Роман Чайковський - священик, поет

 

Роман Чайковський - священик, поет

Нарис



 

КРІПІТЬСЯ - Я ПЕРЕМІГ СВІТ!

Роман Ольгович – літературний псевдонім Романа Васильовича Чайковського, який у 20 роках ХХ століття входив до числа досить відомих поетів Західної України. З 1930 року посвятив себе служінню Богу і людям. Довший час перебував на засланні, але до кінця своїх днів не зрадив батьківської віри.
Ці слова Ісуса Христа були кредом у його життя. У лютому минуло 5 років, як відійшов у вічність цей представник найстаршої генерації священників УГКЦ, тих, кому випали важкі випробування двох світових воєн, польського поневолення та репресій безбожної більшовицької тоталітарної системи – бл.п. отець Роман Чайковський.
Прожив о.Роман довге і многостраждальне життя – 89 років, з них 64 неустанно трудився на ниві Христовій. Вірний і справжній християнин, був безпощадно переслідуваний більшовицькою владою. За свою відданість Церкві і Нації не обминула його лиха доля, як багатьох греко-католицьких священників,- тюрми, концтабори, заслання в Сибір його і родини.
Народився о.Роман 2 липня 1905 р. в с.Переймилів Густинського району Тернопільської області в багатодітній сім’ї священника. Рано втративши батька, змушений сам собі прокладати шлях, як і решта членів його сім’ї.
Закінчивши Львівську духовну семінарію в 1930 р., висвячується митрополитом А.Шептицьким на сан священника і працює отцем-сотрудником в соборі св.Юра у Львові. Пізніше (понад 10 років) – в с.Плов’є Сколівського району, потім – с.Вербилівці Рогатинського району Станіславської області.
9 січня 1950 року арештований і відбував покарання в Мордовських таборах. Після звільненя перебував з своєю сім’єю і родиною на засланні в Хабарівському краї, районі Лазона лісосплаві.
Повернувшись на Україну, довгі роки жив на Поділлі(м.Тульчин Вінницької обл.) де підпільно разом з римо-католицькими священниками виконував свою душпастирську працю.
Повертатись на Гали личину було небезпечно. Працював в Тульчинському автопарку столяром. Був дуже ретельним в роботі. Його дуже любили і поважали водії. Йшли ремонтувати кузова своїх машин переважно до нього іназивали лише Роман Васильович.
Згодом переїхав до Буська, де разом з дружиною Надією поселився в хаті, яка до останнього його подиху служила храмом Божим. Завжди згадую ті часи, коли наша сім’я,родина та й інші люди під покровом ночі на Різдво і Великдень з’їжджалися до Буська. Зашторювали вікна, реагували на кожний дзвінок і стукіт, збиралися в тій хатині, де часом перебувало кілька священиків, а потім – сповідалися, причащалися, брали участь у Службі Божій. Великим помічником як на засланні, так в повсякденному житті була його дружина Надія Чайковська з роду Калинович. Батько був директором Гумниської школи.
Але.. «Враг не дрем лет». Неодноразово були обшуки, арешти, штрафи. Варто лиш згадати похорон їмосці, з якого позабирали всіх священиків у райком партії, провели профілактичну роботу і оштрафували, а о.Романа «прописав» в районній газеті студент журналіст (вигаданий) із допомогою органів КДБ.
Якось приїхавши до Буська і зайшовши до хати, бачу сидить о.Роман за столом, схиливши голову, і рукою показує мені на двері іншої кімнати. Під церковцю було облаштовано велику шафу. Все перевернено, порозкидано, вся бібліотека лежить на підлозі ( а в нього вона чимала), хрест… Часом дивом дивуюся, що ще живуть на світі люди, що їх ще земля носить, які брали той святий хрест (яким може дехто й був хрещений), чашу святу і кидали на підлогу. Може Господь прощає їм, бо вони «не знають, що чинять». На все Божа воля.
Отець Роман був працелюбом, завжди в його майстерні-столярні в Буську видно було творіння його невтомних рук. Дуже любив тварин, навіть розмовляв до них. На його деревах завжди висіли шпаківні, годівниці на зиму. Коло його хати завжди красувалися різноманітні квіти, особливо васильки.
Не відмовляв собі і у сучасному житті. Був завзятим вболівальником футболу, багато читав, мав велику бібліотеку, дуже був ліричним і любив поезію. До речі, перед смертю о.Роман вказав на стриху своєї хати сховок, де в запаяній скриньці були заховані рукописи, повісті, поезії ще з 30-х років. Багато друкувався в тодішніх часописах, альманахах, журналах під псевдонімом Ольгович. Але це окрема тема для дослідження, особливо поетичної творчості о.Романа.
Він був глибоко віруючою людиною, оптимістом, патріотом і вірив у кращі часи для України, яку так сердечно любив. Правда, був вимогливий, дуже пунктуальним, деколи строгий, а з іншого боку – комунікабельний, ласкавий і ввічливий. Для людей його хата-церковця завжди була відчинена. Як міг так і допомагав він своїм парафіянам. Останні роки о.Роман допомагав о.Ярославу (тоді настоятелю церкви св.Параскеви в Буську) виконувати священницькі обов’язки.
У церкві є така традиція: під час Літургії у Великодній четвер єпископ миє ноги священикам. Це робиться на згадку про те, як Ісус Христос мив ноги своїм апостолам перед Святою Тайною Вечерею. Коли кардинал М.Любачівський повернувся в Україну, у Великодній четвер зібрав він тих священиків, які пройшли страхіття більшовицького терору і вивели УГКЦ з підпілля і мив їм ноги під час Св. Літургії. Серед них був і о.Роман Чайківський.
Тут у Буську, мирно почив у Бозі, сумлінно сповнивши свій священицький обов’язок громадянин України, її патріот. Здавалося, що вийшло ховати о.Романа все місто. Направду, на кілька кілометрів розтягнулася похоронна прцесія. Проводжав в останню дорогу о.Романа Владика Юліан Вороновський з багатьма священиками. Пристрасні промови Владики, рідних, знайомих, зі спілки політв’язнів і репресованих (о.Роман був членом ОУН) закарбувалися в серцях, хто його знав і пам’ятав. Пам’ять про нього залишиться на завжди, як про Людину з великої літери. На мою думку, на його життєвих прикладах повинно вчитися молоде покоління ,
Доля різними манівцями розкидала родину Чайковських. Були серед них вчені, адвокати, вчителі, інженери…
Рідний брат о.Романа – Данило Чайковський – довголітній в’язень німецьких концтаборів, соратник і друг Провідника ОУН Степана Бандери, редактор газети “Шлях перемоги», що виходила у Мюнхені. Він автор книг «Хочу жити», «Степан Бандера» та інш. Упорядкував книгу С. Бандери «Перспективи української революції». Останні роки прожив у Нью-Йорку. Син і дочка його - кореспонденти газет. Інший брат о.Романа був адвокатом ще за Польщі, але невблаганна смерть молодим забрала його до себе. Мистецтвознавець, вчений, науковець Іларіон Свєнціцький був стрийком о.Романа (по маминій лінії), але це окрема тема для дослідження.
Син о.Романа професор, доктор філологічних наук Магаданського університету міжнародних відносин, автор книг і статей, займається перекладацькою діяльністю, зокрема поезією.
о .Роман Чайківський дожив до незалежної України, виходу УГКЦ з підпілля, в яку гаряче вірив навіть у найчорніші дні, години свого життя і цю віру постійно підтримував у душах ближніх.
«Кріпіться – я переміг» - ці слова Ісуса Христа любив повторювати перед своїми парафіянами. І він мав рацію…
Людина відходить – залишається немеркнуча і вічная пам’ять, а життя продовжується…

Данило ЧАЙКОВСЬКИЙ онук о.Романа Чайковського.

04.07.2000. «Воля народу»




"Хтось мені квіти приніс..."

Інтерв 'ю з рідними і знайомими Романа Чайковського

У цьому розділі ми друкуємо інтерв'ю рідних і знайомих Романа Чайковського, які були проведені протягом 2002-2004 років.
Інтерв'ю мають сфокусований характер, тобто запитання були зосереджені на конкретних аспектах характеру і життя батька. Вибір респондентів визначався мірою близькості опитуваного до Р. Чайковського. Тут представлені відповіді найближчих родичів (сини, Роман Чайковський. невістки, внуки, племінниці) на кінець 50-х років друзів і знайомих. Їх відповіді, оцінки, характеристики допоможуть читачеві скласти собі більш адекватний образ цієї людини. Ситуація опитування була завжди ідентична - респондентові пропонувалося відповісти на запитання про життя Р. Чайковського безпосередньо перед інтерв'ю. Відповіді фіксувалися на диктофон.
Кожному ставилися такі питання:
1. Яка головна риса відрізняла його як людину?
2. Батько і мама прожили разом більше п'ятдесяти років. Чим вони були подібні і чим вони відрізнялися?
3. Яку подію в житті батька, не пов'язану з вами (з тобою), ви (ти) вважаєте (вважаєш) найбільш пам'ятною?
4. Який найбільш яскравий ваш спогад, пов'язаний з батьком?
5. Який період в житті батька був найщасливішим, а який найтяжчим? '
6. Який вислів про батька або його характеристика іншими людьми вам запам'яталися?
7. Якою ви вбачаєте головну справу, котру батько виконав на Землі?
8. Якщо ще раз коротко охарактеризувати його особистість, то якими словами це можна зробити?
9. Що би ви ще хотіли сказати про батька?
Розуміється, що при подібних опитуваннях про людину, яка вже відійшла, люди звичайно згадують скоріше її позитивні риси, вчинки, приємні моменти з життя. Але оскільки метою інтерв'ю було не створити ікону, а дати об'єктивний образ значної особистості, то ми наводимо і ті відповіді, в яких мова йде і про ті риси характеру, котрі декому вбачалися неоптимальними. На деякі запитання респонденти відразу відповісти не могли, тому в частині інтерв'ю є невеликі лакуни. Інтерв'ю редагувались в мінімальній мірі - так, щоб зберегти особливості мовлення кожного респондента. Деякі відповіді скорочені. Інтерв'ю, що були проведені російською мовою, подаються в оригіналі. Цю мову Роман Чайковський добре знав і відносився до неї з повагою. На жаль, нам не вдалося в силу обставин взяти інтерв'ю у всіх рідних батька та людей, що добре знали його.
І все-таки ми сподіваємося, що відповіді респондентів, які ми наводимо, представляють матеріал великої симптоматичної сили, бо подібний метод дозволяє навіть при невеликій кількості опитаних робити обгрунтовані висновки. Вистачає перелічити риси, які люди називали у відповіді на перше питання, щоб створити собі уявлення про силу характеру цієї особистості.
Не змогли ми взяти інтерв'ю у ще одного племінника Романа Чайковського, який живе у Нью-Йорку і теж називається Роман (до речі - на межі 90-х років минулого століття в родині було шість Романів Чайковських - в Україні, в Росії, в США). Замість того подаємо спомини про його відвідини стрийка Романа і впевнені, що цей начерк буде гарним доповненням до наведених інтерв'ю.
...Людина народжується і проживає відпущений їй Богом строк серед людей. Очі людей - дзеркало, в якому ми відбиваємося, оставляючи в їх душах слід. Людина вмирає, а слід її в душах живих світиться залишеним нею світлом.

Борис Чайковський
(Ясенівці Львівської області, 6.08.2002)

1. Те, що Він був великий патріот України, те, що він був діяльний священник. Був дуже точний, строгий був, добрий. І я думаю, що в цім як раз є різниця між Татком і другими людьми.
2. Татко мав характер трошки інакший ніж мамця - він був добрий, дуже добре серце мав, але був трохи строгий. А мамця була така, як всі мами. Так що трошки різниця між ними була. Це навіть видно було нам, дітям. Вона була дуже добра - татко міг нас трохи покарати, навіть деколи вдарити, якщо треба було, бо то хлопчиська, а мамця - ніколи, мамця нас дуже-дуже любила. І в тому полягала різниця між ними.
3. Найбільша подія, така сумна подія, то було тоді, як його арештували. Хоч вона пов'язана з нами, зі мною особисто. Мене тоді не було вдома, я був на роботі, у тітки Мартусі жив, у Львові. І для мене то був удар, великий.
4. Ми знаємо, що татко був дуже великий патріот України, і так як багато наших людей, боровся за те, щоб наша держава була евобідна. Потім сталінська машина репресувала їх всіх. Пам'ятаю один такий образок з мого життя. Одного разу я вночі буджу татка і кажу до нього: «Прошу вставати, скоро вставайте, бо вже є Україна. Приходили хлопці і сказали». Татко взяв мене, підняв, притулив і каже: «А може тобі так приснилося. Спи собі дальше». А я кажу: «Та ні, приходили, казали, що вже є Україна, так, як татко хоче».
О такий був один мій дитячий сон або марення. То було десь за німців, здається, в Плав'ю.
5. Я думаю, що найбільш щасливий час був, коли він пішов в
І Ілав'є (він там був вже священником, а не ссорудником, ж у Львові,
і тобто був сам собі господар). Там було його місце - він Карпати
дуже любив. В Плав'ю він мав дві церкви, старався для тих церков,
і то дійсно був найкращий час для нього. А найтяжчий час - то вже
як перейшов в Вербилівці, переїхали туди. Всі священники, які були в тім районі, вони знали, що будуть репресовані, і чекали арешту. То було пов'язано з православ'ям - вони були греко-католиками, їх змушували переходити на православ'я - сталінська машина давила на них, і тому всі священники були приготовані, вони відчували, що їх чекає. То був найгірший час-49-й рік.
6. Я знав багато священників і можу сказати, що серед них він
виділявся, як був молодий, своїм гарним голосом. Те саме говорили
і самі священники. Наприклад, була відправа на горі Маківка. І один
із священників сказав так: «Отець Роман так гарно співає і так гарно
проповіді говорить». Багато отців так говорили - я слухав, я ще
малий був, але я все дуже любив бути між священниками. І казали
так: «І добре, щоб співав Службу Божу, і добре, щоби проповідь
говорив. Бо так, як отець скаже проповідь, так ніхто не скаже -
патріотичну, для людей, таку розумну». Я то пам'ятаю, бо він мене
на Маківку з собою брав.
«Крім могил князя Святослава і Захара Беркута, поруч зі Славським розташована легендарна гора Маківка, на якій українські січові стрільці, славніусусуси, вписали героїчну сторінку в історію Збройних сил України.
В боях за Маківку загинуло майже півсотні січовиків, близько сотні поранили. Нарешті наші славні усусуси доче¬калися, що їх лісовий цвинтар перетворили на меморіал. Тепер кожної першої неділі серпня українські патріоти віддають тут шану славним воякам».
(Микольський Ю. Славське пам'ятає про князя Свято¬слава//Високий замок [Львів]. 2002. -26серпня. - С. 3)
7. Ну, то, що він був священником, і то, що дуже мало є таких
священників, як він був. Багато є священників, всі служать, але він
був такий, що то не можна навіть описати. Як говорять, то була лю-
дина з великої букви. Він дуже багато зробив, де не був всюди пра-
цював, всюди єднав, всюди вчив людей, організовував різні і хори, і
співи - він все цим займався і ще раз кажу - дуже багато працював.
Брав плуга, брав косу, брав сокиру - він не цурався ніякої роботи.
8. Коли татко відійшов, нам дуже сумно стало. Ми лишилися як малі діти без нього. Ми все йшли до нього на пораду, ми все йшли до нього з такою любов'ю. І коли він помер, дуже всім стало тяжко без нього.


Юрій Чайковський
(Хабаровськ, Росія, 7.12.2003)
1. Найголовніша-порядність.
2. Вони були різні, татко був таких строгих правил, а мамця більш життєрадісна, більш широка натура в неї була. Спільні їхні риси - це взаємна любов та любов до людей.
3. Я можу згадати такий випадок. Ми жили тоді в Городищу. А податки для священників були дуже великі. І одного разу при¬йшли люди (колись їх називали старші брати або провізори) з церк¬ви, які зібрали церковні гроші, і запропонували таткові заплатити податки. Татко відмовився і попросив більше до нього з такою про¬позицією не звертатися. Але я пам'ятаю, що деякі священники таке гпрактикували.
4. Я собі пригадую тепер з печаллю і сміхом, як він мені одного разу сказав після мого якогось «фортеля»: «Бити тебе вже нема сенсу, якщо ти доброго слова не розумієш». То було десь 1949 року у Вербилівцях. І ці слова я все пам'ятаю.
5. Щасливий час був тоді, я думаю, коли ми жили в Плав'ю. Хоч ми там жили бідніше, але він був захоплений тим життям. В Плав'ю були дві церкви, бо це село ділилося на Плав'є-Бринівку і Плав'є-Вадрусівку. Він тоді був дуже спокійний. А найтяжчий для нього час - це розлука з нами.
6. Я пригадую собі слова, які сказав його добрий друг, право-славний священник о. Дмитрій Рижковський. Він говорив так: «Ваш батько настільки відданий своїй вірі, своїй позиції, що його ніхто і ніщо в житті не зможе звернути».
Думаю, що головне те, що ціле своє життя, навіть в лагерні роки, татко старався вчити людей релігії, прививати людям чесність. І ніщо його не зломило.
8. Якщо в мене є щось доброго, то це тільки від батька і від мами.


Анастасія Чайковська
{Ясенівці Львівської обл., 6.08.2002)
1. Я би сказала, що татко така була людина, в моєму розумі¬нні - що таких людей тепер немає. Бо татко так вмів якось сказати, і обернутися, і пожаліти. І я тобі просто скажу, що я таких людей більше не зустрічала.
2. В декотрих місцях, випадках вони не підходили одно до одного. Мамця була така дуже розумна жінка, і вона таткові вибачала дещо. Татко був такий строгий і рівночасно добрий для мамці. Мамця була сильна жінка, вона все гла'ша, щоби то все добре було.
3. Такою подією я би назвала смерть Лавра. Та всі його діти -то були події його життя, з кожним щось було пов'язано.
4. Я татка пам'ятаю з того дня, як в Кії ми йшли з Раєю23, а ти нам вийшов на дорогу і кажеш: «Татко приїхав». Я вернулася додо¬му, взяла Ігора маленького на руки - сильно боялась татка, думала: «Боже мій, що він скаже». Але дивлюся з кухні - йдуть мамця з татком до кухні до мене з кімнати. А я думаю: «Боже, що то буде зараз». А татко прийшов і так погладив Ігора по головці і мене по¬цілував, і все було в порядку.
5.Я думаю, що найтяжче таткові було, як Лавро вмер. Ми жили тоді в Тульчині, Данко мав два роки. І татко прийшов і каже «На, Борисю, читай, читай телеграму». І став плакати. Я думаю, що тоді було йому найтяжче. А щасливим татко часто був, бо він такий був веселий - він був дуже строгий, але все був веселий. Все якісь анекдоти розповідав, коли гості були. Я собі думаю: «Боже, який татко веселий». Коли були отці, їх жінки, я собі думала все, що татко такий строгий, а вони як зачнуть анекдоти розпо¬відати...
6. Якийсь вислів інших людей я привести тепер не можу.
7. Вони всім творили добро, всім. Наприклад, татко купив хату, ми не дуже хотіли, але він сказав: «Де будете жити?» - і купили нам, і помагали. Самі ми з ним обидвоє робили підлогу. Татко прийде ввечері з роботи до мене, і ми то робили.
8. Я татка все любила як свого рідного тата, бо татко був сильно справедлива людина. Таких тепер нема -так я людям кажу. Таких справедливих, таких мудрих. Я то що є говорю. Ми приїжджали не раз до Буська. Приїдемо рано. Татко якийсь такий сумний, але як ми побудемо кілька годин у нього, вони вже такі раді, вже якась та радість. А коли ми від'їжджали, все так нас благословили, щоби ми щасливо доїхали. І все то було так приємно, так добре. Я думаю, що ніхто, може, не вдався в татка.
9. Я все подивляла який він був чистий, охайний. Я все людям розповідаю, що тепер таких нема. Як то все було на місці на кухні, та ложечка на то, та на то. Я вже так пильнувала, щоби ту ложечку положити правильно і все добре ту ложечку клала, ніколи не забула¬ся, ніколи мені татко не звертав увагу, бо я все старалася. І ще в кухні - коли він все робив? Коли то все?
Яка то була людина! Один раз каже мені: «Попери мені сороч¬ки». Я поперу і кажу: «Та ходіть, я ще виперу», а татко каже: «Ти не думай, що я не ціню, що ти переш. Я ціню, я ціню труд твій». Я кажу: «Та що там труд, я все виперу». Але яке то все було чистеньке. Не раз дасть мені білизну прати, а я не знаю чи то прати, чи ні - бігме, що там - все таке чисте. Не знаю - тепер є священники, але таких тепер нема. Нема таких.


Людмила Чайковська
(Магадан, Росія, 25.05.2002)
1. Это удивительная жизнестойкость и требовательность к
себе.
2. Я думаю, что они больше отличались, чем были похожи. Но их объединяли единая вера и то, что они были одной национальнос¬ти. И плюс, конечно, что это были люди высокой культуры. Это великое дело для совместной жизни. Мамця - это воплощение удивительно интеллигентного, мягкого и в то же время стойкого человека. А отец - это сложный вопрос, здесь нужно кое-что объяснить. Все боялись ему что-нибудь неприятное рассказать, боялись, что это его расстроит или рассердит. А напрасно - он любил получать информацию. Отец, конечно, был абсолютно «вперед смо¬трящий человек». Это был человек, который служил Богу и все поставил на эту службу. Мамця служила всем людям просто всей своей жизнью, которую она вьшуждена была вести, и которую она, конечно, не любила. Вспомним ее знаменитую фразу - «Варила, прала, вмерла». Отец же, конечно, служил одной идее.
3. Ну, об этом, видимо, лучше было бы у него спросить в свое время, какое событие он считает таковым. Самым горьким событием в его жизни, безусловно, была смерть мамці. А если говорить о радостном событии, то я никогда не видела его таким счастливым, как тогда, когда провозгласили независимость Украины.
4. Я, конечно, не «ответчик» по формуле «вопрос-ответ», нет. Я могу только через определенное вступление или через опреде¬ленное расстояние дойти до ответа. Видимо, его жизнь была счаст-ливее, чем мы думаем. Он сумел как-то наладить свою жизнь после смерти мамці. Потом эти события с независимостью Украины. Его радость, правда, продолжалась недолго, потому что он видел, что, как писал Б. Окуджава: «Ребята, нас вновь обманули, опять не туда завели». А ярких воспоминаний о нем - о, их много. Я помню его большую радость, когда мы однажды собрались в Буске. Были Оля, Лесьо, Игорчик, был маленький Глеб, ему был годик, значит, это был 1972 год. Это был просто эпизод его такого радостного настроения, который запомнился.
5. Я ж не знала его до того, как мы приехали к ним в 1963 году. Может быть, я могу только предполагать, но и это предположение будет очень условным - только, чтобы ответить на этот вопрос. Потому что здесь нужно задуматься над тем, как он прожил свою жизнь. Тяжелых периодов у него было много, после того как его забрали и посадили в тюрьму, а потом отправили в лагерь. Это, видимо, были тяжелые его годы. Самый же счастливый? Трудно сказать. Но думаю, что это период независимости Украины.
6. Специального высказывания я не знаю, я не помню. Я знаю только, что его абсолютно боготворили многие люди- Но были и такие высказывания, которые никак не оглашались, потому что все основные достоинства, видимо, перекрывали своеобразное недо¬вольство его тяжелым характером. Запомнились слова мамці: «Який не прикрий татко, але...». Здесь очень важно иметь в виду-я человек со стороны, пришелец в вашу семью. Поэтому, конечно, у меня будут совершенно другие воспоминания. Я знаю, что вся мужская часть семьи любила татка очень сильно. У меня же с і іим особые такие отношения были, видимо. И я не знаю, почему он хотел, чтобы я приехала и оставалась жить с ним на Украине, согда он остался один. Это для меня до сих пор загадка, почему он )Того хотел. Почему ему было бы со мной легче? Видимо, потому, что я хорошо знала уклад его жизни.
7. Я не знаю, главное ли это дело. Для него это, видимо, глав-і юе дело. Скорее всего, так - главное дело. Это был удивительно і іельньїй, удивительно дисциплинированный человек. Я бы могла і іросто отделаться и сказать: «Служение Богу», но для этого нужно совсем по-другому строить эти ответы. Но думаю, что эта цель-і юсть его натуры - это пример людям, только каким людям? Люди должны еще немного соображать, как они живут, что они делают и т. д. Поэтому навряд ли этот пример им даст что-то, а вот людям, которые размышляли о жизни, людям интеллектуальным, - это для них большой пример, как надо прожить свою жизнь.
8. Это был цельный человек, никогда не предававший свои идеалы.
9. Я прожила большую часть жизни рядом с этими людьми. По крайней мере, каждое лето в течение 25, а то, может, и 30 лет я находилась с ними. От мамці я взяла умение любить людей, даже когда их не за что любить, а от отца я взяла - не взяла, а наблюда-ла-эту удивительную стойкость, это удивительное служение выбра¬нному им пути. И никогда он не свернул с этого пути. Конечно, по дороге оставались «жертвы». Эта абсолютная дисциплина, которая существовала в доме, - она существовала за счет определенного, даже «определенного» не то слово - сильнейшего дискомфорта тех, кто стоял на обслуге: мамці, меня, Насти. Но в то же время, конечно, след, который оставил отец, и который оставила мамця, он несоизме¬рим с тем, что пришлось нам - мамці-то особенно, а мне уже час¬тично пережить, потому что я немножко умела еще сопротивляться, чего мамця, конечно, совершенно не имела права делать в силу существовавшей между ними иерархии. Но все чаще и чаще, со временем, которое отделяет нас от смерти татка и мамці, я обра¬щаюсь к ним мысленно и понимаю, какое большое дело они сделали, проведя со мной эти годы.

Ольга Марущак (племінниця, дочка сестри Романа Чайковського Ірини Глушич )
{Львів, 7.9.2002)
1. Принциповість, чесність, доброта.
2. Вони були зовсім не подібні, але вони любили один одного,
вони були інтелігентними людьми, і то їх єднало.
3. Це, напевне, тоді, коли він від'їжджав на похорон Лавруся. Я бачила його в такому страшному емоційному стані. Але він міг тримати себе в руках, він був дуже стриманий, він все внутрішньо переживав.
4. Я пригадую часи нашого дитинства в Городищу і у Вербилівцях теж. Вуйцьо ходить строгий з молитвеником - ми його боїмося, а тета -то була сама доброта, ми бігли до неї, як до мами. До нього відчували одночасно пієтет і любов. Ще дитиною я відчувала, що це якась небуденна людина, непересічна. Коли він стояв коло престолу, то відчувалося, що він повністю там.
5. Найтяжчими періодами були в'язниця, смерть Лавра, а найщасливішим - приїзд з лагера в Хабаровськ до вас (він писав до моєї мами, що був тоді дуже щасливий).
6. Люди говорили, що таких священників немає. Підкреслювали його велику ерудованість і його таку інтуїтивну спрямованість, виконання свого призначення. Марія Свєнщцька згадує, що він був найбільш ерудований з поміж своїх братів, що він був особистість. ЇЇ батько, Іларіон Свєнціцький, жартуючи називав вуйка в його молоді роки «салонним левом». Він був дуже гарний, у і в нього була така постава...
7. Вуйко присвятив себе священничій справі, хоча спочатку він був на філософському факультеті, а потім перейшов на теологічний. Все, що він робив, він робив досконало. Я питала його, чому він не прийняв православ'я? Він обурився: «Як, я приймав присягу, а ти таке говориш!». Він навіть не уявляв, як людина могла зламати присягу. Він свою місію виконав. Він вселяв поміж людьми добро і чесність. Його люди дуже поважали. Коли відкрилась та дерев'яна церковця - то люди попросили його відправити першу після довгої перерви Службу Божу.
8. Я ще раз кажу - надзвичайна цілісність характеру, безкомпромісність, рідкісне почуття гумору. Він був дуже добрий, хоча це ховалося під маскою строгості.
9. Мені його дуже бракує. Я завжди їхала до Буська як до рідного дому. Він мені фактично замінив батька. Маю сказати, що він був моїм духовним сповідником. Він дав мені дуже багато порад у житті як дає батько своїй дитині. Під кінець мені пригадалося, що коли в 1981 році після похорону тети священників забрали в райком, і там кагебіст знущально запитав: «Що вам той Бог поможе? А я що хочу, то з вами зроблю. Що вона вам дає, ця віра в Бога?», вуйцьо йому на це відповів: «Вона мені дає те, що я вас не боюся».
* * *
Оксана Бецко (Трускавець, 23.8.2002)
1. Вуйко був справедливий, об'єктивний і вмів знайти до кожного в нашій великій родині свій гіідхід.
2. Вони відрізнялися - вуйцьо був строгий, в нього була свого роду самодисципліна, він ретельно додержувався священичих обов'язків. Теті не раз було тяжко. Вона була більш весела. їх відмінності були помітні, наприклад, у відношенні до дітей. Тета була дуже добра, а він строгий, але дуже любив дітей, журився ними.

4. Він був дуже щасливий, коли почала функціонувати старенька дерев'яна церква святої Параскеви, і він там трохи працював. Я привезла рушничок до церкви, і він був дуже задоволений. «О, добре, дитино, він там знайде своє місце» - це були його слова. Я відчула, що значить для нього та його тодішня роль.
5. Він тішився, коли збиралася рідня, родина. Дуже любив, коли до нього приїздили, особливо, коли він залишився сам, коли вів аскетичний спосіб життя. Він любив всіх.
7. Він виконав свій християнський довг, він все був вірним традиціям християнським, виховав дітей - чотирьох соколів.
8. Вуйцьо був справедливий, порядний, чесний, з повагою відносився до людей, дуже любив своїх сестер, переживав і журився, особливо молодшими.
9. Ми всі любили приїжджати до Буська, все тішилися, коли могли туди поїхати. І мої діти також.

Ірина Круглій {Дрогобич, 17.08.2002)
Одним словом то важко сказати. Важко сказати українською. Я би скористувалася російським словом «обаяние». Коло нього все була така приємна аура. Він був строгий, був дуже серйозний чоловік, але такий приємний гумор у нього був, такий дотепний - дуже було приємно коло нього знаходитися.
1. На перший погляд, вони були страшенно різні. Абсолютно. Тета була така іскрометна, весела, така життєрадісна. Вуйцьо був лрогий, поважний дуже такий, як на п'єдесталі, але разом із тим юні були обоє дуже добрі, обоє дуже любили людей і світ. Напевне,
їх зближує. І між собою їм було дуже добре, вони себе доповнювали. Різні люди все себе доповнюють взаємно.
3. я знаю, яка подія! Я, правда, не була при тій події- це коли йому вже в дуже старенькому віці довелося знову відправляти (Іггужбу Божу в церкві. То, здається, в тій старенькій дерев'яній церкві 11 Буську. Моя мамця мені розказувала, що для нього то була така і юдія велична, котру важко з чимось іншим порівняти.
28 Ірина Круглій (1957), племінниця, дочка сестри Романа Чайковського Марта Сподар (1919-2003)

«Передусім привертає увагу місто Буськ, колись сто¬лиця невеликого князівства. Там є одна з найбільш оригінальних дерев 'яних галицьких церков - Параскеви, збудована в 1708році. П своєрідність полягає в надзвичайно великих розмірах середньої 'восьмигранної бані, порівняно з бічними приміщеннями. Просторово-плановою структурою вона скоріше нагадує ротонду з маленькими вівтарем і бабинцем. Маси надзвичайно мальовничі, виразного рисунка, і завдяки      м 'яким абрисам форм єдиної бані з двома заломами. Ґонтова покрівля доповнює цю мальовничість не тільки темно-сірим кольором незліченних тональних градацій, а й візерунком обрізу кінців ґонти, що кидає мережчату тінь. Широке опасання створює органічний перехід від навколишнього середовища і полегшує маси храму, який виростає з крил опасань. У внутрішньому просторі будівлі мініатюрний бабинець і закритий іконостасом вівтар не відіграють ніякої ролі. Вони підпорядковані просторові широченної бані, що легко і вільно здіймається догори. В інтер 'єрі, на тлі коричнево-сірих дерев яних стін ефектно виділяється золоте мереживо іконостаса - однієї з найцінніших пам яток початку XVIII ст. У храмі зберігається кілька дуже цікавих ікон із старого іконостаса XVI ст. Стиль, манера живопису, колорит вказують на львівську школу».
(Логвин Г. Н. По Україні. Стародавні мистецькі па¬м'ятки. -Київ: Мистецтво, 1968. -С. 239.) 4. Я мала такий приємний час, проведений з вуйком тоді, коли тета Надійка була в Трускавці на лікуванні, а я була там, так ніби помагала йому господарство вести. Варила йому кашки, бо я ще не вміла готувати, але щось варила бідному вуйцеві. І він мене тоді навчив любити футбол. Ми з ним дивилися разом - і я його із захоп¬ленням спостерігала (я не розумілася спочатку в тому). Але то було щось чудове. Ну, і він мене вводив у світ поезії. То був десь 1977-й -1978-й рік. Ті дні, проведені з ним, мені найбільше запам'яталися, бо я тоді з ним найдовше спілкувалася без сторонніх людей. І мені не згадується, що би то мені тяжко було, ні. Може, з самого початку я боялася, щоби я добре щось йому зварила, щоб він не сварився. Склянка до чаю мала майже тріснути - такий мав бути гарячий чай. То було все таке дуже важливе. Коли смеркало, ми собі прово-дили такі приємні літературні вечори. Він мені щось розповідав чи ми читали разом поезії. То було чудово.
5. Найтяжчий, ясна річ, то був той період, коли він поїхав у
Сибір, коли його забрали, вирвали з того життя його, з його надій, з його планів життєвих, з його служіння тому ділу, якому він себе по-
святив. Вирвали і забрали, але він зумів, він силою волі зумів собі
дати раду і там. Я знаю, що він і в лагері служив Службу Божу, за
коником, який, до речі, є в мене - це його коцик табірний. Так зване
одіяло. Там навіть якісь букви виписані. То був найважчий період -
отой перехід, отой момент. Бо потім він загартувався, як і моя мам-
ця, і всі ті, що потрапили туди. Бо хто не загартувався, той загинув.
А найприємніший, мені здається, тоді, коли ви вже всі виросли, коли
ви всі до нього прижали, коли ви всі були коло нього. А подія, наприклад, - 50-річчя їх одруження. То така славна була дата. Я тоді була
присутня. Я думаю, що коли всі діти були коло нього, діти, внуки, і
вся родина, бо він був дуже родинний, дуже любив сестер своїх, то
це були для нього дуже приємні події.
Найбільше, кого я чула, то пані Вербовецьку. Вона все з таким сентиментом, з приємністю згадувала, як її чоловік, отець Вербове-цький, і вуйцьо товаришували. То були гарні дуже спогади, пов'язані з його роботою і взагалі з. його особою.
6. Я читала його листи до моєї мами, я знаю його відношен¬ня до неї і її до нього. Він був для нас як би піднесений на рівень святості. І в такому ореолі жив для нас. Він був так як би свій Святий. Так не одним словом, але загальною думкою про нього моя мамця відважилася його схарактеризувати.
7. Не одно було головним. Він виконав то, що людина повинна виконати, що передбачено для людини. Своїми руками в Буську і не тільки в Буську, але і в Тульчині, дослівно своїми руками, він робив все, бо він був прекрасний тесля, чудово міг багато що зробити. Дітей виховав прекрасних, внуків прекрасних, а духовне його діло -то всіх нас і всіх людей, які з ним спілкувалися, він виховував в ду¬ховному плані. Я не кажу тільки в релігійному - взагалі в духов¬ному. То є дуже важливе.
8. На мене його особистість робила таке враження: як то колись казали: дуже поважний, дуже педантичний. Однак є сухо педантичні люди, які не так приємно сприй-маються, але власне його гумор і його приємне відношення до людей скрашували ту його суворість, яка була в його душі.
9. Я би хотіла сказати, що я його дуже любила. Рідко буває, що б вуйко з племінницею мав такі приємні від-носини, рідні такі. Дуже я його лю-била, і мені здається, що то було взаємно.
Ігор Чайковський
{Ясенівці Львівської обл., 7.08.2002)
1. Головними рисами, якими мені запам'ятався дід ж людина, це акуратність, німецька педантичність, ясний розум. Далі, я би на-звав безкомпромісність в багатьох питаннях разом з великою до-вірливістю до всіх. Крім того він був такий, що не завжди зовсім, я би так сказав, орієнтувався в усіх нюансах життя.
2. Я думаю, що більше вони відрізнялися один від одного - це був плюс і мінус, які поєдналися в одній родині, і цементуюча річ, яка їх тримала впродовж життя, це любов, що була між ними. А як люди вони були зовсім протилежні. Це були плюс і мінус, як я вже казав. Мені здається, що найбільше, я особисто це бачив, дід був зворушений тоді, коли народився Глібчик.
3. Спогадів про діда у мене дуже багато, бо у нас з ним була певна духовна близькість. А який найбільше яскравий? Пов'язаний він із тим гііднесенням, же було з початком дев'яностих років, коли була відновлена наша державність і відновлена наша церква. Особ¬ливо ті перші дідові Служби Божі, які він відслужив у старенькій церкві по вулиці Шашкевича.

5. Найбільше тяжким, я вважаю, був період життя після смерті його батька і час навчання його в гімназії. Дід часом розказував, що то були дуже важкі часи. Я пригадую таку його розповідь: його мамця приїхала до нього, туди, де він жив, а у нього в кімнаті замерзла вода. То були тяжкі часи, але він собі давав раду. Найщасливіші його часи, на мою думку, були часи, коли вся сім'я була зібрана, коли біля нього були ще всі його четверо дітей - синів, бабця. Це, я думаю, були часи, коли він був на парохії в Плав'ю, може, у Верби-лівцях - але все-таки мабуть у Плав'ю.
6. Якийсь такий один крилатий вислів, щоб одним словом діда, характеризував, я собі не пригадую. Діда характеризували тільки з позитивної сторони - перш за все за його діяльність священничу, а потім за його інтелігентність.
7. Думаю, що по-перше, так як кожна людина, яка родиться і живе в цьому житті, дідо виконав свою тут на Землі чисто людську функцію - він народився, прожив чесно, справедливо своє життя, залишив після себе дітей, онуків, за яких йому не було стидно і якими він тішився. А друге - він повністю виконав свій обов'язок священничий.
8. В нашій родині це стовп, це така велика особистість, це світоч і іашої родини, на якого ми всі можемо тільки рівнятися. Людей такого духу, такої безкомпромісності, такоїлюбові до своєї ідеї, до священ-і отчої праці я в нашій родині більше не бачу.
9. Я хотів би сказати, що після того ж дід відійшов, ми зрозу-
міли, ж багато втратили, бо з огляду на те, що він був також людиною
при всій своїй величі скромною, і мало розповідав про себе, ми не
встигли задокументувати багато речей із його життя. Багато чого
і іе зфотографувавали, не зафільмували. І навіть вже після дідової
смерті нам не вдалося зберегти повністю його підпільну, як він
називав, шафу-церковцю. Нам якось фатально не повезло, хоча ми
робили все, що могли.
Данило Чайковський™
(Ясенівці Львівської обл., 28.8.2002)
1. Я думаю, що дідо як священник був унікумом. Його відріз¬няли принциповість, старанність, вимогливість, а разом з тим доброта його людська, приємність, його та приємна усмішка.
2. Питання досить складне. Бабця теж була дуже приємна жінка, ласкава, завжди усміхнена. Дідо був рішучий, принциповий, але разом із тим у ньому була якась неймовірна доброта. Між ними були розбіжності, але було й багато схожості. Кажуть, що коли чоловік і жінка довгий час разом живуть, то вони уподібню¬ються своїми вчинками, думками, емоціями.
3. Мені важко сказати, я був ще малий, але я все згадую, що коли збиралися родина та інші гості в Буську, то дідо все так гарно організовував це родинне вогнище.
4.1 знову повертаюся до розповіді про діда як священника. Я пам'ятаю як я одного разу приїхав до Буська, дідо сидить за сто¬лом, на столі вино, склянка, дідо схилив голову і показує пальцем на двері. Я зайшов у ту кімнату, де була його церковця: там усе було порозкидано по підлозі (хоча він дещо вже попідіймав). Я підійшов до нього, а він плакав, сльози текли з очей. Хоч він тримався мужньо. Мене це вразило дуже. Це було після обшуку КГБ. Потім пригадую похорон бабці: коли з цвинтаря КГБ забрало всіх священників у райком партії, провели з ними «бесіду», а пізніше оштрафували. Дідо зайшов до хати, в хаті було повно людей. Він перехрестив людей і нічого не сказав. Лише біль і смуток було видно на його обличчі. Але рівночасно не можна було не бачити мужності вольової людини.
5. Важкий, ясна річ, то тюрми, репресії, холод, голод, а щас-
ливі - це священницька дорога і віра в Бога, думка про вільну Украї-
ну. Це було його життєвим кредо.
6. Наприклад, товариш по лагеру діда, Петро Івахів, політв'язень
і патріот казав, що це була мужня людина, яка духовно і мо¬рально підтримувала тих бідних каторжан. Дідо говорив їм: «Хлопці, тримайтеся! Ми вийдемо на волю».
7. Головна, я думаю, - це священницькі обов'язки. Це була головна ціль у його житті. Він був щасливий, що дожив до легаліза¬ції' УГКЦ, побачив синьо-жовтий прапор і вільну Україну.
8. Про нього можна сказати фразою - Людина з великої літери. Своїм життям і вчинками він заслуговує на це.
9. Хочу додати, що він дотримувався старих традицій, але разом з тим дуже любив футбол, серйозно цікавився поезією. Особливо він любив квіти. Ще мені пам'ятається, як він сидить за столом, щось читає і сміється, і то так щиро сміється. Ще згадалась ніби така дурниця: коли я був з ним у Львові, то дідо, з'ївши морози¬во чи викуривши сигарету, півгодини носив обгортку або недо¬палок, шукаючи урну.
***
Гл/'б Чайковський
(Кент, США, 7.04.2002)
1. Его главной чертой как человека была его любовь к Богу.
>го была главная тема его жизни, его страданий, его борьбы, его отношений к другим людям, построенных на этом. Это был человек, который искренне любил, искренне верил Господу. Я думаю, что
то было главною чертою его характера.
2. Мне немножко трудно об этом говорить, потому что делать
такие наблюдения семейной жизни правильно - ребенку, каким я
был тогда, это, конечно, тяжело. Скажу только, что дедушка был
более строгий, более консервативен, а бабця - несколько иной. Я
і юмню, как она играла со мной, щебетала со мной, бегала со мной.
Я не могу сказать, что помню какие-то глубокие различия между ними.
Но, видимо, как-то они смогли, прожить долгую жизнь
вместе. Бабця его понимала, понимала свою роль поддержки, свое- образного вдохновения для дедушки. Она тоже пронесла свой крест через ссылку, через заключение дедушки, воспитала четы¬рех сыновей. Поэтому, наверное, это был хороший брак, с ними были четыре сына - их дети, они прожили долго вместе.
3. По его воспоминаниям событий таких, определяющих судь¬бу, было много. Самое первое было, когда он остался старшим сы¬ном в семье, потеряв отца. Сколько ему было лет - четырнадцать? А сколько было детей? Кажется, десять. И вот он остался за стар¬шего. Второе - я запомнил его очень эмоциональный рассказ о том, как он был позван на пастырскую службу, в семинарию, как он сказал: «Та я же не гідний». Поступив в семинарию, он пошел этой дорогой служения Богу и людям. Все последующие события, мне кажется, вытекают из этого.
4. У меня такого конкретного одного случая нет. Больше всего, с чем ассоциируется у меня дедушка, это дни рождения, 2 июля каждого года. Больше всего было интересно, как собиралась эта наша большая, многочисленная семья. Родственники, которых мы не видели целый год и не слышали о них, они тем не менее считали нужным приехать на электричке из Львова, потрястись на автобусе, пройти пешком через Буек, по дамбе и прийти засвидетельствовать свое уважение дедушке. Это была фигура патриарха, фигура, объе¬диняющая семью. Фигура, которая, наверное, олицетворяет важные понятия, идеалы, близкие многим людям, многим украинцам, мно¬гим верующим. Его несгибаемая вера, его воля, его борьба - все это привлекало людей.
5. Самый тяжелый-это, конечно, арест, это тюрьма, пытки, лагерь. А самый счастливый период, который я знаю, - это, думаю, был период после обретения Украиной независимости, период выхода Греко-Католической Церкви из подполья. Возможность ви¬деть подрастающих внуков, правнуков. Уверен, что для него это были счастливые моменты, счастливые времена.
6. Отдельные высказывания не запомнились, но было очень показательным отношение соседей, людей, живших по соседству. Все приходили к нему как к человеку очень уважаемому, человеку большому, хотя он, может, не был для них ни священником, ни настоя¬телем местной церкви, тем не менее все они знали, кто он и обожа¬ли его и относились к нему с особым почтением. Это было видно по человеку, подходящему к двери, стучащему в дверь. Люди вхо¬дили с трепетом, с робостью такой.
7. Его главное дело было исполнение своего долга как христи-анина, как священника,- это служение Господу, сохранение вернос¬ти ему, что он, конечно, доказал и в тюрьмах и в лагерях, что он доказал своим стремлением помочь людям, своей любовью к лю¬дям. Он сохранил эту заповедь Иисуса Христа-любите других, как я любил вас. Эта любовь в нем была видна. И она распро-странялась не только, скажем, на членов его церкви, на католиков, но он любил, уважал, сострадал, сочувствовал многим людям, не знакомым ему. Вот это, вот этот его долг и было главным делом его жизни, и я считаю, что он выполнил свой долг.
8. Дедушка, конечно, был нам знаком отличительными черта¬ми своей личности - прежде всего своей строгостью, с одной стороны, а с другой, порой, может, такой самокритикой. Я не могу сказать, что он искал величия или добивался величия, нет, этого в 11ем не было. Он был скромным человеком. О нем хорошо написал Данчик в своей статье32.
Мы провели много ярких вечеров, смотря по телевизору фут¬бол, болея за «Динамо» Киев. Это и игра в преферанс, когда было весело и интересно, это опять же посещения родственников, семейные вечера, обеды.

9. Я очень жалею, что дедушки нет сейчас, потому что теперь
У меня очень много вопросов, которые я хотел бы задать ему или
обсудить с ним. Сейчас такой возможности нет. Я очень жалею об
этом. С одной стороны, я помню, когда дедушка призывал идти
к Богу, раскаяться, но я думаю, что, может, такой детский страх
перед его фигурой и традицией католической церкви исповедовать-
ся перед священником - это меня сильно удерживало. Было бы, наверное, стыдно, невозможно признаться в своих детских про¬ступках. Это непосильная была бы задача в то время. Больше хотелось бы пообщаться с ним, узнать лучше историю его жизни, но тем не менее он оставил очень глубокий след. Это человек, ко¬торого я никогда не забуду. Я по нему сравниваю других людей, т. е. он является каким-то эталоном - нравственным, жизненным. Это был поотедний из дедов и бабушек, который прожил дольше других, и поэтому я лучше всего его помню.
Мне также очень жаль, что он не дожил до праправнуков, что он не увидел моих детей. Тем не менее человек этот прожил долгую, сложную жизнь, но прожил ее с достоинством; он жил в трудные времена, но, к счастью, дожил до лучших времен. Я верю, что сейчас он на небесах - он получил свою награду.

***
Наталя Ни кол чи
(Львів, 28.08.2004) 1. Отця Романа Чайковського відрізняла від всіх інших людей, від інших священників, яких я знала, глибока християнська повага внутрішня, внутрішній спокій і незвичайний аристократизм духа, який проявлявся у всьому: у глибокому знанні літератури (і не тільки української), зацікавленні не тільки проблемами літератури, пробле¬мами теологічними, але й загальним життям нації, народу, який про¬являвся в патріотизмі глибокому, який проявлявся навіть в незви¬чайній такій акуратності в одежі, в поведінці - галантній не тільки супроти жінок, але й супроти найпростіших людей. Крім того, та людина вміла знайти дорогу до другої людини. Я особисто приходила до о. Романа іноді з своїми проблемами - тяжкими, приходила з глибокими внутрішнім неспокоєм, а після розмови з ним якось за¬спокоювалася. Іноді якесь його слово таке, здавалося би, може, на¬віть звичайне, але не банальне, вміло вплинути на внутрішній світ другоїлюдини.
2. Відрізнялися дуже. Отця Романа я, так би сказати, вперше пізнала з оповідань моєї матері. То було не безпосереднє, а посереднє знайомство. Мама моя знову ж таки про отця Романа довідалася від своєї рідної сестри і матері дружини отця Романа-Наді. Тоді я, гак би сказати, бачила в своїй уяві людину сувору, вимогливу, може, навіть часом різку і трошки несправедливу до найближчої своєї поло¬вини. Але потім, як я вже пізнала безпосередньо отця Романа, -вперше то було в Тульчині після їхнього повороту в Україну - то я юбачила, що між ними є багато спільного, помимо глибоких різниць І характерах, - тому, що Надя була такий завжди усміхнений миро-ітюрець постіїіний. Вона завжди старалася, так би сказати, конфлік-іи, вугли, кути, де могло наступити зіткнення чи якесь непорозуміїшя, їй навіть сварка, якось то гладити. Може, ціною навіть свого «я». А отець Роман був незвичайно принциповий і власне тією принципо-зістю у всіх проблемах, навіть таких житейських, як ми кажемо, І лзнився від Наді. Я не пам'ятаю, щоби шоді при якихось таких ситу-; І ціях бачила з його сторони уступку. Він мав певну життєву лінію не і ільки в таких важливих, кардинальних питаннях, але і навіть в таких звичайних побутових, які часом навіть разили. Бо невже такі вилки, ЧИ така ложка, то є така проблема.
3. Найважніше - арешт отця. Я не знала ще тоді особисто отця Романа, але пам'ятала власне з оповідань в родині. А тоді він для мене об'явився, так би сказати, не тільки як священник, як людина духовна, але і як патріот, патріот який зумів вистояти на допитах і я кий зумів посвятити навіть родину і всіх своїх дітей, бо він свідомо йшов на те, що якщо його арештують, він не згодиться на сгавпрацю, на всякий конформізм, то родину вивезуть чи знищать. Я вважаю, Що той момент переважив в мені образ отця Романа, такого, як би сказати, рядового священника.
То, може, сумний, може трагічний - смерть Наді. Ми з чо¬ловіком бували часто в отця в Буську, бо він любив ітриЬдити туди -він був вихований в священничому домі - і все казав, що Надя і Роман вміли створити в своєму домі як би плебанію. Як померла Надя, ми , і якийсь такий був момент, що в кімнаті не було нікого, тільки ми і отець. Ми з Богданом оббивали труну оксами¬том, бо отець хотів якнайкраще її похоронити. І я тоді просто подивля¬ла ту людину, яка при втраті найближчої людини, яку він дуже лю¬бив, по-своєму, дуже, зумів зберегти якийсь такий глибокий спокій.
5. То є моя особиста думка. Знаю, що отець Роман дуже завжди гарно згадував - хоч нелегку - свою працю на парохіях. І думаю, що той час, коли він працював з повною віддачею своїх сил для нашого народу, для нашої церкви, коли підростали діти - його вся надія і радість, - що то був для нього був такий оптимальний час. Ясно, що період тюрми, заслання і дуже важкий для нього час, не в образу вам, синам, бо тоді я мала довгу розмову з отцем Романом, коли він мусів згодитися з тим, що його сини не повернуться в Україну.
6. Отець Сеньківський дуже шанував отця Романа, і як боя¬рин, як дружба на його весіллі, завжди казав, що то є тип людини сильної з таким неуступливим характером, принциповим у всіх питаннях життя, а одночасно людини м'якої, яка вміла усміхатися так, часом, з дитячою безпосередністю. І також казав, що Роман був не тільки шляхетний як шляхтич де Трунко, а й шляхетний якимсь внутрішнім аристократизмом духа.
7. В житті кожної людини є два аспекти. Перший аспект отця Романа, як священника, якого основною функцією було душпас-тирство, він виконав абсолютно достойно і прекрасно. Другий ас-пект-людини, українця, патріота, який він також виконав, беручи до уваги виключно себе і, може, також не в образу вам його, як батька, і може щось із своєї вини чи з вини обставин, в яких кинуло життя його рідних не зумів виконати так як би може хотів, і повинен був.
8. Чесний, глибоко моральний, моральністю не показовою, але такою глибокою, правдивою. Християнський у всіх своїх вчинках. Глибоко ерудований. Поетична натура, яка вміла добачати у всьо-му прекрасне, яка тішилася квіткою, яка навіть в середовищі своє-му найближчому старалася щоби все було гарне, щоби все було в порядку, щоби все було естетично оформлене. І найважніше що ме-ні подобалося в отцеві Романові отой внутрішній, правдивий, гли-бокий аристократизм духа.
9. Останніми роками в отця вже було видно втому, але все одно він умів якось так достойно переживати самотність і старість. А то є дуже тяжко. Самотність і старість є важкий момент, важкий період в житті кожної особистості, що доживає до старості, але ніколи за всі розмови, за всі зустрічі я не чула з уст отця Романа якогось нарікання, хоча різні були в них журби, гризоти всякі як то наше <<підсовєцьке>>, а отець завжди мав усміх і рівновагу, яка для інших може була і незрозуміла. Я її сприймала як рівновагу християнина, який є завжди згідний з Божою волею.

***
Євгенія Вербовецька
{Дрогобич, 23.08.2004)
1. Справедливість, любов до людей беззастережна. То був надзвичайний чоловік.
2. Різниця була, без сумніву, що була. То інші характери були. Мамця - я не вмію очеркнути її характер в двох словах. Вона мала надзвичайний характер. І татко мав надзвичайний характер. Але він мав свої строгі правила. Він свою точку зору завжди наперед клав і вимагав, щоби так всі робили. Пані мала інший характер, такий веселий, життєрадісний. Вони були обоє надзвичайні люди, але різні.
3. Коли я приїхала з Сибіру, я поїхала в Тульчин. Татко якось гак мене прийняв, як найріднішу. Я ііішла до нього на роботу, бо нікого не було вдома. Як він мене зобачив, то так якби когось най-ріднішого мене зустрів. Не знаю, чи коли мене так рідні діти зустрі-чали, як татко мене зустрічав.
4. Мені тяжко сказати, але думаю, що найщасливіший час у
нього був тоді, коли він був на місці, на парохії у Плав'ю.
5. То було тоді, коли ми їздили з моєю донькою Дарцею до лікаря в село Тур'я, коло Буська. Коли ми поверталися назад, вже коло Буська машина зіпсувалася. Но, Боже мій! Які татко прило¬жив старання до того, щоб нам помогти. І тоді Дарця сказала: «Я ще не бачила такого священника, вже старшого, знужданого судь¬бою, а стільки старань приложили отець, щоб нам ту машину згото¬вили - майстра відразу знайшли. Я ще не бачила такого».
7. Я думаю, що татко виконав на Землі увесь свій обов'язок. То був священник на свойому місці.
8. Татко, може, був часами трохи жорстокий - так мені здава¬лося.
9. Татко був перший наш декан і сприймали його дуже добре.

***
Володимир Добрав, мінський
(Буськ, 5.9.2002)
1. Він був доволі складна особистість. Мовчазний. Вимогли¬вий до себе, до людей, але особливо до себе. Він трактував мене не як парохіянина, а як товариша молодшого по віку. Між нами була різниця в пів-покоління. Так, що в нас було багато щільного. Хоч кожен мав свою молодість, свої переживання.
2. Мати була дуже приємна в співжиттю з людьми. Батько був доволі суворий. Вони мали протилежний характер. Вони були діб¬рана пара: плюс і мінус, як то в житті часто буває.
3. Пригадую собі, як ми з вашим батьком поїхали в собор свя¬того Юра у Львові (то було в 1989 році). При вході на сходах він уклонився, а потім зайшов до церкви. Відчувалося його велике задоволення.
5. Про його минуле життя мені трудно говорити.
7. Його діло - це діло священника.
8. Він був до себе вимогливий, а до людей було зовсім інше
відношення. Він поважав індивідуальність кожної людини.
9. Він був принциповий, але розумів в якому він положенні зна¬
ходиться, що йому важко, що йому потрібна поміч. Він це розумів. То була людина з вихованням старих часів, коли в пору нашої мо¬лодості впаювали в нашу свідомість хто ми такі і чого повинні в житті осягнути.



Роман Чайковськнйі6 (Нью-Йорк, США, травень 2005)

До будинку мого стрийка Романа ми прибули перед полуднем. Наша дорога розпочалась із загазованих вихлопами автомобілів та заплутаних вулиць столиці Галичи¬ни - міста Львова. Згодом ми виїха¬ли за місто і їхали, минаючи незасіяні поля та невеличкі села, що потанули
В ТИШІ СОНЯЧНОГО С)СІННЬОГО дня. Це
був 1990 рік. Попередньо зателе¬фонувавши та повідомивши про мій приїзд та із нетерпінням очікуючи зустрічі із стрийком, я весь загли¬бився у спогади. Пригадувалось моє дитинство та розповіді покійного батька про братів та сестер, що він їх так любив та назавжди залишив. ЩдіяіРотн Чайковські.
Вперше у своєму житті, 41 рік по
тому, як мене назвали на його честь, я сподівався побачити
1 іайстаршого брата мого батька - Романа, людину, що для мене уособила всю трагічність історії України. Стрийко Роман був свя-і ценник, якого переслідували та за віросповідання заслали на Сибір. Репресували і вислали на заслання всю родину. Трагічно загинув на Далекому Сході один із його синів. Перед моїми очима повставали жахливі образи трагедії та поневірянь родини впродовж десятків років та їх життя повне сподівань, що було скалічене та понівечене.
Хто він? Чи побачу я в ньому образ свого батька? Саме таким він видавався мені на фотографіях. Чи прийме він мене як свого близького, свою найближчу родину? Саме так мене прийняли мої рідні тети, їхні діти та діти їхніх дітей впродовж мого короткого візи-ту на Україну.
Ми увійшли в невеличку хату, огорнуту садом, що спускався вниз до поля. Мій двоюрідний брат попередив, що стрийко мабуть відправляє Службу Божу. До мене долунав голос, що промовляв молитву. Пройшовши в бокову кімнату, я побачив свого стрийка. Він стояв спиною до нас, схилившись перед саморобним престо¬лом, що уміщався в шафі для одягу. Зодягнутий в скромну свяще-ничу рясу мій стрийко відправляв, а поруч стояв диякон, що прислу-говував.
Стрийко почув, що ми увійшли, проте продовжував відправу. Він стояв спиною до нас. Я бачив лише його руки. І так п'ять, вісім, десять хвилин. Ціла вічність. Я хотів підійти до нього, обняти його. Ось я, тут! Лише згодом він злегка повернув голову і немов борючись із собою оглянув мене довгим поглядом, а тоді знову повернувся, щоб продовжити Службу Божу. Я зрозумів, що обов'язки перед Бо¬гом важливіші за родинні справи. Проте у цю коротку мить, коли мій стрийко повернувся, я побачив те, що так хотів побачити - ко¬пію свого батька. Я побачив красивий погляд, ту саму аристократич¬ну поставу, сиве волосся, темні, виразні та ніжні очі, лице, повне жи¬ттєвого досвіду, посвяти та журби.
Після закінчення Служби Божої ми сиділи за столом на кухні та розмовляли про його та моє життя. Я обнімав свого стрийка, погладжуючи його волосся та торкаючи кінчики вух, що були такі ж як і у мого батька. Мій двоюрідний брат потім дивувався, що стрийко, зазвичай стриманий та строгий, так емоційно та фізично розчулився. Я думаю, що так як я бачив у ньому свого батька, так і він відчував у мені зв'язок із своїм минулим, коли стрийко і мій батько - Данило, та всі їхні брати і сестри, діти священичої родини жили разом та допомагали один одному у нелегкі часи. Під час цього візиту та під час наступного візиту через один чи два роки, будучи тоді вже із своєю дружиною Христиною, я відкривав для себе стрийка. Він був людиною веселої вдачі, розповідав заворожуючі історії свого життя, читав свої поезії та із задоволенням складав компаніїо моїй дружині, викурюючи цигарку, елегантно тримаючи її між вказівним та вели¬ким пальцем. Те, що на відстані здавалося мені нереальним життям, у присутності мого стрийка та у його розповідях перетворювалось на надихаючий приклад неперевершеної сили духу.
Одного разу, коли мої родичі були на кухні, стрийко відвів мене в сторону і сказав, що хоче запитати щось дуже важливе. Дивлячись мені в очі, він прямо запитав: «Ти віриш?» На коротку мить я знітив¬ся і не знав що відповісти. Вірю в що? Але я одразу ж зрозумів і зважував свою відповідь. Я міг розповісти про сумніви, відволіка¬ння та послійний пошук у моєму житті, що так відрізнялось від його життя. Проте я знав, що він хотів почути у відповідь від сина свого улюбленого брата, із котрим його вже півстоліття тому роз'єднала війна, я знав, що для мого стрийка понад усе була віра в Бога і він хотів переконатися, що я - віруюча людина. І я впевнено відповів: «Так, я вірю». Не думаю, що я бачив свого стрийка більш щасливі¬шим, ніж у цей момент.
Коли я його бачив востаннє, я вже з ним попрощався у хаті і сидів в машині, що мала мене відвезти назад у Львів. Коли водій завів двигун, стрийко Роман, незважаючи на наші прохання зали¬шатись вдома, бо на вулиці було холодно, вийшов із хати у тонкому плащі та хутряній шапці. Він стояв, піднявши руку у прощальному помаху і усмішка розплилась у нього на обличчі. У цій усмішці, у цьому мовчанні, у цій глибині душі я відчув тісний зв'язок між мош та його поколіїшям, між нашими родинами, між нашими світами.

«...1 найшов слово»
Поезії

Роман Чайковський був по¬етом з молодих років до своїх останніх днів, хоча за життя було надруковано не так багато його віршів (його поезії друкувалися під псевдонімом Роман Ольгович переважно в журналі «Українське юнацтво», який виходив в першій половині 30-х років минулого сто¬річчя у Львові). Він був поетом, бо мав душу поета і дивився на світ очима поета. І його погляд на світ був поглядом поета-роман-тика, який навіть за колючим дро¬том в лагері «особого режима» відтворює в пам'яті вірш, написаний ще двадцятирічним юнаком. У листі з мордовського лагера до своєї сестри Марти він признавався: «Прий¬шов березень - і пригадався мені березень на Україні, як я був ще такий молодий. Він дуже ділав на мене, і я раз написав таку березневу лірику. І що Ти скажеш? Я почав собі її при¬гадувати і через декілька днів пригадав». У цьому розділі ми подаємо обидва варіанти цьо¬го вірша («Ноктурн» і «Березень») разом із іншими поезіями, що збереглися.
Роман Чайковський був поетом пере¬важно мінорного складу, його сфера - це туга, смуток, але рівночасно це і лірика кохання, і лірика віри, і лірика боротьби.
Одною із найважніших для нього тем була тема січових стрільців. Він присвятив їх боротьбі багато рядків. У вірші «Чуєш, мій краю?» («Українське юнацтво», 1933, № 2), читаємо:
Вони пішли, лягли в землі рядами,
На Маківці, на львівських цвинтарях...
А землю знов покраяно шматками,
А нарід знову - на хрестах...
Трагічна доля українських юнаків -борців за незалежність Украіни - хвилювала Романа Чайковського протягом цілого жит¬тя.
Багато віршів Р. Ольговича конфіскува¬лися польською цензурою. Як бачимо, відно¬сини Р. Чайковського з польською владою тих часів потім спроектувалися у відомі від¬носини із владою радянською.
...Він цікавився поезією усе своє життя. Б. Лепкий, О. Олесь, молодий П. Тичина, Б.-І. Антонич - це були його кумири, і у вір¬шах Р. Чайковського не трудно відчути їх вплив. Він прекрасно знав українську поезію 60-х років (Л. Костенко, І. Драч, М. Вінгра-новський, В. Симоненко та ін.). Він був доб¬ре обізнаний із російською поезією. З сере-дини 20-х років він захоплюється А. Фетом і читає його впродовж усього життя. Після смерті дружини не розстається з поетич¬ною збіркою відомого російського філолога В. Адмоні «Из долготы дней», присвяче¬ною його померлій жінці.
Він вишукував і купував книги найріз¬номанітніших поетів - і українських, і росій¬ських, а також поетів інших країн, перекла-дених на українську або російську мови. Се¬ред сотень збірок поезій в бібліотеці Рома¬на Чайковського були і вірші другорядних поетів, але він все надіявся віднайти в кож¬ній книжці хоча б один талановитий вірш, хоча б одну строфу.
Роман Чайковський читав багато про¬зових творів - українську та зарубіжну класи¬ку, сучасну йому літературу (серед авторів -О. Гончар, Р. Іваничук, О. Солженщин, В. Ду-дінцев, Ч. Айтматов і багато інших). Бага¬тьом молодим людям радив прочитати, на¬приклад, роман Дж. Лондона «Міжзоряний мандрівник».
... В 1999 р. вдалося надрукувати вірш «Погуляв мій кінь крилатий» разом із моїм перекладом його на російську мову. На це видання (Р. Чайковский. Случайные стро¬ки. Магадан, 1999) з'явилася рецензія в жур¬налі «Новый мир», який батько довгі роки передплачував, який постійно читав і з не¬терпінням чекав свіжого номера. Він не міг знати, що через шість років після його смер¬ті цей славнозвісний журнал передрукує його вірш з таким коментарем: «Стихотво¬рение, наверное, можно назвать пророчес¬ким, хотя это слово ужасно истерлось. По¬нимал ли вполне молодой человек, о какой судьбе пишет?» (Новый мир. - 2000. - № 3. -С. 228). Дійсно - всі поети провидці.
...Мати Романа Чайковського похована на Янівському цвинтарі у Львові. Коли він приїжджав туди, він купував квіти - все два букети. Один клав на могилу своєї матері, а другий - на могилу Б.-І. Антонина. Він завж¬ди клав квіти до ніг поезії.
(Вірші та прозові твори подаються в цьо¬му розділі переважно в орфографії оригіналу. Тільки в окремих випадках пунктуація та орфографія змінені відповідно до правил су¬часного українського правопису).
Невже - це я? Ця знимка, це мале хлоп'я З діточим сміхом на вустах, З бентежним захватом в очах? Це-я?

Ах, ні, ні, ні...
Це знимка - сон, колишні дні, Милий сон діточих літ, Давніх хвилин сумний привіт Мені...

Фантазія...
Схарована душа моя Сама собі привіт несе... Однак, чи дійсно, дійсно це Колишній я?..


Здається, ще недавно так, Десь я-дитина... Здається, ще недавно так... Ні, ні, вже згадувать ніяк, Не верне та хвилина...
А все таки так жаль чогось Того, що перше жило... А все таки так жаль чогось... Приснилося і розійшлось, Лиш спомини лишило.
А в споминах дитячих тих Життя, - мов похорони... А в споминах сумних отих Неначе сплакав хтось і втих, Як тихнуть ніччю дзвони.
Молися!
Молись, душе моя...
Дивися:-
Йде осінь на поля.



Ще сняться -Акорди сонних нив... Здається, -Хтось оченька закрив.
Бентежно-Зітхнув хтось і затих... Мережно: -Навіщо снів отих?..

Заб'ється
Десь птиця й знов тиша... І гнеться
Над нивами душа.
Минула
Чарівна низка снів... Війнула
Зима з майбутніх днів.
Молися!
Молись, душе моя...
Дивися: -
То осінь йде твоя...


Колись я за щастям летів На крилах, мов птах Минуло... Майбутній мій спів Завмер на вустах...

Так пусто - вже квітів нема, Лиш листя із рож... Весни же, хоч йде вже зима, Забути не мож...

Уривки з книги спогадів про Романа Чайковського наданої о. Лозовим.



Создан 25 мар 2010



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
ААААААААА