поглянемо на маршрут, яким пройшов похоронний похід Львовом. Отже, вулиця Жовківська (нині – Б.Хмельницького), площа Краківська (Я.Осмомисла), вулиця Театральна (попри  Народний дім і "Просвіту" – остання на той час була витіснена з Народного дому і розміщувалася на розі вулиць Вірменської та Краківської), площа Маріяцька (А.Міцкевича), площа Галицька, площа Бернардинська (Соборна) і далі вулицею Пекарською.  Для доповнення картини похоронного походу слід, очевидно, назвати делегації, перелік яких подали тогочасні часописи, підкресливши, що важко було всіх перерахувати у великім натовпі народу, який рухався, нелегко було прочитати надписи на численних вінках. Перегорнімо ж пожовклі сторінки "Діла", що відтворюють порядок походу до кладовища делегацій і братств, товариств та інституцій з краю. Таким чином, попереду ступали церковні братства із хрестами й хоругвами. За ними йшла молодь Учительської семінарії під проводом своїх учителів, далі ступала молодь Реальної школи. Потім крокувала вся молодь Руської академічної гімназії, учителі гімназії на чолі з директором Харкевичем. Далі – хор учнів Руської гімназії та Учительської семінарії. За шкільною молоддю і молодіжними хорами простували делегації з усіх закутин Галичини. Першими йшли гуцули з-під Чорногори. Їхні оригінальні строї зачаровували всіх барвистістю кольорів і тонів. Вони несли вінок – "Від Русинів з-під Чорногори", увитий із жерепа, виготовленого заходом о. Коржинського. За ними несли вінки делегати сільських читалень з багатьох сіл та містечок різних повітів краю (Золочева, Красного, Настасова, Дідилова, Задвір'я, Довголуків, Скваряви, Белзця, Залукви, Лопатина, Запитова, Сосонки, Романова, Крехова,   Новосілок та ін.), ішли поодинокі селяни із Жовківського, Равського, Сокальського, Болехівського і Долинського повітів. Потім ступали делегації міст Калуша і Самбора з вінками, а також українці зі Сянока. 

Напрочуд гарний вінок, увитий зеленню з написом "Від Підгірських Русинок", несли жінки в козацьких шапках зі Стрийського повіту. За ними поступало тридцять дівчат. Стрийщину варто виділити окремо, назвавши поіменно її репрезентантів.                                                   

Великий вінок несли від русько-українських товариств зі Стрия в супроводі доктора Олесницького та інших як представників "Підгірської Ради"; Могильницького на чолі делегатів "Просвіти";    доктора Озаркевича й інших як репрезентантів "Міщанської Бесіди"; професора Вахнянина з представниками "Касина" і "Дубравського та о. Федусевича, що заступали "Руську Бурсу". До того була тут і репрезентація ради міста, а взагалі стрийська делегація налічувала понад сто осіб.                                                                                           

 За стриянами йшли поодинокі депутації Підгір'я, зокрема з Угерська, Лисятич, Тайсарова, Синевидська Вижнього й Нижнього, опісля з Дашави, Лукавиці та ін. Потім ішли делегації з Комарна, Красова й інших місцевостей. А далі: кільканадцять жінок із Бережан з вінками "Від Клюбу бережанських Русинок"; львівське ремісниче товариство "Зоря"; вихованки інституту Василянок з вінками від львівського і яворівського закладів. Тоді – кандидатки-русинки Учительської семінарії та "Львівський клюб Русинок", відтак більш двадцяти представників з вінком руських товариств Перемишля, члени "Академічного Кружка" і "Академічного Братства", окремо кам'янецької філії "Просвіти" під проводом судді Л.Герасимовича; увесь склад артистів Руського народного театру; делегації руських товариств із Станиславова, Тернополя тощо.                                         

 За різними галицькими делегаціями нарешті прямували представники зеленої Буковини, у складі яких були посли Є.Пігуляк і доктор  С.Смаль-Стоцький, доктор Мількович.     

 Напис на стрічці Буковинської Руси - "Віщому Генієві, побудителеві Руси". За буковинцями несено вінок від львівських русько-українських товариств у супроводі репрезентантів від Наукового товариства ім.Шевченка, Народної Ради, "Руської Бесіди", Товариства педагогічного, "Бояна". Після ішли з вінками: Виділи Народного дому, Галицько-руської матиці, Общества Качковського, учні Духовної семінарії з хором, а далі сто священиків у ризах. 

За духовенством наостанку ступав митрополит Сильвестр Сембратович із митратом Сингалевичем і крилошанами, а тоді рухався жалібний ридван із тлінними останками Маркіяна Шашкевича. Зразу за домовиною ішли родина покійного, Ставропігійський інститут з док­тором Шараневичем на чолі, згуртовані представниці "Общества руских Дам", а на завершення рада міста Львова із президентом Мохнацьким на чолі, посли сеймові та до Ради державної: Романчук,Барвінський,Січинський,Савчак,Гурик,Король,Підляшецький,Барабаш,Кулачковський, Рожанковський, потім Огоновський як голова і члени Виділу "Просвіти", у кінці власті шкільні з президентом шкільної ради доктором Бобжинським, директори, інспектори та найрізноманітніші представники решти згромаджень, міський люд.   По обох боках домовини йшла почесна сторожа, а попереду неї четверо селян з Новосілок Ліських. Газета "Діло" писала: "І повагом, І достойно проводжала уся Русь першого просвітича до нової гробниці. А в оці кождого, а на кождім лиці бачилася гордість, радісна гордість! Не вмерла Русь-Україна, живе і житиме, доки Маркіянова звізда горіти буде. І не померкне її світло, бо Русь збудилася до життя, заговорила про себе голосним словом і станула поруч з іншими народами до боротьби за волю і поступ".  Велична процесія містом на Личаківське кладовище просувалася три години (10.15 – 1.15). При вході на цвинтар посол О.Барвінський, адвокат К.Левицький, суддя А.Дольницький і редактор "Зорі" В.Лукич зняли домовину з ридвана і понесли до гробниці, перед якою її взяли на рамена священики і поставили на підвищення. Коли всі прибулі зібралися довкруж могили і стали ген далі навкруги, з підвищеного місця віце-ректор Львівської духовної семіарії о.Михайло Мриц виголосив надгробне слово. Він відзначив заслуги Маркіяна Шашкевича перед руським народом Галичини, закликав присутніх пам'ятати його заповіти, ступати слідами, які той вказав, "Коли хочеш працювати для народу, мусиш станути на народній основі і промовляти до нього народною мовою" – такою була основна думка промови віце-ректора о. М.Мрица. Опісля митрополит Сильвестр Сембратович знову відслужив панахиду. По молитвах на підвищення ступив голова руських сеймових послів і Ради державної Юліян Романчук.

 

Промова Юліяна Романчука

 

 Сумна то хвиля, коли тлінні останки чоловіка спускають в землю, коли при домовині, над отвертим гробом плачуть: родина, приятелі, сусіди, розстаючися назавсігди з своїм любимцем.Особливо сумна вона, коли смерть забирає дороге життє в ранній порі та нищить цвітисті надії, або коли дрібним дітям пориває батька-опікуна та лишає їх безпомічними сиротами. Таких хвиль руська родина в Галичині пережила багато-багато. Кілько то надій зложили ми в самих остатних роках в могилу! Перед очима пересуваються бліді тіни Володимира Барвінського, Корнила Сушкевича, Олександра Огоновського, Юліяна Целевича, котрих ми немов вчера на отеє саме місце, де стоїмо тепер, відпроваджували з мутною від сліз зіницею. А там ген в Хирові, Станіславові, Решові і дальше, і дальше кілько то свіжих ще могил чорніє, кілько в них сердець лежать студених, що недавно так горячо били для нас! Кілько сили перед часом пропавшої, котра би тепер так дуже, ах дуже родині руській придалася!  Але нині не така хвиля, хотя стоїмо також при домовині над створеним гробом і складаємо в той гріб наш найдорожчий скарб. Ті струї сліз, що сему любимцеві належаться, сій рано згаслій надії і сему батькові міліонів руських сиріт, виплакала руська родина ще перед 50 роками і через 5 літ дальших, коли прийшла до повного пізнання своєї страти. Нинішна  хвиля – світла і велична, де та родина свому найлучшому членові віддає честь і подяку, на яку єї убогу стати.

І хоть сумно заводять похоронні дзвони, але крізь той гомін пробиваються і інші звуки: торжества і надії. Торжества, коли оглянемося на минувшість, надії, коли подивимося перед себе. 56 літ тому, коли Маркіян Шашкевич випустив свою першу і найкрасшу цвітку, свою "Русалку Дністрову", один з тих людей, що мали власть спиняти і мали власть пускати, сказав: "Що ті шалені люди задумують?! Ми маємо досить клопотів з одною народностю,  а вони хотять ще воскрешати давно погребану народність руську!" І не пущено "Русалки". Зморожено серце Маркіяна, підкошено єго творчу діяльність, але цвітки не знищено, хоть зложено до гробу.      Чарівна єї пахощ розійшлася вже скрізь, чудовий блеск єї вникнув і до сплячих очей і підоймив примкнені повіки. Того ж і бажав Маркіян. Бо він не той поет, що тілько займає, бавить, полонить фантазію і чувство: то віщун, то великий діяч народний. Єго поезії, єго пісні то радше средство, а ціль – збудити свій нарід, двигнути єго, ввести між инші народи Словянщини і Европи, до волі, до поступу, до великої культурної роботи. А дорога до того – то видобуттє нароної мови з курної хати прибитого панщи-ною селянина та впровадженнє єї до церкви, до школи, до світлиці.

В шість літ потім народний віщун-спаситель помер в ранній добі, зазнавши всеї гіркої долі руського поета і діятеля. Але він лишив апостолів і учеників, котрі єго смерть оплакували, єго науку пропо-відували. А коли в дальші 5 літ заблисло сонце свободи, і дзвін вічевий скликав пробуджених синів Руси на раду, першим їх ділом було відданнє чести пам'яти свого учителя. Тоді вже стало всім ясно, що нарід руський, нібито вже погребаний, не вмер, що він лежав тілько в летаргічнім сні. Але треба було могучих чародіїв, щоби єго збудити з того сну. Таким першим чародієм був Маркіян, а другим була свобода. Не діждав ся єї Маркіян, хоч так гарячо за нею тужив. Тілько ж весна народів з 1848 року як була напрочуд красна, так не довго тревала – мабуть, чи не за нагло вихопилась! Сонце зайшло знов за густі хмари, нагнані студеними вітрами, зазеленівшу природу покрили наново білі сніги. Руський нарід залишив більшу часть роботи, яку зачав був на народній ниві, і нераз блукався серед снігової метелиці і пітьми. Аж в 12 літ пізнійше сонце знов заблисло, земля знов зазеленіла. А хотя вже не було так красно, як за першої провесни, та бодай зима не вертала.

І знов руський нарід, пом'янувши Маркіяна, взявся за роботу. Та вже тепер галицька родина не сама окремо стала працювати. Вона, за вказаннєм Маркіяна, простягнула руки до українських братів-орлят, котрими він так любувався, і разом з ними замахнулася до лету, і спільною працею змагає заняти достойне місце в громаді культурних народів.

Утішився бись, Маркіяне, кобись нині станув тут межи нами і глянув доокола себе, і пустив твої очи-соколи широко по руськім краю, і побачив всюди руське життє, і почув всюди руську мову і руську пісню, і пересвідчився, що не даремні були твої труди, не шалені твої думки, що той давно погребаний руський нарід не то що встав із гробу, але й нема нині сили, котра би єго назад в гріб вложила.  Правда, що і захмарилося б твоє чоло, коли б ти побачив, як не одна праця іде марно, не оден цвіт нищить мороз і вихор, не одну билинку під'їдає черв, то знов як дехто з тих, що має твоє ім'я на устах, хулить тобі своїми ділами…Але глянувши знов на широкі ряди твоїх щирих і вірних поклонників, що ідуть і хотять дальше йти шляхом тобою вказаним, і зміривши ще раз дотеперішню їх працю, око твоє знов заясніло б зірничкою, і ти огорнувся би зоревою свитою тихомир'я, і надія звеселила би серце твоє. Складаючи твої тлінні останки, Маркіяне, в сю нову могилу, хочемо тебе мати між нами. Ми будемо сюди до тебе приходити, твоїм духом загріватися, твоїми думками перейматися, твоїм спомином в наших змаганнях утверджатися. "А хоть би, як ти сказав в твоїх псалмах, прийшли на нас злидні і світ нам ворогував, і нуждов нас вдарено, і вирвано нам очи: то не возьмуть нам милости до свого рідного краю і віри в будучність нашу не возьмуть, бо руське нам серце та й віра руська"*.                                                                           Пролунала остання промова, розкотилося востаннє "Вічная пам'ять", завершилася відправа, повільно догоряли свічки…Неквапно почали розходитися люди – не поспішали, багато залишилося довше біля могили – Шашкевичевої вічної оселі. У львівській періодиці тих днів читаємо, що перепоховали тлінні останки М.Шашкевича, але не похоронили, "не придавили тяжким каменем його духа" "Той дух, його віще слово осіяло теплим весняним леготом грядущі покоління, зародило на руській ниві щонайкращі цвіти".                                      

 Учасники перепоховання по-справжньому наблизилися до розуміння значення Шашкевича для українців Галичини, його ролі у піднесенні народної мови, якою "все виповісти можна" і вільно творити справжню літературу: і кожен поніс зі собою відблиск ідей Маркіяна, силу його пророчого слова, бажання іти шляхом, указаним ним. Так, галичани йшли на Личаківський цвинтар русинами, а поверталися з кладовища українцями. Цей останній шлях Шашкевича до місця вічного спочинку прокладав народові дорогу до самопізнання й поступу, а Поетові відкривав шлях до пам'яти майбутніх поколінь, до вічної слави.

 

"Споминайте, браття милі…"

Увечері на честь перенесення тлінних останків Маркіяна Шашкевича у великій залі Народного дому відбувся святковий концерт львівського "Бояна" під орудою диригента і композитора Наталя Вахнянина і львівського оркестру "Гармонія". Розпочав концерт оркестр "Гармонія" симфонією Михайла Вербицького "С-mоll". Потім слово виголосив митець і письменник Корнило Устиянович.

 

Промова Корнила Устияновича

 

Дорогі Краяни! Нині святкуєм п'ятдесятилітні роковини смерти Маркіяна Шашкевича – творця нашого словесного і народного відродження в Галичині. Що ж скажу вам о нім? Чим же прославлю єго перед вами? Відоме вам єго коротке життє, відомі поезії та инші письма, ви єму вже давно поставили вівтар в своїм серцю..,а все ж таки дивуєтесь: як міг він один то учинити, що єму приписуєм? Чим він ліпший від учених сучасників своїх? Чим він ліпший від двох товаришів – Якова Головацького і Івана Вагилевича? Чим ліпший від свого любого побратима поета? (Миколи Устияновича. – В.Г.). *Діло. – 1893. – Ч.238,22 жовтня (3 падолиста). Див.також:Зоря.-  1983. С.422; Правда. – 1893. – Т.19. –Вип.57. – С.645-647.  Краяни! Всі вони сітлі, всі вони учені, всі і заслужені. Але як з-поміж розкинутих брильянтів найкрасше світить той, що на него промінь сонця вдарив, так найяснійше світить з сучасників своїх Маркіян, боєго осіяв промінь Божого духа, бо єго чоло поцілував геній Руси.                                                                                                    Щоби зрозуміти, чим єсть Маркіян Шашкевич для Галицької Руси,   треба нам вглянути в ті часи, що в них жив і ділав, треба пізнати і людей, серед котрих він станув і промовив. А часи ті, а перша третина ХІХ століття була для руського імені на галицькій землі ворожа, смертоносна. Давно вже було зайшло теє сонце, що нас за часів Йосифа ІІ хвильку огрівало і руську мову не признавалося вже більше за "Lапdеs-Vоlks-uпd Nаlіопаl-Sрrаcnе". Давно вже були заніміли у Львові учені катедри руські. Всеучилище перенесено ще 1805 р. до Кракова, а року 1817 покасовано навіть народні руські школи, руська мова була в погорді чужих і своїх, а германізаційна і поліційна система душила в зароді кождий проблиск вільного духа. Але на далекім заході раз-у-раз блискало. Неслися воздухом великі слова братерства і свободи народів – скрізь по Европі було чути під землею скрежет зубів закованих титанів. Провалювалися старі гроби, і мерці вставали з віковічних могил. Воскресла Греція, воскресла Сербія, вставали Чехи, ожили Словаки і давно забуті Болгари, а Ляхи, не добиті різнею на варшавській Празі, попіднімались знову і пручалися з кайданів на волю. Чути було весну. Світало. З-під густого туману неволі підіймалися скрізь по слов'янських нивах голосні жайворонки, благовіствуючі новеє життє і свободу. А молодіж руська, - викормлена на клясичних прикладах великого пожертвування великих мужів Греції і Риму, - рвалась против тиранії і против всякої неправди, готова була життє дати за кожду людську ідею, але свого, але руського ідеалу не мала, не знала. Тліла вправді іскра руської народности, тліла та ніхто не знав, де вона і як єї роздути. А були під той час у нас мужі учені і свідомі своєї народности, як: Снігурський, Гарасевич, Іван Могильницький, тр[и] Левицьких, Геровський, Яхимович і многі инші. Всі вони чули надходячу весну, всі чули воскресні дзвони з-над Дунаю і з-над Влтави, і [до] всіх долітав милий гомін української пісні, але не було між ними ні одного, котрий би був розумів слова Шіллєра: "Wеnn der Geist soll auterstehen,  muss Form in Stucke gehen", - не було такого, котрий би пхнув руське життє на дорогу відродження, на дорогу будучности. І народність руська конала, конала так, як уже сконала вірменська, з псалтирою на серцю.

І се являєсь Маркіян Шашкевич – чоловік великого серця, великої віри і великої надії. Він находить сю дотліваючу іскру Галицької Руси в нашій живій народній мові, він дує на неї своїм животворним духом, і Русь та будиться, і Русь та встає, радуєся єго покликом до життя, як радуєся той, що єму здіймуть більмо з очей. Єго солодка пісня проникла в кожде руське серце; збудила в нім спомини дитинних райських днів, нагадала,тужливі думки руської матери, нагадала чарівні казки руської пістунки – і забилось руське серце в молодих грудях ровесників Маркіяна, і заплакало тугою за своїм руським, давно забутим, давно утраченим раєм. Навіть ще й нині – літ шістдесяток по єго першім виступі між нами, - навіть ще й нині, на розсвіті зелізних днів, коли почуєте спів Маркіянової "Веснянки", якийсь чар дивний обнімає вашу душу, і ви витаєте єї неначе ластівочку весни, неначе гостя зачарованої надземської країни. Таким {є} всі пісні Маркіяна Шашкевича, прості, тихі, сумні, як доля нашого народу, а в тій іх любій простоті лежить вся загадка єго чарів і єго побіди. Не мала ще часу пісня Маркіянова піднестися орлом до бистрого лету попід хмари високо, а кружляє і квилить ластівочкою вколо загроженого руського гнізда. Не могля ще вона згриміти,як Дніпрові пороги мирові. Вона, як чисте жерело нашого рідного Дністра, що або журчить любенько по кременистих камінцях і наповняє душу дивним супокоєм, або з боєвим окликом спадає з верховинської скали і розливається спокійним і поважним плесом глубини – все чиста, все ясна і прозірна, як теє небо синє понад нею, а примильна, а люба, як рум'яна, як добра дитина. Мало воно, те жерело Дністра, єго ногою застановити – як застанов-лено на літ десять конфіскатою "Русалки" розвій словесности нашої,- мале воно. Але не будь єго, не було б і Дністра, а щось инше, Не будь Маркіяна- не було б з нас нині Русинів. Гей, Стіни, стіни Народного дому! Гей, стіни, стіни! Ви поставлені на руїнах тої академії, що в ній учився Маркіян, і може власне ту, на сему місці ідея нашого народного відродження блисла єму з голови чиста, ясна і величава, неначе Паллада Атена з голови Зевса, може власне на сему місці запалив він ровесників своїх так гарячим патріотизмом, що Козанович о нім каже: "О безсмертний Маркіяне! Ти зажег єси в мені огонь, котрого лиш гробова персть вдушити може!", а Миколай з Миколаєва, піднімаючи прпор з єго мертвої руки, проливає гарячу сльозу за ним – за першим Русином, за "предитечею слави". Краяни! Бувають хвилі в життю народів, що родять людей, котрі, як той Прометей, добувають животворного огню просвічати ним дорогу народові. Тих людей зовемо геніями, - таким був для нас Маркіян Шашкевич. Він найшов іскру нашого життя, він роздув єї, він поставив словесність нашу на живій народній мові, він пробудив Русь нашу з п'ятсотлітної дрімоти і показав ій світлу будучність у сердечній гармонії всіх слов'янських братів.  Ми же,братія, ми, єго епігони, здобули для тої погордженої хлопської мови право горожанства між Русинами і в цілому краю, і розвинули ми наше рідне слово в усіх галузях людської мисли. Словесність наша, що перед п'ятдесяти роками журчала малим потічком і кількома ще меншими допливами, шумить нині широкою і глибокою струєю поважної ріки. До покоління нинішного, до внуків доби Маркіяна належить здобути для неї узнаннє цілого світа. Любіть же єї, любіть сю мову Маркіяна, пам'ятайте, що поки вона держиться народа, доти буде як той Атл [ант] непобідна, а згине, як він, коли покинеся своєї Матери-землі. Не зражайтеся ні противностями, ні злобою, ні тираніею, а з прапором Маркіяна в руці ідім сміло і витривало усе вперед, усе вгору до мети, до ідеалу, з кріпкою вірою в будущину, бо як каже великий поет:                                                     

"Хоть молот як ціпко кайдани кує,

Є сила на силу, що їх розіб'є!

Молоток кує, розкує обух,

А сила над сили усі –людський дух!"

Після промови К.Устияновича, схвально зустрінутої присутніми, виступив мішаний хор львівського "Бояна" під керівництвом Н.Вахнянина, який виконав "Похоронний  марш" у супроводі оркестру "Гармонія" і кантату "Б'ють пороги" М.Лисенка. Потім хор у супроводі оркестру виконав частину з опери самого Н.Вахнянина   "Купало". Сольні номери співали славнозвісний артист Олександр Мишуга ("Цвітка дріібная" В.Матюка, "Помарніла наша доля" Н.Вахнянина), Дві пісні – Я.Багдая на слова Т.Шевченка "Тече вода" і народну пісню "Хмаронька" – виконала співачка колоратурного сопрано А.Бучацька-Збіржховська, а Ольга Барвінська з піднесенням прочитала поезію М.Шашкевича "Побратимови…" Чоловіча група хору львівського "Бояна" завершила концерт, відспівавши "Слов'янські гимни" О. Нижанківського. Концерт мав великий успіх у присутніх, які з ентузіязмом зустрічали кожний номер програми, гарячими оплесками віддячували артистам. Закінчився концерт Національним гимном "Ще не вмерла Україна". Опісля було зачитано телеграми та листи, які надійшли до ювілею й урочистого перепоховання М.Шашкевича зі всіх кінців Галичини і Буковини, а також з Великої України, Чехії, Польщі,з Відня та Італії. Наведемо кілька привітань. Прага: "Срібна доба настала для Галицької Руси з Маркіяном. Франтішек Ржегорж". Варшава: "В день Вашого народного свята ми духом з Вами. Багнети нас не розділяють. Нехай живе народ, котрий дає великих поетів, хай живе Русь-Україна! Гурток патріотичної польської молоді у Варшаві". Медіолян: "Я хоч на чужині – і моя сльоза нехай спаде на Маркіянову могилу. Поминаю нині також пам'ять нашого поета. Сальомея Крушельницька". Київ: "Олександр Кониський просить переказати єго глибоку шанобу пам'яти і праці Маркіяна і його подяку ініціяторам перенесення мощей Будителя Галицької Руси". Знову були промови. Запам'ятався виступ буковинського посла Єротея Пігуляка, який висловив радість від патріотичних почуттів, які розбудили галицькі русини, що засвідчила величава маніфестація на честь Маркіяна Шашкевича. Промовець запевнив, що національно пробуджується і Буковина, вона щиро бажає єдности та спільности з Галичиною. У відповідь на промову буковинця посол о.Микола Січинський сказав, що галицькі русини також сердечно бажають такої єдности, а в програмі русинів-українців чітко повинно стояти возз'єднання Галичини,Буковинсько та Угорської Руси в одну політичну цілість. Як , бачимо, і такі думки висловлювали в день перепоховання Маркіяна Шашкевича. На закінчення виступив посол Д. Савчак, який наголосив на заслугах усіх, що віддали почесті М.Шашкевичу і причинилися до того, що урочистості стали величавими, справді всенародними, і вони залишаються у пам'яті як вікопомна маніфестація.

Так, була це не похоронна процесія, а всеславний, всенародний тріумфальний похід, нечуваний урочистий в'їзд Маркіяна у стольне місто Галичини. Відтоді розпочався справжній культ Поета – Будителя, Провісника, Речника. По-друге, був це рішучий крок, що його ступили пробуджені галицькі русини до своєї українськости, до ствердження і викристалізування основ нації. Патріотичні почуття, пробуджені в серцях галичан, ніщо не могло погасити ані заслонити. Професор Володимир Шухевич у різні моменти урочистотей робив фотографічні знимки, які назавжди закарбували цю історичну подію.Невдовзі частина світлин була опублікована в часописі "Зоря". Іван Франко з відомих причин не був запрошений до Комітету організації перепоховання, не маємо точних даних, чи був він присутній на похоронах. У листі до Василя Щурата від 26 жовтня 1893 р. писав, що "буду сими днями в Коломиї". Дійсно, І.Франко 29 жовтня, в неділю, приїздив у Коломию на збори радикалів. Очевидно, на довше там не затримався, бо вже 2-3 листопада а газеті "Кurjer Lwowski"  були опубліковані його репортаж "Pogrzeb popiolow sp.M.Szaszkiewicza" і хроніка "Z pogrzebu Szaszkiewicza". Перепоховання тлінних останків Маркіяна Шашкевича у п'ятдесятиріччя його смерти як надзвичайна подія сколихнуло цілу Галичину, зродивши повсюдно патріотичний порив, об'єднавши українські серця в єдиному змаганні. Про вшанування пам'яти М.Шашкевича в 50-річчя смерти надходили повідомлення з багатьох міст, містечок і сіл Галичини та Буковини – всюди правилися заупокійні богослужіння, проголошувалися промови, відчитувалися реферати, організовувалися концерти на честь Маркіяна Шашкевича. Відень, Ярослав, Перемишль, Тернопіль, Бережани, Борщів, Бучач, Теребовля, Стрий, Самбір, Броди, Немирів,Перемишляни, Сокаль, Станиславів, Коломия, Рогатин, Печеніжин, Снятин, Залозець, Унів – це лише перший перелік міст і містечок краю, де складали шану Будителю Галицької Руси. Для увічнення пам'яти поета Комітет закликав український народ  Галичини й Буковини збирати складки на надмогильний пам'ятник та стипендію імені Шашкевича. У газеті "Діло" за 5 листопада 1893 р. Комітет для урочистого перевезення тлінних останків Маркіяна Шашкевича склав прилюдну подяку всім тим, що "своїм трудом і своєю участю причинилися до звеличення сего народного свята". Згодом до сторіччя від дня народження Маркіяна Шашкевича поет Богдан Лепкий видасть збірку поезій "Для ідеї" (Львів, 1911), де      помістить вірш "В 50 літ", присвячений цій знаменній події. Поєзію вміщуємо наприкінці нашої розвідки.

Юлії Крушинській, удові по Маркіяну Шашкевичу, Головний Виділ  "Просвіти" виділив допомогу в сумі 5 зл.р, а місячно 30. Наостанок Галицький крайовий сейм також "визначив їй жалування 300 зл. у рік". Письменник Роман Горак, що відшукав ці відомости в "Буковинських відомостях" (1896, 29 вересня (11 жовтня)), наводить це повідомлення; "Яко вдова по священику, не мала покійна пенсії, жила допомогою родини, дарами із ласки цісаря і запомогами товариства "Руских Дам" і "Народного Дома" у Львові. Доперва перед п'ятьма літами нагадав собі краєвий сойм Галичини, в якій нужді живе вдовиця по первім поеті галицко-руського народу […] і визначив їй жалування 300 зл.р. в рік". Спочила Ю.Крушинська на 81 році життя, переживши свого чоловіка на 53 роки, а сина на 11 років (помер поет Володимир Шашкевич ще 1885 року, другий, молодший син Шашкевичів – Святослав – помер недолітком). Від 1893 ро до Головного Виділу Товариства "Просвіта" з усієї  Галичини почали надходити пожертвування на спорудження надгробного пам'ятника Маркіянові Шашкевичу і на стипендіяльний фонд його імені. Пам'ятик за проектом архітектора А.Лушпинського відкрито 1906 року. У гробницю поховано дружину Юлію Крушинську (1896), а в 1908 р. сюди перенесено прах сина Володимира Шашкевича – поета, видавця, культурно-освітнього діяча.

Вияв пам'яти до Маркіяна Шашкевича сягнув вершини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.Найбільшого розмаху набули святкування у сторіччя від дня народження Поета в 1911 р. По містах і селах Галичини проходили урочистості, виголошували доповіді, відбувалися концерти. На Підлисецькій горі відкрито  Пам'ятний хрест за проєктом архітектора А.Лушпинського. Біля гора в Підлиссі стала посестрою Чернечої гори в Каневі, а сам пам'ятник – нацыональною релігійною святинею, особливим символом.Відтоді було започатковано щорічні традиційні всенародні свята, і вони мали великий вплив на пробудження національної свідомости населення краю.                                             

Шашкевичівських святкувань нікому не вдалося заборонити, їх нічим не зуміли заступити. Ні у міжвоєнний період, ні в окупаційні роки. Навіть у часи похмурої совєтської дійсности, в період наруги над нашою національною культурою та її світочами організовувалися святкові культурно-мистецькі заходи, перевидавалися твори, відкривалися музеї, пам'ятники та інше.

Нова доба покликала нове осмислення і вшанування Маркіяна Шашкевича. Свідченням цього стали наукові конференції, численні Шашкевичівські читання, видання на ії основі грунтовних збірників "Шашкевичіана" (виходять у світ 5-6 випуски), публікація окремих наукових розвідок. Так за останнє десятиріччя Шашкевич відкрився в новому світлі, новітніх вимірах шашкевичезнавства. Відзначення днів М.Шашкевича, паломництво на Білу гору знову стали традиційними. У такі дні – 6 листопада, 7 червня, перша неділя серпня – українці стають дуже близько до отця Маркіяна, до поета Шашкевича. Його духа і діла, голосу і слова.

 

 

БОГДАН ЛЕПКИЙ

 

В  50  ЛІТ 

 

Проминуло півстоліття,

Півстоліття преважкого,                                                                         

На могилі повно квіття,                                                                     

В квіттю терня много-много.

 

Гарна осінь, ясна днина,

Листя з дуба облітає.                                                                                

Наче спомин, павутина

Над могилою літає.

 

І, як нитка павутини,                                                                           

Похоронна пісня в'ється,                                                                  

Від старого до дитини                                                                  

Все до гробу преться, преться.

 

Відчинили і добули                                                  

Тую трумну, ту соснову..                                                                           

Люди, люди! Чи ви чули                                                                     

Тої трумни плач і мову?

 

Якби чули, то з розпуки                                                            

Ви б не плакали, а вили                                                               

І двигли б її на руки,                                                                           

В бій пішли і побідили.

 

… 1 листопада 2002 року, повертаючись із перепоховання на Личакові діячів ЗУНР – президента Є.Петрушевича, міністра Д.Вітовського і ад'ютанта Ю.Чучмана, - я побачив, як якась жінка впорядковує могилу М.Шашкевича. На запитання, хто вона така, відповіла: "Я звичайна, проста галичанка, завжди відвідую могилу поета, а сього року не зможу прийти шостого числа, тому нині тут".

 Я сягнув зором у 6 листопада, - як прийдуть поклонитися Поетові, пам'ятникові надгробному, якою то буде панахида по Маркіянові Шашкевичу? Дві жінки як символи – однаселянка на цвинтарі в Новосілках у 80-х роках ХІХ ст. і оця теперішня галичанка на Личаківському цвинтарі – через століття і роки єднаються в пам'яті про М.Шашкевича. 

Саме в цій моделі шукаємо відповідь на питання, які ставить наш контроверсійний час, просякнутий ерзацами маскультури та відступницькими засобами її відтворення; коли шириться "модерна гра" в біографічні скандали й широко відкриваються двері для всіх, хто наважується увійти в інтимну таїну великих творчих особистостей; коли твориться парадигма "постмодерної літератури" й епатажно домінують різноманітні інтерпретації психологічного літературо-знавства. Коли огульно заперечується т.зв. патріархальний канон, а   досвід сприйняття принесених з чужого поля модерністських концепцій абсолютно некритичний – коли, нарешті, література і взагалі мистецтво залишаються поза національним простором.

 І всі ці "коли" свідомо ведуть до  позбавлення національних цінностей, що згодом призведе до випадання їх зі свідомости народу, який напевне стане іншим, уже не українським народом. Або ж знову нащадки славних прадідів питатимуть, що ми, чиї сини, яких батьків діти, і знову проситимуть таку ж стареньку українку- галичанку показати, де могила Шашкевича. А можливо, ці дві жінки і промовляють про те, ким був і є для українців М.Шашкевич, хто є для нас Шевченко, Франко, Леся Українка

… А може, пошукаємо ствердження наших переконань і світоглядних засад у кожну першу неділю серпня на щорічних Шашкевичівських святах там, на Білій горі в Підлиссі, де завжди збираються тисячі українців з усієї округи. Тій горі, куди у 150-річчя Маркіяна Шашке-вича в 1961 році привів студентів національного Франкового університету незабутній ректор академік Євген Лазаренко. Напевно таки віднайдемо!

 

 

ДЖЕРЕЛА

 

  1. Франко Іван. Зібрання творів. У 50-ти томах. – Т.41. – С.247.
  2. Див.: Книга № 98. Село Новосілки Ліські. Книга о смерти; 1840-1894. // ЦДІА України у Львові. – Ф.201. – Оп.4 "а". – Спр.6964. –Арк.5.
  3. Весна. – 1880. – Ч.15, 8 серпня. Цит.за: Русалка Дністрова: Документи і матеріали. – Київ, 1989. – С.296-297.
  4. Про о. Михайла Цегельського див.: Цегельський Юрій Михайло. Зага родини Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. – Смолоскип, 1999. – С.328-333.

    5.  Діло. – 1892. – Ч.155, 11(23) липня.                                

    6.  Діло. – 1893. – Ч.59, 15 (27) березня.

    7. Там само. – 1893. – Ч.184, 18 (30) серпня.

  1. Цит. за: Брик Іван. З Маркіянових днів (Спомини). – Львів, 1911. – С. 22.
  2.  Діло. – 1893. – Ч.222, 4 (16) жовтня.
  3. 10.   Там само. – 1893. – Ч.155, 11 (23) липня.

   11. Там само. – 1893. – Ч.184, 18 (30) серпня.

   12. Там само. – 1893. – Ч.232, 15 (27) жовтня.

   13. Там само.

   14. Там само. – 1893. – Ч.235, 19 (31) жовтня.

   15. Там само. – 1893. – Ч.234, 18 (30) жовтня.

   16. Там само. – 1893. – Ч.239, 23 жовтня ( 4 падолиста).

   17. ЦДІА України у Львові. – Ф.309. – Оп.1. – Спр.2383. – Арк.87.    Цит. за: Русалка Дністрова:     Документи і матеріали. – С.328.

   18. Діло. – 1893. – Ч.242,28 жовтня (9 падолиста).

   19. Див.: Правда. – 1893. – Т.19. – Вип.57. – С.637-650.; Зоря- - 1893. – Ч.21. – С.419-423; Народна часопись. – 1893. – Ч.236-238, та ін.

    21. Діло. – 1893. –Ч.230, 13(25) жовтня                                                  

    22. Так само. – 1893.- Ч.238,22 жовтня (3 падолиста).                           

    23. Так само. – 1893. – Ч.239,23 жовтня (4 падолиста).                         

    24. Див.:Так само. – 1893. –Ч.244,30 жовтня (11 падолиста);              

Зоря. – 1893. –Ч.23, 24; 1894. – Ч.1. Нині світлини В.Шухеввича,      

 "Шашкевичевого похоронного обходу" зберігаються у відділі  мистецтва ЛНБ Ім. В.Стефаника НАН України.                                    

    25. Франко Іван. Зібрання творів. У 50-ти томах.- Т.49. – С. 428.

    26. Див.: Кurjеr Lwowski. – 1893. – 2-3 листопада.                                

    27. Діло. – 1893. – Ч.240, 24 жовтня (5 падолиста).                              

    28. Діло. – 1894. –Ч.12, 17(29) січня.                                                        

    29. Горак Роман. Шашкевич //Жовтень. – 1981. – "№ 11. – С.94, 108 

 

 

         ВАСИЛЬ ГОРИНЬ

 

         м. Львів

  1. Правда. – 1893. – Т.19. – Вип.57. – С.641.

 Часопис Національної Спілки письменників України (Дзвін)

№ 10 ; №11-12 за 2003 рік. с. 121-130. с.117-127

 

 

 

ПРОБУДИТЕЛЮ ГАЛИЧИНИ

 

ПАМ'ЯТНИЙ ЗНАК У ГУМНИСЬКАХ

 

До славного 200-літнього ювілею о.Маркіяна Шашкевича у Гумниськах (село, де він відправляв богослужіння) проведуть ряд заходів; у школі відкриють кімнату-музей його імені, у Народному домі – концерт, де звучатиме його поезія та вірші надбужанських авторів. Гумнищани візьмуть участь у пішій ході від Гумниськ до Новосілок, а ще планують встановити на місці церкви, де відправляв о.Маркіян, пам'ятний знак. На засіданні організаційного комітету, де були присутні місцеві парохи,депутат районної ради, директор школи, представники культури, сільський та голова благодійного фонду, таку пропозицію подав о.Йосип. Виготовлений з каменю пам'ятний знак символізуватиме престіл, на ньому – розгорнута Біблія, а над престолом височітиме зображення церкви. У владики Юліана Вороновського збереглась світлина із зображенням старої церкви, де відправляв о.Маркіян. Тож ймовірно, що її обриси відтворять у камені. Портрет о.Маркіяна прикрашатиме пам'ятний знак. Його виготовлять коштом громади. Та гумнищани звертаються до вихідців із села і людей небайдужих допомогти їм у цій справі. Планують встановити і освятити пам'ятний знак у кінці липня, коли у їхньому селі почав відправляти о.Маркіян, або ж восени, у день його 200-ліття.

 

Лариса ГАРАСИМІВ

 

Кошти на спорудження пам'ятного знака просимо перерахувати  на р/р 26006301335 в Буському відділенні 6383 ВАТ "Державний Ощадний банк України". Благодійний фонд підтримки і розвитку громади с.Гумниська.

 

"Воля народу" 19 травня 2011 року № 21(2041). – С. 1.

 

 

НАСТАВ ЧАС ДІЯТИ                                                       

 

ЮВІЛЕЙ ШАШКЕВИЧА НЕ ЗА ГОРАМИ

 

200-літній ювілей з дня народження о.Маркіяна Шашкевича уже не за горами. Декларація нашої уваги,  любові, поваги, визнання – це добре. Але настав час діяти!                                                                    

 

Щодень наближає нас до знаменної дати – 200-ліття від дня народження о. Маркіяна Шашкевича. Як уже неодноразово говорилося, багато що робиться, та величезний пласт роботи ще попереду. І ніхто її за нас не зробить. Це – наш борг перед отцем Маркіяном, наш священний обов'язок. Якщо кошти на пам'ятник, хай поволі, вже накопичуються, то із музеєм поступальних кроків мало. Раритетне, унікальне приміщення старої школи потребує багато грошей на ремонт і суттєву реконструкцію. Але, погодьтеся, сама ідея цього вартує. Правдою є і те, що мали ми всі це зробити уже давним-давно, коли приміщення було у доволі пристойному стані.

Маю надію, що у Новосілках таки буде музей, справжній, народний. І, звісно ж, потребуватиме експонатів. Знаємо, що особистих речей о. Шашкевича дуже мало – камертон (музей у Підлиссі) та дерев'яний хрест (церква у с.Новосілки). Але збереглися речі побутового вжитку, ідентичні до тих, які оточували о. Маркіяна. І багато цих речей чекають свого часу десь на горищі чи в комірчині. Хоча вони можуть стати експонатом музею. І, думаю, благодійність буде багата. 

Відділ культури та туризму Буської РДА очікує ваших пропозицій і дарунків для майбутнього музею. Кожен експонат буде зазнимковано і оприлюднено через ЗМІ. Цікаву пропозицію отримали ми від п. Ігоря Бідюка із Йосипівки. У нього немала колекція старожитніх речей. Очевидно п. Ігор якусь дещицю подарує і майбутньому музею.

 

     Людмила ЦІХОЦЬКА,

 керівник відділу культури та туризму Буської РДА          

"Воля народу" 12 травня 2011 року № 20 (2040). – С.1.                                           

 

 

 НА БІЛУ ГОРУ

 

МАРКІЯНІВ ХРЕСТ – ДОРОГОВКАЗ НАЦІОНАЛЬНОГО

ВІДРОДЖЕННЯ

 

Сповнюється 100 літ, як у чужій державі наші земляки спромоглися на небачений здвиг, спорудивши в Галичині о.Маркіяну Шашкевичу – з нагоди його першого 100-ліття-величний пам'ятник на Білій горі у вигляді Хреста, віддавши таким чином шану тому, хто першим звернувся до них з церковного амвону рідною мовою, і хто показав дорогу нашого національного відродження.

Нині у день другого століття Провіснику Галичини вдячні сучасники, з цієї ж місцевості-з Бущини, вже в своїй державі, споруджують йому пам'ятник і відкривають музей у селі, де він служив парохом в останні дні свого земного життя і де був похований. І як тоді, так і тепер -–усе робиться за ініціативи свідомих українців-тоді священика о.Володимира Кальби, нині-інтелігенції, яких підтримала громада, і зрозуміло, - своя влада.

Сьогодні варто нагадати про те, як усе відбувалося 100 років тому, тим більше, що детально описав цю подію Федір Заяць-дирегент зведеного хору, який виступив тоді на відкриті того хреста, "який показуватиме дорогу нашого національного відродження". Це слова ще одного нашого відомого душпастиря о. Д.Танячкевича, пароха Закомар'я, які він виголосив під час проповіді на храмовому святі в день Чесного Хреста в Ожидові. Так, власне, починає свої спогади Федір Заяць, вчитель народної школи в Кутах, якому і запропонував о.В.Кальба зорганізувати зведений хор, який мав виступати на відкритті і благословенні Хреста на Білій Горі.

Допомагав йому студент філософського факультету Степан Галянт з Кутів. А робота справді була велетенська: і часу залишилось обмаль-якихось 2 місяці, і 12 хорів треба було відрепетирувати. До речі, про хори. Вони були з Кутів, Соколівки, Олеська, Ожидова, Розважа, Бужка, Білого Каменя, Ушні, Сасова, Підгаєць, Юськевичів (теп.Йосипівка) і Цішок (Чішки).

Сам дирегент з молодечим запалом взявся до праці, щотижня відбуваючи проби в кожному селі (з п'ятниці до понеділка), без перерви з 15 серпня до 18 жовтня. Цього дня в Народному домі Олеська відбулась генеральна проба збірного хору за участі 256 співаків (!).

Поряд з цим йшла напружена праця біля самої будови. Організував її комітет у складі: о.Володимир Кальба, голова; Михайло Балтарович, судовий радник у Золочеві, заступник голови; о.Олександер Левицький з Олеська, скарбник; о.Лев Тарнпвський, парох Підлисся, господар комітету; о.Віктор Цебровський, парох Кутів; о.Тома Дуткевич, парох Чішок; о.Юліан Дуткевич, парох Дуб'я; о. д-р Степан Юрик, парох Золочева; о.Ізидор Зельський, парох Кізлова; д-р Кость Танячкевич, лікар у Золочеві; Атанас Скобельський, суддя у Золочеві; Володимир Бойко, суддя у Золочеві; д-р Теодор Ваньо, адвокат у Золочеві; Кіндрат Почапський, вчитель у Йосипівці, Теодор (Федір) Заяць, учитель у Кутах, Микола Загульський, господар у Розважі. До речі, засідання комітету відбувалися у Красному-в залі очікувань залізничного двірця.

Декілька слів про сам пам'ятник, проект якого зробив інженер Лушпинський, а виконав Михайло Стефанівський. Як згадує Ф.Заяць, "за проектом пам'ятник мусів мати 9-метровий пам'ятний підмурівок і 16-метровий залізний хрест у вигляді вежі Ейфля (знаменита Ейфелева вежа у Парижі. –Ред.). Пам'ятник мав стояти на кургані висотою в 12 метрів". Його монтували з окремих частин, доставлених зі Львова на трьох залізничних платформах.

І ось настав той великий день. Автор спомину наголошує, що це відбулося 21 жовтня. Інші джерела вказують на 28 чи 29 число.

Згадує Федір Заяць::

"Від год.7.45 вранці що десять хвилин прибував на станцію в Ожидові спеціальний поїзд, який привозив гостей на свято з цілої Галичини. Прийшло 6 спеціальних поїздів. Гості уставились в ряди й йшли походом на Білу Гору.

Похід очолювала кінна чота (бандерія), складена з членів товариства "Січ" та "Сокіл". В поході, що розтягнувся на півтора кілометра, що сто метрів йшли трубні оркестри. В 10 год. похід зупинився під пам'ятником, на якому в подувах осіннього вітру лопотіли синьо-жовті прапори. Біля пам'ятника зібралося того дня коло 30 тисяч людей з усієї Галичини. Прибула й українська делегація під проводом д-ра Шевченка з Радивилова.

Службу Божу відслужили три мітрати під проводом о.Туркевича зі Львова в оточенні численного духовенства. Співав збірний хор під моїм керівництвом… По Службі Божій відправлено панахиду…Потім прийшла черга на властиве свято відкриття пам'ятника. Виступив голова комітету будови пам'ятника о.Володимир Кальба і в коротких словах накреслив картину заслуг о. Маркіяна Шашкевича для відродження українського народу в Галичині…"Складаємо тобі присягу, що будемо йти тією дорогою, яку ти нам указав, аж до здобуття самостійности нашої Матері-України"…

Від імені селян виступив господар Микола Загульський і склав заяву, що мешканці Підлисся приймають цей пам'ятник у свою опіку, а гостей-відвідувачів пам'ятника будуть вітати і гостити в себе, як своїх, найближчих…

По відчитанні привітань від усіх найважніших установ країни розпочався похід з-під пам'ятника до Маркіянових дубів на приходстві в Підлиссі. При колодязі відбулося водосвяття, а після того збірний хор проспівав під моїм проводом дві кантати-композиції Ст.Людкевича. Сонце схилялося вже до заходу, коли нарід, беручи на спомин по листкові з Маркіянових дубів, став розходитися додому. Так закінчилося перше свято в Підлиссі на пошану сотих роковин народження Пробудителя Галицької України до нового життя".

 

Підготував Микола ІВАНЦІВ 

"Воля народу" 27 жовтня 2011 року № 44(2064) с.3.

 

 

200 ЛІТ БЕЗСМЕРТЯ

 

ТУТ ЖИВЕ УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ

 

"Не треба боятися, що музеїв буде багато. Кожен музей – це маленький храм, у якому живе український оптимістичний дух! Плекаймо його, гартуймо його, охороняймо його – і тим спричинимося до безсмертя нашого національного пророка". – Ці слова Романа Лубківського є яскравим підтвердженням правильності нашої з вами ініціативи – спорудження пам'ятника і

музею о. Маркіяна Шашкевича.

 Дякуймо Богу, що ми, родаки Шашкевича, до 200-ліття з дня уродин, все ж таки спромоглися втілити у життя грандіозний задум. І на землі, "розспіваній, мов той весняний птах, - з його любов'ю-словом на вустах", у селі Новосілки постане музей – садиба та пам'ятник провіснику доби нової.

Не за помахом чарівної палички усе сталося. Були і суперечки, і сумніви, чи посильним буде зобов'язання?  Та сила духу людського сильніша за усі суперечності і проблеми. Скільки розумних голів долучилося до побудови комплексу, скільки рук, скільки спраглих душ черпало наснагу з цього воістину духовного проекту! І вже 13 листопада на поклін до Маркіяна прийдуть і приїдуть безчисленні прочани до місця першопоховання мученика за віру християнську і віру українську.

На сьогодні музей – чудова споруда, поки що порожня всередині. Та ошатна і затишна. УЛьвові готують частину музейного наповнення. Експозиційні шафи і карнизи виготовляє підприємець, депутат районної ради Богдан Вовк. Його руками створено також копію хреста о. Маркіяна. За кошти підприємця, депутата районної ради Володимира Сисуна у львівському магазині "Рідкісна книга" закуплено чимало раритетних книг. Серед найцінніших: "Причинки до історії культурного життя Галицької Руси в літах 1833-47" (студія д-ра Кирила Студинського, Львів, 1909 р.), "Істория литературьі руской", Омеляна Огоновського,Львів, 1894р, "З  Маркіянових днів" (спомин), Івана Брика, Львів, 1911 р. Багато літератури подарував власник магазину Анатолій Недільський. Маємо чимало дарунків і від Романа Лубківського.

Заслужений художник України Євген Безніско намалював для музею 8 портретів мешканців с. Новосілки. Учителька із села Перегноїв Золочівського району подарувала музею два старожитні ткані рушники, чоловічу та жіночу сорочки, покривало, макітру та глечик, плетену миску та дерев'яне розп'яття Ісуса Христа. Ігор Бідюк із Йосипівки офірував 4 давні пляшки. Багато експонатів  долучила до експозиції директорка Новосілківського Народного дому Світлана Білута. Серед них-плетена колиска, глиняні глечики, ткацький верстат, масничка, нецки і т.д. Так що у музеї буде на що подивитися. Цікаві і меблі, які вишукали на території Новосілок: скриня, бамбетель, сервант, комод. Впевнена, що перелік експонатів буде довгим і цікавим. Тож запрошуємо надбужанців прилучитися до цієї благородної і жертовної справи. І Бог віддасть за це сторицею.

 

Людмила ЦІХОЦЬКА, депутат районної ради,

керівник відділу культури та туризму Буської РДА                              

"Воля народу" 27 жовтня 2011 року № 44 (2064)  с.3

 

 

 

ПОДІЯ РОКУ

 

                  АПОСТОЛУ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

 

13 листопада у Новосілках урочисто відкрито і освячено пам'ятник о.Маркіяну Шашкевичу (автор Теодозія Бриж) та музей його імені. Ідея, започаткована просвітянами Бущини рік тому, була підтримана у липні цього року, і завдяки наполегливості районної влади за підтримки громадськості таки успішно реалізована. Свідками цієї воістину історичної події як для села, так і Буського району загалом, стали сотні галичан, які прийшли звідусіль до цього історичного місця, аби набратися нескореного духу Апостола українського відродження – Пробудителя Галичини.

 

Урочистості розпочались із Архієрейської Літургії, яку очолив владика УГКЦ Сокальсько-Жовківський Михаїл Колтун. Опісля він же провів панахиду на місці першопоховання о. Маркіяна. Згодом святкування 200-ліття Пробудителя Галичини перемістилися до центру села, де було відкрито та освячено пам'ятник о. Маркіяну роботи Теодозії Бриж та музей його імені. Перед святочною громадою виступили голова обласної ради Олег Панькевич, Герой України Іван Вакарчук, депутати, науковці, керівники району.

 Вкотре маю  за обов'язок акцентувати увагу українців на знаменитій промові нашого народного трибуна, який взяв на свої вже стомлені роками плечі величезну ношу – достукатись до сердець громадян, збудити в них ту "хиренну волю", аби не втратити Україну як державу. Мова йде, зрозуміло, про відомого громадського діяча, письменника Романа Лубківського. І для цього він при будь-якій нагоді, а нинішнього року – особливо, використовує ідеї національного поступу, проголошені власне майже два століття тому отцем Маркіяном. Проте дивним видається інше: жоден з т.зв. незалежних засобів масової інформації вже вкотре навіть не згадав про його полум'яні промови. Так було і на Білій горі, так було і в Новосілках, де Роман Мар'янович, звертаючись до кожного українського серця, сказав: "Завершуємо обхід по парафіях  о. Маркіяна. Це не просто поклін його імені. Ми вступаєм в сліди Маркіянові, щоб своїми босими ногами торкнутись тих висот і глибин, які рідна земля поклала під його стопи. І в цих парафіях ми бачимо дивні і прекрасні речі".

У Новосілках після страждань і життєвої Голгофи, здавалося, смерть понесла його у невідоме, але й вона започаткувала Маркіянове безсмертя. Завдяки геніальному творінню Теодозії Бриж він повернувся у бронзі в Новосілки, його дух ще виразніше присутній у стінах відкритого тут музею.

На цьому ж наголосив, виступивши на відкритті пам'ятника               

о. Маркіяну і депутат обласної ради Богдан Козак: "Це апостол духовного відродження, визначна постать для українського народу, і маємо примножити його спадщину. Тільки тоді можемо мати Україну українською".

Оптимістично оцінив цю справді історичну подію, зокрема для Новосілок і голова районної ради Володимир Замроз: "Дух о.Маркіяна Шашкевича згуртовує громаду, допомагає бути впевненим у завтрашньому дні. І те, що ми усі зробили, було своєрідним випробуванням на громадянську зрілість. Ми його з честю витримали.

Справді, як зазначив голова Буської РДА Володимир Сай, лише в липні по суті було прийнято рішення про реконструкцію приміщення старої школи під музей. І те, що вдалося зробити спільними зусиллями влади, громади, духовенства, підприємців, гідне подиву. Але інакше бути не могло: 

 

"Бог допомагає тим,

хто робить добрі справи".

 

 

 Микола ІВАНЦІВ "Воля народу" 17 листопада 2011 року № 47 (2067) с.1,3.

 

 

 

             Буська районна централізована бібліотечна система

                          Буська районна бібліотека для дітей

  

                           Серія «Славетні імена»

 

ПРОВІСНИК ГАЛИЦЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ

(пам’ятка до 200-річчя від дня народження о. М. Шашкевича)

 

                       Буськ 2011

                     Маркіян Шашкевич

 

    6 листопада 2011 року минає  200 років  від  дня  народження  письменника-демократа,  одного  з  зачинателів  нової  української  літератури  на  західноукраїнських  землях  отця  Маркіяна  Шашкевича.

   Життя  і  творчість  М.Шашкевича  припадає  на  надзвичайно  важкий  період     панування  на  наших  землях  однієї  з  найвідсталіших  на  той  час  держав- Австрійської  монархії, уряд  та  реакційні  кола  котрої  намагались  знищити  національні  та  культурні  цінності  українців. У  1816 році  було  заборонено  у  сільських  школах  навчання  українською  мовою, активно  проводилась  полонізація  та  онімечченя  місцевого  населення. Та, незважаючи  на  соціальний  та  національний  гніт, народні  маси  всіма  силами  намагалися  протистояти  асиміляції. Проти  ганебної  політики  уряду  виступила  передова  галицька  інтелігенція.

   У  цих  умовах  розпочав  свою  літературно-громадську  діяльність  Маркіян  Шашкевич. Ще  у  часи  навчання  у  Бережанській  гімназії  він  відчував  на  собі  національне  приниження. За  необережно  вжите  «хлопське   слово»  гімназистові  чіпляли  на  шию  важку  книжку  з  дерев’яними  обкладинками, яку  треба  було  носити  до  тих  пір, доки  завдяки  старанням  самого  ж  потерпілого  не  буде  виявлено  іншого  порушника  мовного  порядку…  

    Виховувався  Маркіян  Шашкевич  у  священичій   родині, у  якій  спілкувалися  між  собою  виключно  польською  мовою. Початкову  освіту  здобуває  у  дяка,  згодом  навчається  у  Золочівській  німецькій  школі, пізніше  у  Львівській  та  Бережанській  гімназіях.

   У 1829  році  Маркіян   Шашкевич  вступає  до  Львівської  семінарії  та одночас  стає  слухачем  філософського   факультету  Львівського  університету.  Але  тодішня  офіційна  наука  не  задовольняла  його. Я. Головацький  згадував  пізніше: « Все  він  тужив  за  чимсь,  чого  в  школах  не  вчили,  чого  не  знаходив  ні  в  старих,  ні  в  нових  словесностях».

    Писати  вірші  Маркіян  Шашкевич  починає  ще  в  гімназійний  період. Зачитується  творами  І.Котляревського,  Г. Квітки-Основ’яненка, П.Гулака-Артемовського,  граматикою  О.Павловського,  збіркою  народних  пісень М. Максимовича.

    За  вільнодумство  та  виступ  проти  казарменного  режиму  у  1831 році  його  виключили  з  Львівської  духовної  семінарії. Батько-священик  відмовляється  від  сина. Тому  Маркіян  залишається  жити  у  Львові  в Захара Авдиковського – дядька  по  матері. Лише  у  грудні  1832 року  після  тривалих  клопотань  Шашкевичу  дозволили  продовжити  навчання.  Він  зближується  з  Іваном  Вагилевичем  та  Яковом  Головацьким  і  організовує  гурток, який  друзі  назвали  «Руська  трійця». Вони  поклялися  «все  життя  працювати  на  користь й  відродження  українського  народу  в  Галичині».  Як  згадує Я. Головацький: «Він  зблизився  зі  мною,  прямодушно  відкрив  свої  думки,  що  він  русин, і  заявив  рішуче, що  нам,  молодим  русинам,  треба  з’єднатися  в  гурток, підняти  дух  народний,  просвітити  народ».

    1833 року  помирає  батько  Шашкевича, тому  Маркіян  змушений  опікуватися  сім’єю. Він  знову  вступає до  Львівської  духовної  семінарії,  після  закінчення  якої  у  1838  році  стає парафіяльним священиком у селі Гумнисько.

    У 1835 році  виходить  його  перший  друкований  твір – ода  до  цісаря Фран-  ца І «Голос  галичан».  Наступного  року  в  Перемишлі  виходить  польською  мовою  полемічна  брошура  Шашкевича  « Азбука  і  абецадло».  Це  була  своєрідна  відповідь  Вацлаву-Міхалу  Залеському  на  його  збірку  «Пісні  польські  та руські  галицького  народу»,  де   українські  пісні  були  надруковані  латинським  шрифтом.  У передмові  до  збірки  йшлося,  що  мова  галицьких  русинів – це  діалект  польської  мови.

   «Коли  б  галичани  у  30-х  роках  прийняли  були  польське  «абецадло», –   писав  Я. Головацький, пропала  би  руська  індивідуальна  народність,  пропав  би    руський  дух». М.Шашкевич  продовжує  боротьбу  за  народну  українську  мову  і  у  1836  році  складає  «Читанку»  для  дітей,  видання  якої  цензура  забороняє. Тільки  у  1850 році  цю «Читанку»  видав  у  Львові  Яків  Головацький,  і  відтоді вона  з  успіхом  використовувалась  у  початкових  школах  Галичини.

    1837 року  здійснилась  заповітна  мрія  Шашкевичевого  гуртка: у  Будапешті    з’явилась  «Русалка  Дністровая» – перша  книга  народною  українською  мовою  в  Галичині. Матеріальна  скрута,  постійне  цькування  властей  погіршили  здоров’я Шашкевича. 1842  року  поет  переїжджає  до  Новосілок  Новомилятинського  району. Там  він  остаточно  занедужав. Смерть  молодшого  сина  спричинила  тяжкі  переживання  й  сприяла  загостренню  туберкульозу. Втративши  зір  і  слух,  паралізований, він  ще  кілька  місяців  страждав. 7 червня 1843 року  Маркіян  Шашкевич  помер  і  був  похований  у  селі  Новосілки  у  чужій  гробниці. 1893  року  домовину  з  його  тлінними  останками  було  поміщено  у  гробівці  на  Личаківському  цвинтарі  у  Львові. Домовина  з  тілом  була доставлена  із  села  Задвір’я  залізницею. У  церкві  св. Параскеви, що  на  Підзамчі,  було  відправлено  панахиду. У  процесії  взяли  участь д-р О. Огоновський – голова      «Просвіти», митрополит  Сембратович, який відправляв  похорон, а  також  до  10000 люду – представники  молоді, духовенства, інтелігенції, сільські  делегації.

   Для  нащадків  не  збереглося  жодного  прижиттєвого  портрета  Шашкевича.  Усний  опис   його  зовнішності  подає  Микола  Устиянович: «Шашкевич  був  середнього  росту, тонкої  будови  тіла  і  м’ягеньких  рис  лиця. Синє  і  сумнеє  око,  юнорусе  волосся  і  ніжність  постави  надавали  його  подобі  щось  дівочого.  Високе  його  чоло  було  уже  в  молодості  пописане  плужком  глибоких  думок… На  лиці  одбивалась  якась-то  тужливість  і  терпіння…».

    Творчий  шлях  М. Шашкевича  тривав  неповних десять  років  Його  літературна  спадщина  складає  близько  тридцяти  поезій,  оповідання  «Олена», поетичні  переклади  з  староруської,  чеської,  польської,  сербської,   грецької  мов.  Але  насамперед  він  увійшов  у  літературу як  найпрогресивніший  український  романтик  дошевченківської  доби,  талановитий  поет , патріот  і  гуманіст.

    Дуже  влучно  про  о. Маркіяна  Шашкевича  з  нагоди  100-річчя  від  дня  його смерті  висловився  митрополит  Андрей  Шептицький,  зазначивши,  що  він  є  «нашою  славою», «великим  апостолом»,  «чоловіком  від  Бога  посланим, велетнем,  що  сам  ішов  вперед  і  провадив  вперед  весь  нарід і  збирати  його  буде  біля  неї  (могили)  велика  ідея,  що  перед  роками  була  могучим   товчком  цілого  нашого  відродження, а  десь  є  для  нас  і  навіки  стане  криницею  цілющої  води,  що  зрошує  лани  нашого  церковного  й  народного  життя  і  все  відсвіжує  зелень  надії  на  будуче…»

    Саме  тоді , у  1911 році,    коли  через  п’ятдесят  років   тлінні  останки        о. Шашкевича  були  перенесені  з  Новосілок  до  Львова, всенародний  культ  його  імені  досяг  свого  апогею  в  Галичині. У  цей  час  по  галицьких  хатах окрім  образів  висіли  портрети  Т. Шевченка, І. Франка  та  М. Шашкевича.

    1911  року  відбулась  ще  одна  пам’ятна  подія, пов’язана  з  іменем  о.Шашкевича, – спорудження  йому  на  Білій  горі  поблизу  Підлисся величного  пам’ятника  у  вигляді  Хреста,  ушанувавши  у  такий  спосіб  того,  хто  першим  звернувся до  народу  з  амвону  рідною  мовою.  Ініціатором  побудови  цього  пам’ятника  був  отець  Володимир  Кальба – парох  села  Соколівки. Місце  під  пам’ятник  українці  викупили  за  20  тисяч  злотих. Проект  був  зроблений  інженером  Лушпинським.   Сам  пам’ятник  виготовляли  у  майстерні  Михайла  Стефанівського  у  Львові, він складався  з  двох  частин, гармонійно  поєднаних  в  одну  цілісність: кам’яної  дев’ятиметрової  брили, на  якій  встановлено  шістнадцятиметровий  залізний  хрест  у  вигляді  Ейфелевої  вежі. Пам’ятник  було  встановлено  на  дванадцятиметровому  насипі.

    29 жовтня  1911 року  на  станцію  Ожидів  прибув  спеціальний  поїзд  з  гостями  з  усієї  Галичини – понад  тисячу  осіб. Похід  очолювала  кінна  чота  із  членів  товариства «Січ»  та  «Сокіл». У  півторакілометровому  поході  кожні  сто  метрів  йшли  духові  оркестри. Біля  пам’ятника  зібралось  біля  30000 людей. В  урочистості  взяли  участь  три  мітрати  під  керівництвом  о.Туркевича та  численне  духовенство  краю. Селяни  Підлисся  прийняли  цей  пам’ятник під  свою  опіку. З нагоди столітнього ювілею М. Шашкевича відбулися  урочистості  й  у  Львові : з  цієї  нагоди  у  філармонії  відбувся  концерт  з  участю  С. Крушельницької.

 

                                          ЖІНОЧІ  МУЗИ  ШАШКЕВИЧА

 

    У  долі  М.  Шашкевича  було  три  жінки – мати, сестра, дружина, які  відігравали  у  його  житті  важливу  роль.

    Елизавета , мати  Маркіяна, походила  із  старовинного  священичого  роду  Авдиковських. Турботлива,  ніжна,  чуйна,  мрійливої  вдачі, вона  ці  ж  риси  плекала  й  у  малого  Маркіяна. Як  ніхто  інший,  вона  розуміла свого сина,  поділяла  його  радощі  та  печалі, часом  потайки  від  чоловіка допомагала  грішми  та  харчами,  бо  сім’я  потерпала  від  матеріальних  нестатків. Можливо,  з  пошани  до  матері  він  послухався  її  поради  і  став  священиком. Мати  була  свідома  того, що  у  сина  початки  туберкульозу, тому  надзвичайно  важко  пережила  його  смерть.

    Небайдужою  до  долі  Маркіяна  та  й  усієї  родини  була  і  його  сестра  Юлія. Після  смерті  батька,  п’ятнадцятирічною  дівчиною  виходить  заміж  за  богослова  Терентія  Сметану, який  після  висвячення  одержав  парохію  у  Княжому  і  взяв  на  себе  опіку  над  родиною  дружини – її  матір’ю  та  малолітніми  дітьми. Юлія  Сметана  щиро  співчувала  братові,  пережила  його  смерть  і  була  свідком  перепоховання його  праху на  Личаківському цвинтарі.

  Та  найяскравішою  музою поетового   життя  була Юлія  Крушинська – дочка  пароха села  Деревня  Жовківського  повіту. Доля  не  була  до  неї  прихильною:  їй  довелось  поховати  сина  Святослава,  чоловіка,  а  згодом  і  найстаршого  сина  Володимира. Разом  із  Маркіяном  вона  розділяє  його  долю  на  парохіях  у  Гумниську,  Нестаничах, Новосілках Ліських. До  матеріальної  скрути  додається  і  хвороба  Шашкевича – сухоти. Після  смерті  чоловіка Юлія  змушена  залишити  Новосілки  і  перебратись  у  село Деревню  до  своєї  родини. Після  смерті  батька, одержує частину  спадку, що  дає  їй змогу  купити  клаптик землі,  на  якому згодом  побудувала  хатину. Останні  роки  доживала  у  Львові  у  родичів, де  і  померла  на  81  році  життя. Похована  на  Личакові  поряд  з  чоловіком  та  сином.

 

                                     ДО ПОРТРЕТА О. М. ШАШКЕВИЧА

 

    До  200-літнього  ювілею  Маркіяна  Шашкевича  бібліотекарями  Буської  РДБ  було  проведено  урок-роздум « Таїна  портрета  о. Маркіяна». Як  відомо,  на  сьогоднішній  день  не  збереглося  прижиттєвого  портрета  нашого  славетного  земляка. Словесно  змалював  його  досить  вдало  К. Устиянович. Серед  українських  митців, які  відтворювали  образ  М. Шашкевича, необхідно  назвати й  прізвище Юлії  Юхимівни  Самойлович – нині  покійної  вчительки  Буської  середньої  школи  № 2, художниці,  для  якої  живопис  став  справжнім  життєвим  покликанням. По  праву  називаємо  її  своєю  землячкою, бо  увесь  її  трудовий  шлях  пройшов    на  Бузеччині, хоча  насправді  походила  зі  Східної  України  з  козацько-хліборобського  роду,  який  зазнав  жорстокості  розкуркулення  та  жахіть  голодомору. Молоду  вчительку  доля  закинула  у  наші  краї  у  невелике  село  Гумнисько. Незважаючи  на  пильність  радянських  органів,  молода  вчителька  повністю  пройнялась  духом  Шашкевича,  адже  саме  в  цьому  селі  починав  він  свою  душпастирську  дорогу. Багато  пережила  Юлія  Юхимівна, коли  почала  відреставровувати  плащаницю  з  сільської  церкви  св. Архистратига  Михаїла. Не  відмовила  пароху  о. Богдану  Ковальському  в  проханні  намалювати  портрет  о. Шашкевича,  ризикуючи  як  своєю  посадою , так  і  долею  маленької  доньки  та  стареньких  родичів.

    Вона  щоразу  перечитувала  поезію  Шашкевича,  з  дозволу  пароха  заходила  в  церкву  і,  перебуваючи  там  тривалий  час, відшукувала  присутність  отця  серед  церковних  святинь. Проймаючись  долею  Шашкевича,  переживала  і  свій  власний  біль. Матеріальні  нестатки,  втрата  рідної  домівки – все  це  змусило  залишити Художній  інститут  у  Києві. А  могла  бути,  як  і  її  колега,  талановита  художниця  Тетяна  Яблонська,  майстром  світової  величини.  Але  обов’язок перед сім’єю змусив поступитись своїм талантом, який залишився як необтесаний камінь, беж належної оправи. Але вона – художник, має середню спеціальну освіту, тому може передавати свої знання дітям.

    Перед Юлею лежало чорно-біле зображення, якому в цей час було вже більше чим півтора століття. Дослідники стверджували, що це було зображення Шашкевичевого батька, теж священика.

   Та Юля вирішила, що не буде його малювати в чорно-білих тонах – це будуть світлі кольори. Взялася малювати аквареллю на папері. Зробила вже певні замальовки. Та згодом дійшла висновку, що необхідно малювати два портрети, тому замінила паперовий початок на заґрунтований підрамник. Робота спорилась. Отець Богдан придивляючись до оживаючого полотна казав: «Знаєте, пані Юліє, ви такий самий талант, як і панотець Маркіян. Та він як живий. З такої маленької фотографії ви здійснили справжнє чудо. То Божа рука…» На літніх канікулах малювала акварельний портрет, хоча бракувало фарб, мольберта, етюдника. Знаючи цю потребу, один селянин виготовив їй мольберт та етюдник. Але портрет був закінчений через кільканадцять років у Буську. Тепер його замовила влада з нагоди 150-ліття Шашкевича, із засторогою, щоб не дуже виглядав священиком. Отож постав він у світлих тонах, але зі світлою ознакою сану.

    Мабуть тому, що саме вона, молода вчителька Юлія Самойлович, у ті важкі радянські часи не побоялась долучитись до важливої громадської справи – портрета душпастиря о. М. Шашкевича, Бог допоміг їй подолати життєві труднощі – закінчити два інститути і вчителювати, навчаючи галицьких дітей української мови та літератури, а також майстерності пензля.

   Сьогодні у двохсотий рік від дня народження галицького просвітителя випущено знаменні календарі, виготовлено банер, де зображення о. М. Шашкевича відтворила наша землячка – Юлія Юхимівна Самойлович.

 

  

 Горинь В. Ще про одного з "Руської трійці" [Текст] /Василь Горинь //Дзвін. – 2001. - № 11-12. – с. 139-148.

 

Історія української культури [Текст] /Під загальною редакцією І.Крип'якевича. УП зшиток. – К.: АТ "Обереги", 1993. Галичина перед виступом Шашкевича. – с. 327-328.

 

Особа М. Володимир Шашкевич – продовжувач ідей батька [Текст]: [пам'яті Маркіяна Шашкевича] /М.Особа //Воля народу. – 1995.

-         5 квіт.

 

Особа М. Три жінки в житті Шашкевича [Текст]: до вшанування пам'яті Маркіяна Шашкевича /М. Особа //Воля народу. – 2005. – 5 серп.

 

Петраш О.О. "Руська трійця" [Текст] /О.Петраш. – К.: Дніпро, 1986. – 230 с.

 

Попович Д. Маркіян Шашкевич на тлі відродження Галицької України [Текст] /Дамаскин Попович. = Видавництво О.О.Василіян, Мондер, Алберта, 1944. – 103 с.

 

"Русалка Дністрова". Книга П. [Текст]: науково-критичне видання /Редактор-упорядник та автор післямови М.Шалата. – Львів, 2007. – 136-168 с.

 

 

Фаріон І. Лінгвістичний феномен Маркіяна Шашкевича [Текст] /Ірина Фаріон //Дивослово. – 2007. - № 11. – с. 35-38

 

Фаріон І. Отець Маркіян Шашкевич – український мовотворець [Текст]: лінгвістичний феномен на тлі світового романтизму /Ірина Фаріон. – Львів: Свічадо, 2007. – 136 с.

 

Ціхоцька Л. Який ти був, пробудителю. наш? [Текст]: до 200-ліття Маркіяна Шашкевича /Людмила Ціхоцька //Воля народу. – 2011. – 13 січ.

 

Шалата М.Й. Маркіян Шашкевич [Текст]: Життя, творчість і громадсько-культурна діяльність /М.Шалата. – К.: Наук. думка, 1969. – 256 с.

 

Шашкевичіана [Текст] Вип. 1-2 /Ін-т українознавства ім.І.Крип'якевича, Національної академії наук України, Ін-т – Заповідник Маркіяна Шашкевича у Вінніпезі Шашкевичіанська комісія у Львові. – Львів: Просвіта, 1996. – 465 с.

 

Шашкевичіана [Текст]: збірннк наукових праць /Вип. 3-4; Ін-т українознавства ім. І.Крип'якевича Національної академії наук України. – Львів: Просвіта, 2000. – 749 с.

 

Шашкевич М. Вибрані твори [Текст] /Маркіян Шашкевич. – Львів: Книжково-журнальне вид-во "Львів", 1954. – 112 с.

 

Шашкевич М.С., Вагилевич І.М., Головацький Я.Ф. Твори [Текст] /Упоряд., вступ. ст. та прим. М.Шалати. – К.: Дніпро, 1982. – 367 с.; іл.

 

 

 

МАРКІЯН ШАШКЕВИЧ І БУЩИНА

 

Вінок Маркіянові Шашкевичу [Текст]: поезії: ст.; вступи: хроніка /Передм. та примітка М.Й.Шалати: Упоряд.: Р.М.Лубківський, М.Й.Шалата, - К.: Рад.письменник, 1987. – 222 с.: іл.

 

 

Гарасимів Л. "Разом к світлу, други жваві" [Текст]: до 200-ліття М.Шашкевича /Лариса Гарасимів //Воля народу. –2010. – 4 листоп. – с.6.

 

Горак Р. Задля праздника. У сутінках [Текст]: романи-есе. /Роман Горак. – К.: Рад.письменник, 1989. – 374 с.

 

Дубенська Н. Сподвижник українського відродження [Текст]: наші славні земляки /Наталія Дубенська //Вісті краю. – 2009. – 10 верес. – с. 2.

 

Іваничук Р.І. Твори: В 3 т. –Т.2.: Вода з каменю; Четвертий вимір; Шрами на скалі [Текст]: романи /Роман Іваничук. – Київ: Дніпро, 1988. – 694 с.

 

Іваничук Р. Черлене вино [Текст]: романи /Роман Іваничук, - Львів: Каменяр, 1979. – 350 с.; іл.

 

Качурівський Р. Вечірні води [Текст] : кн. лірики /Роман Качурівський. – К.: Дніпро. 1991. – 237 с.

 

Лубківський Р. Перед вівтарем будителя [Текст] : 200-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича /Роман Лубківський //Літературна Україна. – 2010. – І квіт. – с. І.

 

Малець С.С. Музей садиба Маркіяна Шашкевича [Текст] : путівник /С.С.Малець, Видашенко М.Б., Максименко О.Б.; худож. В.І.Сава. – Львів: Каменяр, 1990. – 48 с.; іл.

 

Маркіян Шашкевич і Бузеччина [Текст] : методичний посібник /Вступ.сл. О.Антонишин. – Буськ: Відділ освіти, 2007. – 28 с.

 

 

М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький [Текст] : бібліографічний покажчик. – Львів, 1962. – 134 с.

 

Отець Маркіян Шашкевич і Бущина [Текст] : /Упорядник Зіновія Гулка. – Буськ: Відділ освіти, 2011. – 59 с.

 

Петренко М. При чесному хлібі [Текст] : Вибрана поезія /Микола Петренко. – Львів: Сполом, 2009. – 472 с.

 

Подвірний Т. 200-ліття від дня народження Шашкевича: чи складе держава іспит? [Текст] : культурна спадщина /Тарас Подвірний //Високий замок. – 2011. – 15-17 квіт – с. 8.

 

Стельмах Б. Вірші про Україну [Текст] : /Богдан Стельмах. – Львів: Сполом, 2002. – 276 с. іл.

 

У Новосілках постане пам'ятник Маркіяну Шашкевичу [Текст] : до 200-ліття Маркіяна Шашкевича //Вісті краю. – 2010. – 16 груд. – с.1.

 

Шпак Н. Ми таки маємо велику силу [Текст] : до  200-річчя від дня

народження Маркіяна Шашкевича /Надія Шпак //Вісті краю.- 2011.

 

 

ЛИШЕ ПОЛИН СТЕЛИЛА ДОЛЯ ПІД НОГИ…


6 листопада 2013 року виповнилось 202 роки з дня народження о.Маркіяна Шашкевича, відомого галицько-українського діяча.Про його просвітницьку діяльність знаємо чимало, про священництво – дещо менше. І зовсім мало – про сім’ю. Ірина Дутковська родичка Маркіяна Шашкевича по лінії його дружини Юлії Крушинської заповнює ці прогалини цікавими деталями з його особистого життя та історії своєї родини.

         З львів’янкою Іриною Дутковською я познайомилася минулоріч у серпні на Маркіяновій Білій горі, що на Золочівщині. Було це за кілька місяців до відкриття музею в селі Деревня Жовківського району, де проживала священича родина Крушинських, з якої походила дружина Маркіяна Шашкевича Юлія.

         «Коли ще у радянській школі я вивчала творчість Маркіяна Шашкевича, батько сказав, що наша родина має стосунок до нього, але я якось пропустила це мимо вух. Справжнє зацікавлення своїм родоводом виникло десь років двадцять тому. Тепер я знаю, що мій прапрапрадід Тедор Крушинський – батько дружини Маркіяна Шашкевича, його тесть, а її рідний брат Йосип Крушинський – мій прямий прапрадід», - з гордістю розповідає пані Ірина.

         Коли кілька років тому вона знайшла в родинному альбомі фото жінки, на звороті якого є підпис «жена Маркіяна», дізналась, що світлина зроблена 1874 року у Коломиї в салоні фотографа Адольфа Мюллера. Там працював син Юлії-Володимир, а вона весь час проживала разом з ним, то ж жодних сумнівів бути не може. На невеличкій світлині – жінка, якій під шістдесят. У родинному фотоальбомі Ірина Дутковська знайшла ще старіший, ще блідіший знімок, з якого дивиться та сама жінка, тільки суттєво молодша. Він теж зроблений у Коломиї цим же фотомайстром, у цьому ж салоні. І навіть фотель, біля якого вона стоїть, той самий. На цій світлині немає дати, але візуально між ними «прочитується» різниця у двадцять років. А ось світлини о.Маркіяна не збереглося, бо тоді ще фотографії, як такої, не було. Портрета, намальованого за його життя, також знайти не вдалося, хоча один з його однокурсників Іван Вендзелович був художником, працював в бібліотеці Оссолінських і залишив багато зарисовок портретів своїх сучасників. Маркіяна між ними не знайшли. Найпоширенішим і правдоподібним зображенням Маркіяна Шашкевича є портрет Івана Труша, намальований у 1911 році з нагоди століття. «Йому позував священик Теодозій Лежогубський, який походив з родини Авдиковських (по материній лінії Маркіяна Шашкевича) і, за свідченнями сучасників, був зовнішньо подібний до Маркіяна», - уточнює Ірина Дутковська.

         Історію знайомств, одруження, подружнього життя і смерті Маркіяна описав їхній родич, священик Василь Чернецький, який був одружений з онукою отця Теодора Крушинського. Йдеться про краєзнавчу працю «Село Деревня в окрузі Жовківський». А загалом він написав більше ста краєзнавчих праць, в яких описав історію виникнення різних сіл Галичини, подавав замальовки церков, яких сьогодні уже нема. Ці роботи високо оцінив Іван Крип’якевич, який помістив в журналі «Батьківщина» працю про отця Чернецького».

Ось що про цю сім’ю розповідає Ірина Дутковська:

-Маркіян Шашкевич познайомився з Юлією Крушинською у жовтні 1837 року на весіллі в пароха теперішнього села Вузлове. Священик віддавав свою шістнадцятилітню дочку за алюмна духовної семінарії. Можливо, молоді люди уже чули одне про одного, бо разом із Маркіяном вчилися два брати Юлії. Йому тоді йшов двадцять сьомий рік, ій – двадцять третій. Цікаво, що Юлію сподобав собі Маркіян молодший на два роки брат Микола. Обидва до неї залицялися, але вона обрала Маркіяна, який передумав висвячуватись в целібати. У нього були думки присвятити себе виключно служінню Церкві, але доля розпорядилася інакше. Радився з цього приводу з матір’ю, зі своєю сестрою Юлією, яка уже була одружена… У лютому 1838 року молоді люди обвінчались. Відомо, що їх вінчав отець Ізидор Трохимович з Крехова. На плебанії у Деревні відбулося весільне прийняття, бо гучних весіль тоді не справляли. У 1911 році, коли святкували століття Маркіяна Шашкевичв, ще була жива їхня дружка Йосифа, й в 47 чисоі газети «Неділя» надрукували її спогади. Вона пригадала, що під час весільної вечері Маркіян посадив Юлію на коліна і сказав: «Який я щасливий! Тепер уже тебе мені ніхто не відбере».

         Старший син Маркіяна і Юлі – Володимир народився в Деревні, й там у дідуся виховувався, там ходив до школи. Теж, як батько, був хворобливий і дід викликав до нього військового австрійського лікаря. Згодом, підрісши, Володимир вчився у Львові, а потім рідний брат батька Антін Шашкевич запросив його до Відня, де він вивчав юриспруденцію в університеті, але працював згодом фінансовим урядником.

         «Сталося так, що Володимир успадкував від батька не лише хворобу, але й літературний талант, - продовжує Ірина Дутковська. – Він писав непогані твори, видавав свій збірник «Вільник», журнал «Вечорниці», писав і поетичні твори. У своїх політичних поглядах Володимир примкнув до народовської течії львівської інтелігенції, працював з Анатолем Вахнянином. Його видавничі справи йшли не дуже вдало. Сім’я не могла утримуватися за рахунок видавництва, яке він організував. Ті журнали виходили недовго, та й мама не дуже хотіла, щоб він жив у Львові, де бракує свіжого повітря. Останнє місце праці Володимира було у містечку Тарнові, що тепер у Польщі. Там його комісували по хворобі. Останні дні доживав з матір’ю у Львові на площі Бенедектинок, де й помер у сорок шість років. Не дуже пережив батька.

         Молодший син Шашкевичів Святослав народився у Новосілках у грудні 1842 року й, не проживши місяця, помер немовлятком. Ця втрата дуже ускладнила перебіг хвороби Маркіяна.

         У березні 1843 року Маркіян Шашкевич ще писав листа до свого тестя, прапрадіда пані Ірини. Він повідомляв, що на Великдень приїде з дружиною до Деревні, і там усі разом святкуватимуть, але йому ставало щораз гірше. Він тяжко пережив втрату свого другого сина, який помер немовлятком у січні. У березні Маркіян уже не міг виконувати свої священичі обов’язки, й тому на парафії його замінив отець Филимон Граб’янка.

         Навесні йому, як і усім туберкульозним хворим, стало гірше. Як писав Василь Чернецький, «у їхню хату вкралася нужда». Маркіяну Шашкевичу чомусь не платили священичого утримання, а невелике Юлине віно вичерпалось на ліки. Вона намагалася його рятувати. «Тепер я, як лікар, можу оцінити стан його здоров’я і стверджувати, що його туберкульоз ускладнився туберкульозним менінгітом, тому Маркіян втратив зір і слух, - каже Ірина Дутковська, медик за фахом. – Від туберкульозу легенів хворі не тратять ні зору, ні слуху. Мусіло бути ураження мозкових оболонок». У тридцять два роки він пішов із життя. А Юлія жила довго. Одна, і «лише полин стелила доля їй під ноги». Вдруге заміж так і не вийшла.

         Вона народилася у 1815 році, а померла у 1896, проживши вісімдесят один рік. І ще побачила те величаве перенесення праху Маркіяна Шашкевича із Новосілок до Львова. Як писала тоді газета «Діло», за прахом Маркіяна Шашкевича іщла його дружина Юлія у товаристві дам, які вели її під руки… Вона пережила й смерть старшого сина, якому себе присвятила.

         Сьогодні Ірина Дутковська ретельно вивчає свій родовід. Пригадує, що з розповіді батька її прадід і три його сини жили в помешканні Юлії Шашевич у Львові. Вони були 1860-1870 років народження, то ж під час навчання у Львові там зупинялися, а прадід возив туди продукти із села з Яворівщини. Так вони утримувалися.

         Усі родичі Юлії по черзі залишали в неї дітей, коли віддавали їх вчитися до Львова. І опікувалися нею. Найдовше – «вуй Іван», якого Володимир Шашкевич згадує у своїй біографії. Він, до речі, мав вплив на його творчість, бо був освіченою людиною – гімназійним професором. Саме у помешканні дядька Івана Володимир відкрив своє видавництво.

         «Я щораз більше стала відкривати цікаві факти. Вдалося прочитати листа свого прадіда Йосипа Крушинського, якого він написав у 1897 році й подав у ньому канву нашого роду рівно через сто років – у 1997. Лист зберігається у рукописному відділі наукової бібліотеки імені Стефаника – у матеріалах бібліографа Івана Левицького. Прадід описував наш родовід від ХУШ століття, а я пішла далі й вже добралася до ХІУ століття», - щиро радіє І.Дутковська.

         Ця жінка знає історію родин Шашкевичів і Крушинських, як ніхто інший, отож її часто запрошують провести ексклюзивні екскурсії місцями, де ступала нога о.Маркіяна Шашкевича.

 

Андріана ГАЄВСЬКА

Воля народу 14 листопада 2013 року №46(2175)  с.3


 

 

ТУТ ЖИВЕ ДУХ БЕЗСМЕРТНОГО МАРКІЯНА


3 листопада у селі Новосілки Буського району відбулися обласні урочистості знагоди 120 річниці перепоховання о.МаркіянаШашкевича та 202 річниці від його дня народження, у яких взяли участь представники обласної та Буської районної влади, працівники культури,громадськості, відомі письменники та вчені зі Львова. Заходи розпочалися панахидою на сільському цвинтарі – на місці першого поховання Пробудителя Галичини. Опісля від вдячної громади були покладені квіти до пам’ятника Маркіяну Шашкевичу на подвір’ї музею, екскурсію яким провів відомий письменник та громадський діяч Роман Лубківський. Після огляду експозиції почесні гості посадили на подвір’ї музею деревце дуба, привезеного з Канева. У Народному домі села відбулася презентація повного зібрання творів Маркіяна Шашкевича, яке уклав відомий вчений Михайло Шалата. Перед громадою села виступили керівники Буського району Володимир Сай та Володимир Замроз, а також відомі вчені та письменники, представники обласної адміністрації та ради. Завершилось святочне дійство виступом сільського хору та школярів з літературно-музичною композицією, власний вірш про о.Маркіяна прочитав Йосип Петрів.

                   Перший соборник України

         Саме так назвав вступну статтю до повного зібрання творів Маркіяна Шашкевича упорядник,редактор цього справді історичного видання професор Михайло Шалата. Ця книга, як він зізнався тут, у Новосілках, стала його своєрідною сповіддю, цій феноменальній постаті, велич якої і нині, у своїй державі, досі не збагнута. І річ навіть не в тім, що державна влада нинішня проігнорувала, по суті, як 200-літній ювілей Пробудителя Галичини, так і сьогоднішні урочистості з нагоди 120-ліття перенесення праху отця Маркіяна з Новосілок Ліських до княжого Львова. Йдеться не лише про те, що не було перших чи других осіб обласного керівництва. Йдеться про інше: здається (і ця думка була виголошена у виступі одного з промовців), що влада, нібито українська, не розуміє ще й досі, ким був для українців Маркіян Шашкевич і ким він може стати нині – насамперед як людина, яка ще до Шевченка почала формувати українську політичну націю. Проте ми досі не прислухались до слів та закликів цього чоловіка, «котрий видів будучність і вказував дороги будучности» (за словами митрополита Андрея Шептицького). Це він, слабкий тілом, йшов попереду тогочасних провідників суспільства, прагнучи «переламати зумовлену тривалими колоніальними обставинами шкідливу традицію, прищепити українському краю нові, що ведуть до своєї державності, думки про рідну мову, історію, культуру, - коротше, перевчити земляків, уселити в них віру, що можна – і треба!-«воскресити в новій силі руску славу, руску власть». «Руску» - себто українську» (Михайло Шалата).

                            Коли ж почуємо?

         Алеж не чуємо, не відчуваємо в своєму нутрі, що «ти не неволі син», а спадкоємець волелюбного народу, нації воїнів та поетів, які проте не зазіхали на чужі території, а берегли своє – землю, мову, традиції (Володимир Замроз).

         Отож, маємо подати один одному руки, щоб серце припало до серця, піднятися з колін і одноголосно підтримати його гасло «Разом, разом гоніть з Руси мраки тьмаві». Тільки так можемо розігнати сьогоднішню безпросвітну мряку хаосу, зневіри, хохляччини і зросійщення партійних, суспільно-політич-них і релігійно-конфесійних орієнтацій, що роздирають і шматують наше суспільство. Тому нам сьогодні, як і майже два століття тому Шашкевичу, треба боронити і мову українську, і все українське (Йосиф Ситник, депутат облради). А у цій ситуації настійним стає обов’язок кожного задуматись над способом зміцнення єдності нації і її засад. Доброю підмогою у цьому можуть стати ідеї Маркіяна Шашкевича, які сьогодні набули особливої злободенності.

                            Прийдімо. Поклонімось

         Тому і для тих, хто зібрався у минулу неділю в Новосілках, це щось значно більше, ніж прийти і поклонитись апостолу Галицької Руси. Яким чином він увібрав отут отой дух нескореності і незламної стли?Хто його живив? Бо – «на се потреба було великої душі. Душі великого апостола, чоловіка, що «од Бога послан» (Андрей Шептицький).

         Власне, за тим живильним шашкевичівським духом варто нині приходити у Новосілки. Бо він тут справді зберігся і витає між нами, як і предрікав 120 років тому голова громади села Пилип Романишин. Так і сьогодні про всі добрі переміни в житті Новосілок їхні мешканці кажуть: «То все завдяки о.Маркіяну» - прекрасна школа, відбудований народний дім (наголошу, зведений громадою до 100-річчя смерті свого пароха у 1943 році – під час війни),і дорога, висипана гравієм. Ось два роки тому збудований на руїнах в колишній школі музей – чим не приклад пошанування! У його стінах, мабуть, також живе дух нескорений Маркіяновий, який черпали будівничі, щоб за декілька місяців представити широкій громадськості свій подарунок від вдячних нащадків.

                            Громада і влада - разом

 

         Про те, як проводилась «народна будова», як звозили по десятку дощок чи мішків цементу, як мурували, штукатурили, - більше можуть розповісти керівники району – саме на їхні плечі ліг оцей обов’язок, і вони його гідно виконали. Голова Буської РДА Володимир Сай, виступаючи перед громадою, вкотре дякував усім, хто прислужився до спорудження музею та встановлення на його подвір’ї чудового пам’ятника роботи незабутньої Теодозії Бриж. Сьогодні постало ще одне завдання – треба збільшити експозиційну площу (кімнати для цього є), дати приміщенню постійне тепло. На це знову потрібні кошти. Уже звикли, що від держави не дочекаєшся. Але і це здолаємо. Гнітить інше. Як сказав голова районної ради Володимир Замроз, «люди у Бущині побожні, патріотичні і працьовиті. Їм усе під силу. Але і той ентузіазм громади треба хоч трохи час від часу підживлювати. У цю добру справу, йдеться про спорудження музею, вкладені і фінансові, і людські ресурси. І вона має приносити користь, насамперед, у духовному вимірі. Тому ми хочемо, щоб сюди, в Шашкевичів край, приїжджало більше людей, і не лише з України, щоб і вони знали про цю феноменальну постать, щоб знали, яких людей народжує земля наша».

                            Слова, слова…

         Продовжу думку голови районної ради. На жаль, мушу констатувати, що і громада, і районна влада не мають суттєвої підтримки з боку вищих органів влади – як обласної, так і всеукраїнської. Якщо з київським рівнем зрозуміло, то з львівським – не дуже, хоча, по правді, останнім часом п’ємонт втрачає свої позиції, особливо, якщо порівнювати слова і діла.

         Ось декілька прикладів. Вже третій рік обласна культура не спроможеться «вибити» одну-єдину штатну посаду для музею М.Шашкевича. А обіцяли, били себе в груди і очільники, і письменники, і депутати. Добре, хоч знайшли вихід на своєму, районному рівні. Чи хоча б ганьба з куснем дороги з Ожидова до Підлисся – про це говориться вже років 3-4. Навіть були заплановані гроші для ремонту до 200-ліття Шашкевича. І що побачили прочани цього серпня? Отож, підсумовуючи, складається враження, що все, що стосується М.Шашкевича, і не тільки, реалізується завдяки місцевій ініціативі влади та громади. Дуже добре, що маємо таку патріотичну владу. Але ж ми живемо ніби в українській державі, яка формує бюджет, який би мав слугувати в тому числі і для таких необхідних заходів.

                            Чи держава є українською?

         Про це досить влучно нагадав на урочистостях депутат обласної ради Йосиф Ситник. Він же міністр тіньового уряду національної альтернативи. До речі, наш колишній земляк – закінчував школу у Красному. Отож Йосиф Ситник пообіцяв мешканцям Новосілок, що особисто буде відстоювати виділення з обласного бюджету у 2014 році 5 млн. гривень на асфальтування дороги в Новосілках. Він за те, аби запрацював туристичний маршрут шляхами Шашкевича з тим, аби тисячі українців могли відвідати цю святу землю – землю Маркіяна Шашкевича. Нагадаю,що за останні роки методом народної ініціативи збудовані три музеї М.Шашкевича – у нас в Новосілках, у Нестаничах Радехівського району та Деревні Жовківського (родинне село дружини о.Маркіяна – Юлії Крушинської).

         Залишились ще наші Гумниська – перша парафія о.Маркіяна. Тут, як пригадую, встановили громадою пам’ятний знак на місці церкви, у якій служив о.Маркіян. Отож, разом з музеєм-садибою в с.Підлисся маємо завершений Шашкевицький комплекс, що творить цікавий туристичний маршрут.

                            Від Шашкевича до Шевченка

         Тому наше завдання – популяризувати цей маршрут. Це допоможе нам таким чином і популяризувати творчість Шашкевича, щоб «перейти з ним Збруч», аби нагадати українцям з Великої України, чиїх батьків вони діти. Таку ідею висунув професор Михайло Гнатюк. Представляючи роботу свого колеги, професора Михайла Шалати, він знову акцентував на такому факті: не держава допомогла випустити повне зібрання творів М.Шашкевича, а власна ініціатива і титанічна робота найкращого знавця творчості Шашкевича – М.Шалати, якого підтримав директор приватного видавництва «Коло» з Дрогобича Миколи Походжай. І хоч книжка недешева (як і інші книжки в Україні), проте кожен свідомий українець зі своїх скромних заощаджень має її придбати, щоб вона слугувала і дітям, і онукам.

         Презентацію Повного зібрання творів Маркіяна Шашкевича перед громадою Новосілок зробила Оксана Стецик – завідуюча ЦБС, нагадавши, що тільки незначна частина творів Маркіяна Шашкевича була надрукована за його життя. 1884 року у виданні «Писання Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича і Якова Головацького» було вперше зроблено спробу дати повне зібрання творів М.Шашкевича і матеріалів до його біографії. Друге видання творів письменника було здійснене видавництвом «Просвіта» 1906 року та повторене у поліпшеному вигляді у 1913 р. Пізніше видання були лище невеличкими добірками з творів.

                            Аж після ста років

         У 1912 році у Львові побачили світ «Писання Маркіяна Шашкевича», які підготував Михайло Возняк. У цьому виданні вміщено майже всі поетичні та прозові твори письменника, переклади художніх творів та народних пісень, його статті й листи. Донедавна воно було найповнішим виданням творів М.Шашкевича.

         У 60-70 роках минулого століття молодий науковець Дрогобицького педінституту Михайло Шалата відважився оприлюднити літературну творчість зачинателя українського національного відродження в Галичині, греко-католицького священика на Львівщині М.Шашкевича. Пізніше впродовж років доповнював цю тему новими матеріалами, відшуканими в архівах, щоб видати повну збірку праць. І нарешті це сталося.

         Михайло Шалата виконав величезну роботу, аби донести до читача усе багатство Шашкевичевого слова. У Повному зібранні творів Шашкевича є патріотичні поезії, серед них і новознайдені в Україні і в світових архівах. Оповідання «Олена» - перший прозовий твір нової української літератури, є переклади і переспіви Шашкевича, зокрема перші переклади в Україні Святого Письма, є церковні проповіді отця Маркіяна (серед них і польсько-мовні, які переклав М.Шалата), є листи українською, німецькою, латинською мовами (у перекладі упорядника), є переклади Шашкевича зі «Слова о полку Ігоревім», переклади із сербського фольклору, з польської, чеської та грецької літератури.

                            Треба йти далі

         120 років тому, через 50 років після смерті, з Новосілок було перенесено останки місцевого пароха –Безсмертного Маркіяна – до Львова на Личаківсь-кий цвинтар. «У львівській періодиці тих часів, - пише Василь Горинь, - читає-мо, що перепоховали тлінні останки М.Шашкевича, але не похоронили, «не придавили тяжким каменем його духа». Цей останній шлях Шашкевича до місця вічного спочинку проклав народові дорогу до самопізнання й поступу…». На початку цієї дороги ми ще й досі, на жаль.

 

Микола Іванців, Воля народу 7 листопада 2013 року №45(2174) с.1,5)




Обновлен 04 сен 2014. Создан 25 июн 2011



  Комментарии       
Всего 2, последний 4 года назад
виіоц 23 янв 2011 ответить
тмилорпмдом
цоіив 16 дек 2012 ответить
цоіив модмпролимт
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
ААААААААА