Краєзнавчі форуми

 

Краєзнавчі форуми

Перший 26.05.2010 другий 31.05.2011 третій 13.06.2012 четвертий 06.2013 п'ятий 07.2014.



ПЕРШИЙ ФОРУМ ЛІТОПИСЦІВ

Минулого тижня у сесійній залі Буської районної ради відбувся Перший регіональний форум краєзнавців-літописців. Тут зібрались дослідники нашої історії, поети, письменники, журналісти, вчителі , бібліотекарі, голови місцевого самоврядування, чільники району. Ті, хто вболіває за збереження історичної спадщини нашого краю, хто описує почуте від старожилів чи знайдене при археологічних розкопках, аби не стерлося, не згубилося, а залишилося у спадок нащадкам. Ті, котрі своїми напрацюваннями внесли вагомий вклад у написання літопису Надбужжя.
Ідею проведення такого форуму запропонували члени районного.Товариства "Просвіта" ще у минулому році. їх підтримала районна рада. Але втілити задумане вдалось лише тепер.
Поважне зібрання вели директор районної бібліотеки Оксана Стецик та її заступник Галина Гораль. А розпочала його "Піснею про Буськ" Вікторія Саримсакова. Слова та музику написав її батько, Олександр Саримсаков. Вперше про наше місто, яке виникло у 1097 році, згадується у "Повісті минулих літ". Називалось воно тоді по-різному: Божеськ, Бужськ, Бужеськ (до речі, деякі краєзнавці і сьогодні схиляються до думки, шрб повернути місту назву Бужськ). А потім про нього та його навколишні села писали у різні роки автори. Любов наших земляків до рідного краю, бажання залишити добрий слід по собі у пам'яті сельчан спонукали багатьох до багаторічної пошукової роботи і опрацювання архівних матеріалів. І результат- вихід друком ще однієї "Історії села". Напрацювання авторів-друковані і рукописні -були представлені на виставці, підготовленій працівниками бібліотеки.
На форумі виступали багаторічний дослідник бузецького краю, історик, археолог Петро Довгань, краєзнавці Тарас Дишкант, Василь Лаба, Ярослав Стецишин, Марія Смолінська, директор музею "Олеський замок" Роман Соломка, Олександр Саримсаков, Зіновій Павлик, редактор "Волі народу" Микола Іванців, Людмила Ціхоцька, Алла Андрєєва, Михайло Зозуля, Роман Бучко, директор Буського радіо Леся Дацко, голови Буської РДА Михайло Вовк та райради Володимир Замроз. Вони, власне, говорили не так проте, що зроблено, а що ще потрібно зробити.
Уже понад десять років проводяться археологічні розкопки на бузецькій землі. Ними керує Петро Довгань. Знайдено тисячі цікавих і унікальних артефактів. І хоч деякі з них стали експонатами у недавно відкритому історико-краєзнавчому музеї Буської гімназії ім. Є.Петрушевича, та все ж у місті має бути свій музей. Палац Бадені - для нього найкраще приміщення. Розкопки продовжуватимуться і цього року, але, скоріше всього, в Андріївці. Не виключено, що і там знайдуть унікальні речі. Та разом з тим Петру Довганю болить, що вже другий рік на очах буської громади руйнується пам'ятка кінця X століття - оборонний рів. Наші предки викопали його дерев'яними лопатами, бо металевих ще не було, а їхні "славні" нащадки безжалісно його нищать, викидаючи туди непотріб (на сьогодні там його вже більше двох машин). П.Довгань уже не раз звертався до відповідних служб, які обіцяли прибрати сміття, але, як у нас ведеться, далі обіцянок справа не пішла. Невже воно лежатиме і наступного року, коли Буськ святкуватиме знакову дату - 600-ліття з часу надання місту Магдебурзького права?
Василь Лаба є автором не однієї краєзнавчої розвідки про надбужанські села. Тому впевнений, що тільки співпраця дослідника і громади (але цілої громади чи хоч більшої її частини) дасть відповідний результат. У нього навіть є своя методика написання таких праць, якою він може поділитися. До слова, хочу зазначити, що всі історії сіл (Закомар'я, Ожидів, Ріпнів), написані цим автором, закінчуються 1939 роком. Але ж історія не стояла на місці. Так, були важкі воєнні і післявоєнні роки, кожен їх трактує по-своєму, але не писати про них - не вихід.
Ярослав Стецишин є автором книги про Красне. Вона видається уже втретє, бо щоразу з'являються нові факти. І він впевнений, все, що зро¬бимо, залишиться наступним поколін¬ням. Тому й запропонував видавати регіональний краєзнавчий вісник, де б висвітлювались різнопланові питання надбужанського краю.
Не одну книгу написала бібліотекар із Ракобовт Марія Смолінська: історія сільської "Просвіти", місцевої церкви тощо. Нею створено єдиний і унікальний музей стародавніх книг, виданих до 1939 року. Ракобовти - село зі своїми традиціями, сюди щороку приїжджає тисячі паломників на могилу стигматика Степана Навроцького. Про нього зараз і пише книгу сільський бібліотекар.
Виступаючи на зібранні, директор музею-заповідника "Олеський замок" Роман Соломка зазначив, що, якби у свій час Львівська картинна галерея не взяла під свою опіку замок і не відбудувала його за 6 років, хто б зараз про нього знав. А сьогодні сюди приїжджають туристи зі всього світу. Але вони могли б заїжджати і в Буськ, де є не тільки палац Бадені, а й унікальні дерев'яні пам'ятки сакрального мистецтва. "Ми пишаємося своєю історією, нам є що показати туристам, але поряд з тим, - зазначив Р.Соломка, - програємо тим же полякам. Їхній хлопчина назве вам своїх пращурів до 7-8 коліна, коли більшість з нас заледве лишень до другого".
Поет і композитор Олександр Саримсаков приїхав на зібрання разом з дочкою, подолавши сотні кілометрів. Але не приїхати не зміг, бо, хоч і живе у Києві, у місті над Бугом залишилась частинка його душі, його життя, ним створено понад 40 поезій про рідний край. Він глибоко переконаний, що дослідники, вони інколи й дещо емоційно виступають, бо їх це болить. А історію варто писати правдиво, не забуваючи ані найменших дрібниць, не підлаштовуючись під інтерес партійних чи владних структур, бо все швидкоплинне, а книга таки залишається.
Людська пам'ять з часом втрачається, а видана книжка, навіть невеликим тиражем, розійдеться між людьми і залишиться їхнім нащадкам. Тому писати треба обов'язково, і видавати книги про історію кожного села, впевнений редактор "Волі народу". І ті, хто це робить, це їхня власна потреба, а не заради бізнесу, часто витрачаються власні кошти, аби залишити свої праці наступним поколінням. Тут хочу згадати такого ентузіаста, фотохудожника з Ожидова Зеновія Коваля, який, не шкодуючи ні сил, ні здоров'я, ні коштів, створює відеофільми (історю у кадрах) про визначні місця рідного краю. Микола Іванців підтримав ідею видання краєзнавчого альманаху, запропонувавши створити його редакційну колегію. А також варто видати книгу"Надбужанщина".
Його підтримала і Людмила Ціхоцька, яка є автором казочок для малечі, а також її вірші ввійшли в поетичну збірку освітян "Одкровення". У планах просвітян видати ілюстровану історію для дітей. А її колега Алла Андрєєва (її "невигаданими історіями" на сторінках "ВН" зачитується не одне покоління) запропонувала видати і учнівські конкурсні роботи. Для цього навіть не треба великих коштів.
Ще один дослідник, перекладач з польської, історії бузецького краю Михайло Зозуля виступив з пропозицією видати книгу пам'яті, своєрідний мартиролог. Є писана історія, а варто було б мати і фотоісторію - тож на часі і видання фотоальбому з визначними місцями Буська, кожного надбужанського села, -так вважає директор радіо Леся Дацко.
Всі пропозиції краєзнавців внесено до Ухвали форуму, яку оприлюднила заступник голови райради Богдана Сорочинська. Вітальну телеграму на форум надіслала Орися Матешук, яка за станом здоров'я не змогла приїхати. А голова райради Володимир Замроз вручив всім літописцям дипломи за вагомий внесок у популяризацію рідного краю.

Газета «Воля народу» 03.06.2010. №23(1990) Лариса ГАРАСИМІВ. Знімки Миколи ІВАІHЦІВА

 

 

СЦЕНАРІЙ (робочий)

 

проведення  2 – го регіонального форуму краєзнавців – літописців

Бущини

 

 

 

 

 Місце проведення:                                                           Дата проведення:

 Методичний відділ Буського РНД                                   31 травня 2011року 

                                                                                               Поч. о 12 год.

 

 

 

 

Учасники форуму: представники владних структур, краєзнавці, науковці, бібліотекарі та вчителі, школярі, члени громадських організацій, ЗМІ, депутати районної ради, митці краю

 

 

Тема форуму: „Буськ. 600 років з часу надання місту Магдебурзького права. 470 років буській папірні

 

ВЕД 1.  Доброго дня! Всечесні отці,  шановне товариство! Минулого року небайдужими людьми було започатковано добру справу – проведення регіонального форуму краєзнавців-літописців краю. Ця подія мала велике значення, адже вперше зібралися разом ті, які своїми напрацюваннями внесли вагомий вклад у написання літопису рідної землі.

 

ВЕД 2. Сьогодні ми знову зустрілися, аби  взяти участь у 2 – му регіональному форумі краєзнавців, який  присвячуємо рідному місту, його славній історії та сьогоденню, пам’ятним місцям та видатним особистостям. Пізнаючи історію, пізнаємо самих себе. Від чого пішла назва нашої території, ким були наші предки, як жили, чим займалися? Ці питання цікавлять краян сьогодні.

 

ВЕД 1.  Буськ – одне з найстаріших міст древньої Русі – України, унікальна пам’ятка нашої історії. Буська земля овіяна переказами та легендами. Перша згадка про Буськ датована 1097 роком і зафіксована у  літописі „Повість временних літ”. Пов’язується вона з іменем князя Давида Ігоровича. Дата заснування самого міста невідома, воно мусило виникнути значно раніше, адже згадується під цим роком як уже існуюче. Дослідження ж науковців та археологів дають підставу стверджувати, що місту значно більше років.

 

ВЕД 2 .  Історію Буська вивчало чимало дослідників, серед них – Броніслав Фалінський, Антоній Шнайдер,   Венедикт Площанський, Лев Чачковський, Троян – Кшинова, Володимир Чучман, Іван Савчин, Тарас Дишкант, Ярослав Стецишин. Завданням сучасних істориків є донести знання про минуле рідного краю до наших сучасників. То ж я хочу запросити  до слова вчителя історії Буської гімназії ім..Є.Петрушевича Андрія Курчабу , який розповість про найважливіші віхи з історії древнього Буська.

(Виступ)

 

ВЕД 1.  У 1411 році мазовецьким князем Земовитом Буську було надано магдебурзьке право. За цим правом міщани отримували власне самоврядування, скасовувалось чимало різних податків, виплат, робіт, що сприяло подальшому розвитку міста. Відомий історик Орест Субтельний у своїх працях зауважує, що магдебурзьке право надавалося тільки великим містам. Буськ отримав цей титул раніше від сусідніх міст. Для порівняння зауважимо: Сокаль  - у 1424 році, Олесько – у 1441 році, Белз – у 1509 році, Броди – у 1584 році, Радехів – у 1752 році. Цьогоріч виповюється 600 років з часу надання Буську магдебурзького права. Тож поговорити на цю тему я запрошую нашого гостя, історика, директора Львівської ОУНБ та віце – президента товариства шанувальників Львова Івана Сварника.

(Виступ)

 

ВЕД 2.  Древній Буськ був найбільше відомий своєю папірнею, яка є найдавнішою в Україні. ЇЇ продукція користувалася великим попитом. Адміністрація і суди Львова, Галича, Белза, Теребовлі використовували переважно буський папір. На буській папірні виготовлявся високоякісний папір, який використовував для друку своїх книг першодрукар Іван Федоров. Сьогодні ми хочемо  подумки вернутися в давні часи та довідатися, як же працювала буська папірня. Я запрошую до розмови краєзнавця, дослідника Буська Тараса Дишканта.  

                                         (Виступ. Перегляд слайдів)

 

ВЕД 1. Справжній вік нашого міста найдостовірніше можуть встановити лише археологи. Як відомо, на теренах Буська вже впродовж багатьох років спеціалістами інституту археології НАН України ведуться археологічні розкопки, які дають змогу відкривати невідомі сторінки історії давнього міста. Активними учасниками досліджень є члени товариства „Бужани”. Товариство об’єднує різних за фахом та віком людей, одержимих однією ідеєю – відтворити, зберегти та передати у спадок нащадкам надбання нашої історії та культури. Діє воно уже понад двадцять років. На сьогоднішній день знайдено близько 10 тисяч артефактів з історії району, міста, побуту жителів. Ми сподіваємося, що спільними зусиллями нам вдасться створити довгоочікуваний краєзнавчий музей Буська і розмістити в ньому цінні експонати з минулих епох. Незмінним головою „Бужан” є справжній поціновувач старовини,  невтомний Зіновій Павлик. Отож я хочу передати йому слово.

(Виступ)

 

ВЕД 2.  Кожне місто має своє обличчя. Обличчям нашого міста є старовинні сакральні пам’ятки . Пропонуємо вам переглянути відеоролик  про архітектурні перлини Буська.

(Показ фільму)

 

ВЕД 1. Костел  святого Станіслава недавно урочисто відсвяткував своє 600 – ліття. З нами є настоятель костелу св.Станіслава о.Роберт, то ж я хочу запросити його до слова.

                                                    (Виступ)

 

 

ВЕД 2. Ми знаємо, що отець Андрій з церкви св.Юрія збирає матеріали про церкви  Буська та хоче видати книжку. Ми хочемо, щоб він поділився з нами своїми  творчими здобутками.

(Виступ)

 

 

ВЕД 1.  Рідне місто подарувало Україні та світові немало видатних постатей, котрі своєю працею, розумом, талантом та відвагою вписали сторінки в літопис краю. Серед них – перший Президент ЗУНРу Євген Петрушевич, вчений – славіст Іларіон Свєнціцький, оперна співачка зі світовим ім’ям Іванка Мигаль, єпископ Йосиф Боцян, дослідник та археолог Лев Чачковський, бузецькі „соловейки” сестри Байко. З Буськом пов’язане ім’я  будителя землі галицької Маркіяна Шашкевича.

 

 

ВЕД 2.  Кожен мешканець міста любить його по – особливому. Один змальовує  пензлем, другий – оспівує в художніх творах та піснях, третій сприймає його через об’єктив фотокамери. Своїми творчими доробками збагатили нашу літературу Іван Савчин, Ярослав Павлюк, Роман Бучко, Алла Андрєєва, Тарас Дишкант, Людмила Ціхоцька, Олександр Саримсаков, Іван Бак, Галина Сай, Галина Мазан – Кісіль. Завдяки нашому землякові Олександру Саримсакову у Буську щорічно вже традиційно відбувається Міжнародний  пісенний фестиваль „Від серця до серця – співоча планета”.

 

ВЕД 1.  Не помилюся, коли назву Людмилу Ціхоцьку  справжньою патріоткою Буська. Вона завжди у вирі подій району. Інтереси цієї жінки надзвичайно широкі – від прадавніх коренів нашого роду  до мови та літератури, яку любить особливо. Я запрошую до слова керівника відділу культури та туризму, голову районного товариства „Просвіта”, ініціаторку багатьох  проектів та починань Людмилу Ціхоцьку. 

(Виступ Л.Ціхоцької  )

 

ВЕД 2. Наше древнє місто носить назву лелеки, який зображений на гербі. Воно входить в європейську  асоціацію міст – лелек ЕSСО, що сприяє підняттю престижу та іміджу Буська. Що дає нам членство в асоціації, яке бачення розвитку міста нашою мерією – просимо розповісти ..............................................................................................................................

 

ВЕД 1.  Шановні учасники форуму! Сьогодні ми з вами торкнулися важливих сторінок з книги  історії Буська. Історію творять люди, а отже, і ми з вами. Та праця, яку ми вклали нині, аби відтворити історичну пам’ять, обов’язково   залишиться для наших нащадків, вона дасть свої результати. Сподіваємося зустрітися у ще ширшому крузі наступного року. Я впевнена, що  до нас приєднаються нові краєзнавці та літописці, і їм буде  про що розказати. Але щоб по справжньому любити рідний край, треба його добре знати. Отож  не лінуйтеся дізнаватися, адже ці знання підносять та звеличують людину. Дякуємо усім, хто взяв участь у нинішньому форумі!   

 

 

 

ПРОГРАМА 

 

проведення другого   регіонального  форуму

краєзнавців – літописців краю                                     „Буськ. Минуле та сучасне”

 

Дата проведення – 31 травня 2011 року

Місце проведення – районний Народний дім

Відкриття форуму о 12 год.

 

Учасники форуму:

представники владних структур, краєзнавці, науковці, бібліотекарі та вчителі, школярі, члени громадських організацій, ЗМІ, депутати районної ради, митці краю

 

- „Буськ. Сторінки історії” А.Курчаба, вчитель історії Буської гімназії ім..Є.Петрушевича 

- „ 600 років з часу надання Буську Магдебурзького права” – І.Сварник, директор Львівської ОУНБ

- „470 років буській папірні” – Т.Дишкант, краєзнавець

- „З глибини століть. Археологічні розкопки на теренах Буська” – З.Павлик, голова товариства „Бужани”

- „Імена на літературній карті Бущини” – Л.Ціхоцька, керівник відділу культури та туризму

- перегляд відеофільму „Місто лелек” , книжкової виставки „Краю мій лелечий”

- художні номери

 

                                Автор робочого сценарію і програми: Вовк Леся Ярославівна

                                      (зав. методично-бібліографічним відділом Буської ЦРБ)

 

 

ПОЗИЦІЯ

 

ЗАМІСТЬ "БУСЬКА" – "БУЖЕСЬК"

 

або ЧОМУ ПОТРІБНО ПОВЕРНУТИСЬ ДО ПРЕДКІВСЬКОЇ НАЗВИ МІСТА І ЗМІНИТИ ЙОГО ГЕРБ

 

31 травня відбувся Другий регіональний форум краєзнавців-літописців, основною темою якого була історія Буська. Один із його учасників Тарас Дишкант висловив свої сміливі версії і запропонував повернути місту давню назву – Бужеськ (Бужськ), відповідно змінивши теперішній його герб із зображенням буська-лелеки. Пропонуємо вашій увазі його версію. Ніхто не заперечує історичним фактам, що назва міста Бужеськ утворилася від назви ріки Буг. І слов'янське плем'я, яке тут жило, звалося  бужанами!

На одній із перших карт Європи, яка була видана у Страсбурзі у 1513 році, вперше позначено наше місто й назва його латиною записана як ВИSZCО. Але вже в кінці цього ж століття на карті Польщі Вацлава Гродецького, яка була видана у Кельні 1592 року, латиною записано як ВИSКА (див. "Україна на стародавніх картах"). З цього ж століття за паперовими філігранями Буської папірні відомий і перший герб нашого міста, який можна бачити на пл.Ринок на пам'ятнику Янголу-охоронцю. Це зображення польського державного пів-орла, до якого приєднана латинська буква "В", датується цей герб 1550 роком. Такий герб можна класифікувати як "окупаційний".

На форумі згадали про легенду, записану польським істориком А.Шнайдером, як буський князь побачив бузька на території нинішнього міста і велів тут збудувати місто, назвавши його "Буськом". Іван Савчин у книзі "Буськ у вирі століть" у 1996 році (с.7) писав, що ця легенда не витримує серйозної наукової критики і наймовірніше є фальшивою! Остаточно цю фальшиву легенду розбили у 2001 році археологічні розкопки валу біля нинішньої гімназії: вал був насипаний у кінці Х століття. Тобто, коли князь Давид Ігоревич нібито побачив на цій території бузька, як мінімум вже сто років було велике, укріплення високим валом і глибоким ровом, місто, захищене болотистими берегами річок Полтви і Західного Бугу.

Ще Давида Ігоровича Шнайдер порівнює із лелекою-буськом, що стоїть на одній нозі – нібито у нього було мало землі! У "Літописі Руському" в описі 1100 року (с.155), коли руські князі творили Бужське князівство і говорили Давиду Ігоревичу читаємо: "…ти сядь у Бужську і в Острозі, а Дубен і Чорторийськ – се тобі дає Святополк…".

Нині місто Острог знаходиться в Рівненській області, як і Дубно, Чорторийськ – нині село Старий Чорторийськ Маневицького району Волинської області на березі ріки Стир. Тут, очевидно, окреслені тільки північні, спірні райони Бужського князівства, а на басейн ріки Полтви, де нині Львів, ніхто і не претендував, бо це були споконвічні землі бужан. Ось якою була приблизна територія тодішнього Бужського князівства!

Ще у Шнайдера є одна оповідь, як у гнізді застрекотали бузьки і врятували одного пана чи місто від раптового нападу татар. Тобто, цей дослідник, знайшовши польські напрацювання про бузька і Буськ, створив легенду про герботворчість і значимість цього птаха для нашого міста. Проте треба визнати, що ця легенда про бузька-лелеку відрізає і закриває далеке минуле міста часів раннього слов'янства і Київської Русі. Отож для чого це нам, тим більше, коли маємо історичні підтвердження існування тут древньої слов'янської цивілізації. Виникає ще одне питання: Чому Шнайдер і його попередники намагалися змінити назву міста? Адже із сусідніми вони такого не проводили. Очевидно, що все це пов'язано з нашою ранньослов'янською спадщиною – місто  було одним із центрів проукраїнського племені БУЖАН. Якщо спадщина Русі Польщі дісталася цілком "законно" у ході завоювання, то боротьба із спадщиною Бужан вимагала інших форм, що продемонстрував нам А.Шнайдер, тому я категорично проти пропозиції назвати одну з вулиць міста на честь цього польського дослідника. Маємо своїх достатньо, ім'я яких варто увіковічнити.

А яким має бути герб міста? Якщо виходити з того, що його назву і людям, які тут живуть і проживали, дала річка Буг – то цілком очевидно, що основним елементом герба і нашого краю може бути річка Буг. Хай нам геральдисти запропонують кілька варіантів, як у них зображується річка: із золотими берегами чи зеленими, яке місце вона може займати на гербовому щиті та ін. Головне, не забути про корону-діадему як символ столиці племені бужан.

Потрібно ще мати на увазі, що давні документи щодо Буська, які є в архівах навіть Львова, фактично ніхто з науковців не вивчав. А там можуть бути і згадки про давні символи допольського Бужська. Як каже археолог П.Довгань, наше місто ще можна розкопувати років 30. Можливо, буде щось знайдено з тих часів – яскраве, ефективне, унікальне, що зможе стати символом міста, району. Історична наука йде все-таки вперед, відкриває нові горизонти минулого, спростовує чужі і свої фальшиві міфи і вигадки. І щек одне. Ось що писала доктор філологічних наук, доцент Дрогобицького педінституту Марія Кравченко про назву міста (газета "Воля народу" за 6 лютого 1993 року): "За закономірностями української мови слід писати Буськ, Бузький район… У системі українських географічних назв маємо цілу низку аналогічних утворень: Прага – празький, Рига – ризький, Гаага – гаазький, Лейпціг – лейпцізький… Назва міста очевидно походить від назви ріки Буг…"  На жаль, як бачимо, навіть закономірності української мови не узгоджуються із написанням назви міста. При поверненні до назви Бужеськ для означення нашої землі можна буде вживати такі зрозумілі, предківські назви, як Бужанська земля чи край, бужани…

 

Тарас ДИШКАНТ

"Воля народу" 16 червня 2011 року № 25 (2045) С.3

 

 

 

4 –й форум у 2013 році


                   «БУЩИНА: ГЕРОЇЧНІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ»


Цю тему ІУ регіонального форуму краєзнавців-літописців краю, який підготували і провели працівники Буської районної бібліотеки, визначило саме життя, - цьогоріч виповнилось 100 років з часу створення Українського Січового Стрілецтва. Учасниками мистецького заходу були педагоги освітніх закладів району, пластуни, працівники культури, краєзнавці. На форумі йшлося не лише про відомі постаті українського стрілецтва, а й про Президента ЗУНР, роль молодіжних патріотичних організацій, зокрема «Пласту», в концепції національно-культурного відродження, презентацію нових книг тощо. Бущина вписала достойні сторінки в історію боротьби за незалежність. Вона виплекала таких відомих українців, як Президент ЗУНР Євген Петрушевич, чотарі УСС Іван Тиктор та Петро Постолюк, сотник УГА Ілько Цьокан, хорунжий УГА Пилип Деркач, останній генерал-хорунжий УПА Всиль Кук та багато інших. Вони не шкодували життя у боротьбі за суверенну Українську державу.

         Цьогоріч відзначаємо 95 років з часу створення Західноукраїнської Народної Республіки, Президентом якої є наш земляк, визначний громадський і політичний діяч Євген Петрушевич. 3 червня виповнилось 150 років від дня його народження, з цієї нагоди у Львові та Буську відбулося ряд заходів (про це писала «Воля народу»).

         Оцінюючи діяльність Євгена Петрушевича, схиляємо голову перед його мужністю: він, беручи на себе важку ношу лідерів визвольної боротьби, був свідомий своєї відповідальності не тільки перед народом, але й перед історією. І хоч зазнав дошкульної критики за допущені помилки, за вичікувальну позицію, обережність, вагання, його заслуги перед Україною вагомі. Упродовж усієї політичної діяльності проявив себе ідейним патріотом, мудрим і передбачливим державником, стійким борцем за національні інтереси. Про визначну постать Євгена Петрушевича розповіла історик Буської другої школи Галина Флора, зауваживши, що заради єдиної мети варто поступитись власними інтересами.

         В історії кожного народу є світлі і темні сторінки, героїчні і трагічні. Та важко знайти у світі народ, з історії якого б так по-варварськи, цинічно і жорстоко виривали не просто окремі її сторінки, а цілі розділи, цілі періоди. Одним із таких є період боротьби Українських Січових Стрільців – цьогоріч виповнюється 100 років з часу створення першого українського стрілецького товариства. Воно діяло на західноукраїнських землях з початком Першої світової війни. Бойовий шлях стрілецтва складався із перемог та поразок, але це була перша спроба створити українську національну армію, яка б змогла захистити інтереси українців та звільнити їх від іноземного панування. Ядро січового стрілецтва складали активісти січового, сокільського та пластового руху. Вони відзначалися хоробрістю у боях, серед них були і вихідці з Надбужжя. На сторінках районного часопису «Воля народу» у різні роки друкувались статті про січових стрільців, які є нашими земляками. Про них змістовно і цікаво розповіла історик Сторонибабської школи Оксана Геряк, а також представила фотографію січового стрільця-десятника Івана Гулки.

         Опрацьовуючи матеріали та статті про стрілецтво, вона зауважила, що у його лавах найбільше було вихідців зі Сторонибаб – семеро. Двоє із них (Ілько Цьокан та Петро Постолюк) належали до булавного – керівного відділу стрілецтва.

         Ілько Цьокан народився у багатодітній сім’ї, де виховувалось восьмеро дітей. Скромній за статками, але національно свідомій за переконаннями, яка розуміла, як важливо дати дітям освіту. Тому Ілька, який змалку виявляв хист до науки, послали вчитися у Львівську гімназію, згодом продовжив науку на юридичних студіях Львівського та Віденського університетів, де й отримав ступінь доктора права. Там же, у Відні, при експортовій академії закінчив комерційні курси. З початком Першої світової його мобілізували до австрійської армії, до легіону січових стрільців, дослужився до поручника. Він, як один із найдосвідченіших військовиків, входить у штаб підготовки Листопадового Зриву. Львівські часописи згадували про видатні операції його групи. Був комендантом Золочівської округи. Коли Українська Галицька армія відступає за Збруч, Ілька Цьокана, як людину високоосвічену і з великим бойовим досвідом, призначають інтендантом. Захворівши на тиф, лікувався в Одесі, згодом викладав німецьку у місцевій гімназії. Але коли почались переслідування патріотичних сил, переїхав на Закарпаття, там одружився, працював в банку, а згодом викладачем комерційних дисциплін  Ужгородської торгової академії. Пише підручники, друкується у «Карпатській правді», де стає на захист бідного українського селянства, - такі статті коштували посади, - його попередили, щоб за 24 години залишив територію Чехословаччини. Як галицький патріот, приїжджає у Радянську Україну з метою присужитися розбудові, нехай радянської, але таки української держави. Працював у Харкові, Одесі, Києві. Сталінські репресії не оминули й родини Ілька Цьокана, спершу заарештовують брата його дружини, а згодом і його. Помер у 1940 році у Семипалатинському ГУЛАЗі. А вже в роки незалежної України 28 червня 1994 року його посмертно реабілітовано і повернуто чесне ім’я.

         Цьогоріч виповнюється 120 років від дня народження Пилипа Деркача. Початкову освіту здобув у Сторонибабах, згодом навчався у гімназії в Перемишлі. Був мобілізований до армії і служив у лавах січових стрільців. Рік перебував у російському полоні в Самарі. Як хорунжий Української Галицької армії, брав участь у польсько-українській війні за Львів, де після важкого поранення втратив ліву ногу. Звільнившись з армії, продовжував навчання на філософському факультеті Віденського університету, а згодом і Карлового у Празі, де отримав ступінь доктора філософії і німецької мови. Як інваліда війни, його не брали викладачем у вищі навчальні заклади, то ж довелось працювати у приватній школі для ремісничої молоді. Займався перекладацькою діяльністю, працював над виданням польсько-українського словника. Свою мрію – видати «Словник синонімів української мови» - за життя здійснити не встиг, ця праця побачила світ завдяки його дружині. А один примірник передав у Сторонибабську школу його син.

         Петро Постолюк гімназійну освіту здобув у Золочеві. З початком війни зголосився до стрілецького легіону сотні Василя Дідушка, згодом став підхорунжим булавного відділу. Брав участь у боях з російською армією у Карпатах та на Поділлі, був особистим ад’ютантом сотника Осипа Микитки. У ході Листопадового Зриву дістав поранення у бою за кадетську школу у Львові. Не оминула його й епідемія тифу. Повернувшись з Наддніпрянщини у 1920 році, став ініціатором відкриття Товариства «Червона калина», яке видавало історичні календарі та часопис «Літопис Червоної калини», на сторінках якого висвітлювали славетну звитягу його побратимів. Працював і у видавництві Івана Тиктора. Під час другої світової війни видавництво працювало у Кракові, а по її закінченні Петро Постолюк переїхав у США і там відновив Товариство «Червона калина». Доля дарувала йому довге життя, помер на 85 році, похований у США.

         Життя січового стрільця Івана Гулки склалося трагічно. Був одружений на дочці священика з Острівчика-Пильного Лева Карпінського, працював директором школи у цьому ж селі. З приходом у 1939 році нової влади передчував, що його минуле йому не подарують, тому у розмовах з дружиною просив, щоб на його могилі сказали, що тут спочиває український січовий стрілець. Але, напевно, не передбачав, що могила буде насипана так швидко. У 1940 році його, як директора школи, зобов’язали вивести всіх учнів і вчителів на першотравневу демонстрацію, де не тільки мав виступити зі схваленням дій радянської влади, але й зректися своїх переконань. Він цілу ніч не спав, болісно переживаючи, як має поступити, адже не хотів і не міг зректися своїх поглядів. На парад зійшлося все село – хто з примусу, а хто з цікавості. І коли мав виступати директор школи, він вийшов, дав учням команду «Наліво» і впав. До останнього подиху був вірним своїм побратимам, які загинули на Маківці.

         Збереглися скупі документальні відомості ще про кількох січових стрільців зі Сторонибаб: Степан Ладика, 1894 р.н., старший срілець 1 сотні: Василь Іванців, 1893 р.н., підхорунжий 7 сотні, який загинув у бою з москалями в селі Конюхи 1 липня 1916 року: Григорій Цьокан, вістун обозної сотні.

         Тему січового стрілецтва продовжив відомий краєзнавець, вчитель географії Красненської першої школи, засновник і директор історико-краєзнавчого музею у селищі Ярослав Стецишин. Він зокрема, розповів про бої на горі Маківці та Лисоні, де йшли найзапекліші бої і було втрачено більше половини бойового складу українського війська. Залишились живими лише 16 старшин, і серед них наш земляк Іван Тиктор. Але інший січовий стрілець з Красного Дмитро Букеда на Лисоні знайшов останній спочинок. Ряди усусів потребували поповнення: - Іван Тиктор, як й інші, у Станіславові (Івано-Франківськ) набирав новобранців. Зі стрілецтвом він пройшов всю страдницьку дорогу, - воював проти поляків, більшовиків, білогвардійців, командував чотою, перебував у т.зв.Чотирикутнику смерті, переживав тиф, після падіння ЗУНР був інтернований поляками к концтабір на Помор’ї. На поневолених землях розгулював польський шовінізм, для Івана Тиктора дороги всюди були закриті, але його це не вибило з колії. Він здобуває знання в галузі торгівлі, які йому згодом пригодяться, вступає до таємного університету, організовує найдешевшу студентську кухню, вступає до підпільної військової організації, яку заснував Євген Коновалець. Зі своїми колегами Іван Тиктор засновує видавничу акціонерну спілку «Новий час». І перше видання вийшло 14 жовтня 1923 року. Згодом переїхав у Канаду, почалося для нього нове життя, проте завжди підтримував зв’язки зі своїми побратимами.

         Доля закинула Петра Франка, сина Великого Каменяра, на наші терени. У період 1918- кінець весни1919 року у Красному він організував українське летунство. Будучи студентом, заснував разом з братом «Пласт», вступив до легіону січових стрільців, служив чотарем у 2 сотні 1 полку Романа Сушка, у боях на ріці Стрипі відзначилась його чота.

         …Небагатьом відомо, що під час українсько-польської війни під Буськом 21-23 травня 1919 року відбулася битва. Вона описана польським автором Алексом Зличем і опублікована у 1 номері журналу «Цитаделя» за 2010 рік. Детальніше про бій розповів спеціаліст відділу культури Ігор Стефанюк.

         Серед західноукраїнської інтелігенції на початку ХХ ст. створювалися прогресивні громадські об’єднання, які ставили за мету просвітництво, виховання національної свідомості, фізичне вдосконалення! Одним з таких є молодіжне товариство «Пласт», яке виховувало юнаків та дівчат, готувало морально та фізично майбутніх воїнів до випробувань. Про сьогодення пластунської Красненської станиці розповіла станична Людмила Гураш. Зокрема, й про те, що окрім уже відомих уладів «новаків», «юнаків», «старших пластунів» та «сеньйорів» є й «пташата» - діти пластунських родин. Кожен з пластунів приймає пластову присягу, слідує пластовим законам, дотримується Божих заповідей, допомагає іншим тощо.

         Уже традиційно на таких мистецьких форумах презентують нові краєзнавчі видання. Вийшла друком книга нашої землячки – олещанки, громадської діячки, поета-публіциста Орисі Матешук «Без надії сподіваюсь…» Це збірочка віршів про пережите, визвольні змаги і період заслань. До фонду районної бібліотеки надійшло чудове мистецьке видання за авторством Романа Лубківського та Василя Пилип’юка – альбом про Героя України, відомого мистецтвознавця Бориса Возницького, А керівник відділу культури Людмила Ціхоцька розповіла про книгу Василя Гориня «Перепоховання Маркіяна Шашкевича». Краєзнавець Михайло Зозуля представив низку книг – краєзнавчих досліджень Мхайла Дацківа «Гумниська», Василя Лаби «Історія Боложинова» та «Історії парафії села Петричі», Романа Коритка «Полтва – село над однойменною рікою» (про них писала «Воля народу»). Хочу додати, що цьогоріч побачила світ і книга «Ожидів у світлинах», де розміщені фотографії Зеновія Коваля, а на них – минуле і сьогодення сельчан.

         Учасників мистецького форуму привітав керівник апарату Буської РДА Юрій Кондзірський і вручив дипломи. Форум вели Оксана Стецик та Леся Вовк.

 

 

Лариса ГАРАСИМІВ

«Воля народу» 27 червня 2013 року №26 (2155) с.3.

 

 

5 – й ФОРУМ ЛІТОПИСЦІВ


                   «Отчий краю, про тебе розповідь моя…»


Такою була тема журналістсько-краєзнавчих розвідок У регіонального форуму краєзнавців-літописців, який відбувся минулого тижня у Буському районному Народному домі – це невеличкий ювілей, як своєрідне узагальнення напрацювань і здобутків, створених за попередні роки. Учасниками форуму були журналісти, члени районного Товариства «Бужани», освітяни, бібліотекарі, всі, хто небайдужий до свого краю і творить його історію. За покликанням усі вони краєзнавці, тому й поповнюють духовну скарбницю своїми статтями, дослідженнями, світлинами, відеофільмами, виданнями нових книг, листівок тощо.Привітали учасників форуму голова Буської райради Володимир Замроз та перший заступник голови РДА Микола Чучман, який зазначив, що ніколи не настане матеріального збагачення без збереження духовності, а надбане старшим поколінням має достойно перейняти і продовжити молодь. Вели урочисте зібрання директор районної дитячої бібліотеки Галина Гораль та методист Буської ЦРБ Леся Вовк. Розпочали форум з виконання національного Славня України.

         Велика заслуга у відображенні історичної дійсності належить, без сумніву, засобам масової інформації. Тема краєзнавчих розвідок розкрита часописами району у різний час. Початки галицького краєзнавства в пресі сягають часів «Просвіти» та видавничої діяльності Івана Тиктора. Гідними послідовниками його справи є журналісти районних ЗМІ, завдяки їх статтям читачі мають змогу мандрувати краєзнавчими стежками рідного краю, дізнаються про видатні постаті Бущини. І як тут не згадати першого редактора «Волі народу», письменника, краєзнавця Івана Савчина, який вніс величезний вклад у дослідження та написання історії рідного краю. З під його пера вийшли друком історичні романи «Важкий шлях», «В долинах юдолі», «Ясир», краєзнавчі нариси «Убинщина», «Буськ. У вирі століть» та «Задвір’я. Саме він започаткував у газеті рубрику «Люби і знай свій рідний край». Його роботи є вагомою краєзнавчою базою для користувачів бібліотек.

         Висвітленню теми краєзнавства приділяє велику увагу і редактор Микола Іванців. Редакцією видано три книги серії «Повернуті із забуття» (у співавторстві з Романом Баранським), нещодавно (до 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря) побачила світ четверта книга «На вічну пам’ять Тарасови Шевченкови», упорядником якої свого часу був Володимир Супранівський. Тісні контакти підтримує редактор і з нашим земляком, журналістом із Бостона Василем Томківим. Його статті, які містять глибокий аналіз сучасної політичної ситуації в Україні, друкуються на шпальтах районки. Про співпрацю з дописувачами районного часопису розповів редактор газети, та в першу чергу подякував бібліотекарям, які систематизують статті та вносять їх до каталогу.

         На сторінках часопису друкувались статті про Українське січове стрілецто, Івана Тиктора, Михайла Постолюка, Ілька Цьокана, читачі дізнавались про інших видатних постатей Надбужжя. У своїй розповіді Микола Іванців акцентував увагу на особистостях, які уже десятки років поспіль є чи були нашими дописувачами: Тарас Шах, Роман Бучко, Ярослав Давидовський, Степан Давидовський, Зеновій Коваль (у редакції у 2006 році вийшла друком його книга «Ожидівське відродження»), Борис Дупелич, Володимир Павлик та Мирослав Пастушок (на жаль, уже покійні).

         Про роботу Буського радіо розповіла редактор Леся Дацко. Його журналісти на сайті популяризують краєзнавчі розвідки про минувшину. Переглянувши на їхньому сайті інформацію про відкриття музею чи виставки, завжди знайдуться охочі відвідати їх особисто.

         Дослідницько-краєзнавчою діяльністю уже понад чверть століття займається Товариство «Бужани»: Зіновій Павлик, Михайло Зозуля, Петро Довгань, Тарас Дишкант та інші. За цей час вивчено величезний пласт історії древнього Буська, організовано чимало виставок артефактів, написано десятки цікавих статей. Вони друкуються у «Волі народу», свого часу «Бужани» вели сторінку «Клекіт бузька», де розміщувались матеріали про їхні краєзнавчі розвідки та експедиції. З новими надбаннями прийшли на ювілейний форум члени «Бужан» Михайло Зозуля та Тарас Дишкант. Зокрема з ініціативи та сприяння п. Михайла незабаром вийде друком у львівському видавництві комплект листівок про Буськ «Древній Буськ – галицька Венеція». У ньому – світлини палацу Бадені, старовинних вуличок та площ Буська, його дерев’яних сакральних пам’яток та інших визначних місць. Бажаючі отримати такий комплект (вартість одного 25 грн) можуть зробити замовлення у редакції часопису.

         Краєзнавство є одним із основних напрямів роботи бібліотек. Про свої напрацювання розповіла бібліотекар з Ракобовт Марія Смолінська. Спільно з «Волею народу» вона видала «Історію товариства «Просвіта» села Ракоботи», а також нарис про стигматика Степана Навроцького. Сьогодні районна бібліотека розвиває краєзнавчу діяльність із застосуванням нових інформаційних засобів та технологій. Працівниками ітернет-центру Богданом та Марією Литвинами створено два сайти: www.busk.io.ua. «Архітектурні пам’ятки Надбужжя» та www.buskfamouce.io.ua «Видатні постаті Бузеччини».

         Бущанська земля щедра на літературні таланти: поети, письменники, піснярі.Читачі районного часопису не раз з нетерпінням чекали виходу нового номера газети, а в ньому продовження чергового літературного доробку невигаданих історій Алли Андрєєвої. Незабаром на сторінках «Волі народу» побачить світ новий її нарис «Останнє танго».

         Кожен творить історію свого краю по-своєму. Хтось за допомогою слова чи пензлика, а інший сприймає світ через призму фотооб’єктива. До 20 річниці Незалежності світ побачило чудове видання – фотоальбом «Буська земля», де вміщено фотознімки журналістів району. А учасники форуму мали змогу переглянути світлини нашого земляка, фотомитця, мешканця Ожидова Зеновія Коваля. З цікавістю розглядали їх присутні, бо кожна світлина має свій сюжет і несе якийсь позитив людям. Вони немовби повертають нас у юність. Виставку його робіт, яка лише є незначною частинкою того, що створив Зеновій Коваль; представила автор цих рядків. Любов до захоплення фотографією мій земляк проніс через багато років. Сотні світлин, десятки відеофільмів про рідний край та визначні постаті Бущини, - і як результат – переможець багатьох всеукраїнських та міжнародних конкурсів. І сьогодні він вірний фотоапарату, і «ловить» мить життя, мить історії на фотоплівку.

         У форумі взяла участь керівник відділу культури Людмила Ціхоцька. Вона є автором краєзнавчої казочки про жабенят (до речі, маленькі мешканці Ракобовт невдовзі зроблять її постановку), незабаром вийде нова її казочка про яблуньку (ілюстрації, створені Лілією Андрєєвою, могли побачити присутні). До 90-річного ювілею художниці-графіка Софії Караффи-Корбут у районі працюватиме мобільна виставка її ілюстрацій до Шевченкового «Кобзаря». Виступили Ярослав Стецишин (до речі, він готує четверте, доповнене видання про селище Красне), Роман Бучко, Степан Давидовський, Галина Сень, Валентина Лотоцька.

         І як завершальний етап форуму – нагородження. Плідну роботу на ниві краєзнавства колективів «Волі народу», Буського радіо та відділу культури голова райради Володимир Замроз відзначив ювілейними медалями до 200-річчя Маркіяна Шашкевича. Таку ж перший заступник голови РДА Микола Чучман вручив і Аллі Андрєєвій, фотоальбоми «Буська земля» отримали Зеновій Коваль та Мирослав Тимчишин. А фонди районної бібліотеки поповнились краєзнавчими книгами, які подарували Микола Іванців та Микола Чучман.

 

Лариса ГАРАСИМІВ

«Воля народу», 17 липня 2014 року №30(2211. с. 5



Обновлен 30 авг 2014. Создан 03 июн 2010



  Комментарии       
Всего 1, последний 2 года назад
krasne38 23 фев 2015 ответить
Ярослав Стецишин - скажить, будь ласка, як можна придбати закордоном - Нову Книгу про Красне а також про Соколю? Чи е що за Балучин?
З повагою, Надя
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
ААААААААА